9

За своє життя я лише тричі змінив місце роботи: п’ять років учителював, два ось уже роки працюю у Постійній комісії Верховної Ради України з питань культури, а між тим – цілих двадцять сім літ – обіймав посаду завідуючого відділом прози в редакції журналу «Жовтень» (нині – «Дзвін»).

І якщо за цей спорий відрізок часу мені пощастило знайти, підтримати, окрилити щонайменше сотню молодих прозаїків і вдесятеро більше тихих і войовничих графоманів відтіснити від літератури, то в цьому велика заслуга першого мого метра Григорія Тютюнника, який проскакав по українському літературному видноколі на баскому огирі, достоту як його родич генеральний хорунжий армії УНР Юрко Тютюнник у свій час – бойовими шляхами; схарапудив і вбоки розігнав гнилу мерву на дзеркалі української мистецької стариці, учинив у замшілій течії могутній вир і сам канув у нього, наздогнаний німецьким осколком, який давно носив під серцем, і другий з тютюнниківського роду підтвердив прокляття, яке над ним висіло: найстаршого Юрка поцілила в потилицю більшовицька куля, наймолодшому ж, Григорові, свої збільшовичені недоноски зсукали петлю, – всі три Тютюнники загинули на п’ятому десятку життя, залишивши в серцях людей нестертий слід і нестерпний біль.

Не буду аналізувати письменницький доробок Григорія Тютюнника, його твори, а особливо роман «Вир», належно оцінені нашою критикою, писав про Г. Тютюнника і я; хочу лише згадати про ті миті, які в’язали мене з ним, впливали, виховували, стимулювали мою працьовитість і чуйний слух на несміливі, але чисті голоси літературних талантів.

Я познайомився з Григорієм Тютюнником ще студентом третього курсу – у редакції журналу «Жовтень», де він тоді працював на посаді завідувача відділу прози. Вкотре уже (а тепер вирішив: востаннє) – зайшов сюди з рукописами своїх перших новел. Я вже тут бував і щоразу повертався ні з чим, вірніше, із тією самою порадою: «Більше читайте, вчіться у…» То були добрі поради і справедливі оцінки моїх перших спроб, та давали мені їх якось сухо, казенно вбивче.

Того дня за столом сиділа незнайома мені людина. Великоголова, тяжка й понура. На мене глянули втомлені очі й пройняли всього: були виразні, розумні й вимогливі. Зізнаюсь, я вже й не чекав якоїсь підтримки від цього непривітного на перший погляд чоловіка. Але почалася розмова, і всі мої упередження відразу пропали. Я побачив перед собою сердечного, розумного і щирого друга. Він розпитав, коли я почав писати, якими темами цікавлюся, сказав, між іншим, що не варто бути аж таким сором’язливим, хоч, як я помітив, моя хлоп’яча скромність йому сподобалася. Він у моїй присутності прочитав оповідання і сказав: «З вас, можливо, буде письменник. Але принесіть мені щось нове. І передрукуйте на машинці, будь ласка».

Я вийшов у коридор і подався сходами вниз, збентежений, стривожений – це ж уперше я почув від письменника добре слово про свої спроби, – та водночас і зажурений: грошей на передрук у мене не було… Враз почув чиюсь руку на своєму плечі. «Не загнівайтесь, – промовив Тютюнник, уникаючи мого погляду. – З першого гонорару віддасте. Це для друкарки». Він вклав у мою нагрудну кишеню кілька купюр і квапно подався нагору.

Доброта, відвертість і простота Тютюнника просто вражали: він уголос говорив усе, що думав про себе і про людей. Заступникові головного редактора Петрові Інгульському сказав якось: «Твої нариси літературі не потрібні, хіба тобі самому», за що той обзивав його поза очі «геніальним ефіопом», маючи на увазі смаглявість Григорія. Мені якось сказав на вулиці: «Я буду повертати вам новели так довго, як Флобер Мопассанові, аж поки ви не принесете мені свою „Пампушку“». А коли я зайшов до нього з новелою «Доктор Бровко», якою потім дебютував, він прочитав, усміхнувся і сказав таке: «Я на гарматний постріл не підпускаю пробивних, а ви скромні, тому я згоден бути вашим меценатом».

Якось запросив на каву – Тютюнника, Мигаля і мене – єврейський письменник Олександр Лізен, і Григорій Михайлович за столиком ділився з нами своїм задумом написати роман «Вир». Він, пам’ятаю, розповідав моторошну картину з часів голоду: дівчинка затиснула в долонці галушку і втікала з нею від сільрадівського опричника, а він таки наздогнав її, вибив з рук галушку й розтоптав (цей розділ цензура зняла з «Виру»); закінчив Тютюнник свою розповідь, без тіні позерства, так: «Я напишу прекрасний твір, я вже бачу його». А коли написав книгу, то у великій радості сказав привселюдно: «Хлопці, я чую, як до мене йде слава». Немало з цього приводу лихословили потім високопосадові спілчанські графомани, особливо Микола Романченко. Та Тютюнник і не оборонявся: він бажав слави, як орач дощу після сіяння чи сонця у жнива, і радів нею так, як добрий хлібороб густими сходами пшениці.

На посаді завідувача відділу прози Тютюнник працював недовго: після виходу в світ першої книги роману «Вир» він застряг у своїй Кам’янці-Бузькій – писав другу книгу. Я працював у Щирці, та до Львова приїжджав щотижня і часто з Тютюнником зустрічався. Якось я запитав його, звідки він черпає таку дзвінку мову. «Від бабусі Орисі, моєї тещі з Шилівки, – відказав Григорій Михайлович. – Я приїжджаю до неї, викликаю на розмови, а часом і спровокую сварку з сусідкою. Такої лексики і в Грінченка не знайдете».

Про смерть Григорія Тютюнника я дізнався, перебуваючи у відрядженні у Владивостоці. Не був на його похороні, тому й донині запам’ятався мені таким, яким бачив його востаннє перед своїм від’їздом. Я проходив парком Івана Франка і помітив Григорія на лавочці. Підійшов ближче і зупинився. Тютюнник сидів, ледь відкинувши голову, і не бачив ні перехожих, ні мене. Обличчя його було натхненне, осяяне внутрішнім світлом. У чистих виразних очах лягла задума, біля кутиків уст збіглися скорботні складки, запорошена сивиною чуприна впала на чоло. Я тоді вперше побачив, який він вродливий. Таким залишився в моїй пам’яті й донині.

…На палубі львівської мистецької галери застали ми уцілілого представника розстріляного українського відродження тридцятих років – обкраденого, змученого двадцятилітньою каторгою і на диво життєрадісного та по-дитячому наївного Володимира ҐЖицького.

Після довжелезної перерви вийшла у світ його збірка оповідань «Повернення». Ми, наймолодше тоді літературне покоління, просто-таки накинулися на ту книжку, й була вона для нас відкриттям, і радістю, і святом: кожен з нас знав, що ім’я автора «Повернення» лунало вже колись доброю славою, що знаменитий роман «Чорне озеро», якого ми поки що не мали змоги прочитати, ще у двадцятих роках увійшов у золотий фонд української класики.

Невелику книгу новел про мужніх людей далекої Півночі, особливо новели «Лось», «Помста», «Самшитовий гай», ми зачитували до дірок, відкриваючи для себе дивний чар екзотичної тундри, яку так майстерно, з любов’ю і з відтінком легкої туги змалював ще не відомий нам Володимир ҐЖицький.

Якось я зайшов до редакції журналу «Жовтень», і головний редактор Юрій Мельничук представив мене поставному, з високим чолом і дбайливо зачесаним набік волоссям чоловікові. Був він не молодий, але й зовсім не подібний на шістдесятирічного діда; орлиний ніс, дещо скептично закроєні губи й добрі очі приваблювали й заполонювали.

«Гжицький», – назвав себе чоловік, а мені за невблаганною асоціацією уявився той із одноіменного оповідання гордий, благородний і граціозний лось, і таким – добрим, ніжним, вірним і непоступливим – я сприймав письменника до останнього дня його життя.

Ані сліду втоми, ні тіні озлоблення після тяжких життєвих випробувань не бачили ми в його поведінці, не чули в його мові. Невсипуща енергія, допитливість, широко відкритий погляд на довколишнє життя, доброзичливість, вибагливість і спрага пізнання характеризували його протягом останніх двох десятиліть життя і праці.

Давно немає серед нас Володимира Зеноновича. Не залишив він після себе надто гучної слави, і в цьому не його вина, а кривавої комуністичної системи: високі літературні набутки двадцятих років не вдалося йому закріпити новими, ще сильнішими творами; другий період його творчості, після повернення з каторги, позначився, за невеликими винятками, автобіографічністю і не першого штибу конформістською мемуарністю, що поставило його твори в кут літературного процесу.

Вірю, настане час – і до творчості ҐЖицького звернеться із особливим зацікавленням незнане ще нині покоління читачів, яке, відвіюючи в його книгах зерно від полови, розпізнаватиме в них складну епоху в історії нашого народу – період першої половини двадцятого століття.

Мені неодноразово доводилося вирушати з ґЖицьким у далекі й близькі мандрівки. Це були радісні для мене хвилини, а водночас і клопітні. Педант зроду, Гжицький не терпів запізнень. Коли хтось не приходив вчасно, він втрачав настрій і покидав компанію. Відчуваючи, що шагренева шкіра його життя невблаганно скорочується, а відібрано в нього було цілих двадцять літ, він жадав побачити якнайбільше, якнайповніше насититися враженнями, і горе було тому, хто заперечував йому, що є кращі гори в світі, ніж Карпати, – коли ми бували в Карпатах; на Кубі він співав іншої – невдоволено бурчав, коли хтось не захоплювався королівською пальмою чи орхідеями, а на бідного Якова Стецюка привселюдно насварив, коли той, кваплячи його до автобуса, не дав надивитися на мініатюрного колібрі, що довгим дзьобиком спивав нектар з троянд над Когімарською затокою.

Володимира Зеноновича, який хворів алергією до фальшу й брехні, легко було здурити, що ми незлобливо й робили: він ніколи не ображався, коли ми, молоді, добродушно забавлялися його наївністю.

«Чого ти отруюєш себе тими цигарками, сину?» – запитав він якось одного жартуна-поета. «Нікотин розбуджує уяву», – бовкнув поет. «Справді?! – попросив ҐЖицький цигарку і, затягнувшись, сплюнув. – Ні, це неправда, ніяк не можу в таке повірити – паскудство, та й годі!»

Не забуду, як у залі абстрактного мистецтва в гаванському Капітолії він довго й терпляче розглядав живопис, намагаючись знайти сенс у гармонії кольорів, все розпитував товаришів, що вони бачать у тій чи іншій картині, прислухався до чужої думки, сумнівався, проте категоричних висновків не робив. Та ось, коли ми підійшли до якоїсь потвори, звареної зі шматків покрученого металу, й екскурсовод почав пояснювати, що ця скульптура символізує любов, ҐЖицький вибухнув гнівом: «Хто сміє так трактувати кохання?!» – заволав.

У житті, як і в творчості, ҐЖицький був ніжний, людяний, проте я довго не знав, що він володіє справжнім почуттям гумору. Одного разу мені було соромно і навіть страшно: Володимир Зенонович дізнався, що я в компаніях наслідую його голос, манери, жести. Запитав мене, чи це правда. Я змушений був зізнатися.

«Тоді, синцю, – сказав він, – зробиш це при мені в Спілці на новорічному вечорі».

Я виконав його просьбу і чекав суду.

«Не забудь це зробити тоді, як мене не стане», – мовив ҐЖицький, коли я виконав «номер».

Я це й зробив на поминках по ньому, хай простить мені Господь.

«Як мене не стане…» – ҐЖицький часто повторював ці слова немовби жартома, не видно було, щоб він заглиблювався у їх фатальний сенс, – так, ніби й не вірив, що це може коли-небудь трапитися. Якось, вислухавши скаргу значно молодшого від себе чесного й нудного письменника Дмитра Бандрівського на старечі хвороби й немочі, сказав до мене з глибокою скрухою: «Не хотів би я дожити до такої старості!»

Шанований автор «Жовтня» Володимир ҐЖицький майже щодня широко, аж сипалася з одвірків штукатурка, відчиняв двері редакції – не з метою дізнатися, в якому номері йде твір, а так: «побачити вас, мої любі». Сідав, розповідав якусь стару пригоду, пересипаючи розповідь емоційними вигуками «Царице небесна» – тоді хрестився, і поруч – «о катюга вусатий!» – тоді спльовував; потім розпитував нас про дітей – своїх не мав, посилав усім повітряні поцілунки, й усміхнений та дужий сімдесятисемилітній дід буквально збігав сходами вниз, бо в нього ніколи не було часу…

…Кілька слів про великого химородника і характерника, батька української модерної новелістики Михайла Яцкова, який у двадцятих роках замовк назавжди і спілкувався – до нас – хіба лише з однією Іриною Вільде.