Львівські студенти почали організовувати наукові гуртки і літературні студії – їх і далі контролювали ті самі череповські із комітету комсомолу, і, хоч хижа хватка більшовицьких кураторів помітно ослабла, залишився і продовжував все ж таки лякати нас зловісний їх оскал. Коли в малому актовому залі, наприклад, зачитували закритий лист Хрущова про культ Сталіна, і я, не приховуючи зловтіхи, голосніше за всіх плескав у долоні, Череповський «по-дружньому» порадив, щоб я вгамовував свої емоції, якщо не хочу бути ще раз виключений з університету. Проте вже ніщо не могло стримати відлиги: більшовицький кулак невтримно розтулювався. Дивувалась зима…

До університетської літературної студії належали тоді, крім її керівника Дмитра Павличка, – Ростислав Братунь, Василь Колодій, Григорій Глазов, Микола Петренко, Галина Леонченко, Володимир Лучук (найоригінальніший на той час поет-новатор), Григорій Печенівський, Георгій Книш, я, а на підходах з’явилися Роман Лубківський, Роман Кудлик, Дмитро Герасимчук, Михайло Косів, Ніна Бічуя… Остання, правда, – оте зарозуміле дівча з довгим до пояса русявим волоссям – незалежно і гордо косувала очима на поетичну рать, що збиралася в 114-й аудиторії, поолімпійськи зверхньо не сприймаючи наших традиційних соплів, і зухвало бомкала перед нами кольоровим м’ячиком: не знала, бідолашна, що незабаром сама прийде до нас і ніде від нас не зможе вже подітися, та назавжди залишиться самотньою зі своїм оригінальним і неприйнятним у нашій заполітизованій і сентиментальній читацькій громаді – модерним стилем…

Гай, гай – косяки золотих і срібних, більших і менших рибок гасали, метушилися в заплавах біля берега змілілої за час радянської посухи літературної ріки і не сміли, не могли іще вирватися з них у замшіле русло, по хребті якого повільно і сонно пливла протрухлявіла мистецька галера, на кормі якої сиділи й куняли за життя віджилі класики галицького культурного процесу – письменники Михайло Яцків і Денис Лукіянович, художники Іван Севера і Григорій Смольський, вчені Іларіон Свєнціцький і Михайло Возняк, композитор Станіслав Людкевич і ще багато-багато знаменитих дідуганів, які пристосуватися до нового життя не вміли, а тому нічого або майже нічого не творили; за штурвалом стояв колись доволі здібний, а тепер до всього збайдужілий Петро Козланюк, лоцманами на цій галері служили меценат молодих письменників, але затрачений на спекулятивній публіцистиці красень Юрій Мельничук та закінчений цинік Петро Інгульський, про якого говорили, що для того, аби публіку розсмішити, він ладен рідній мамі в очі плюнути, а барменом працював невтомний і винахідливий знавець галицького політичного життя, водно захмелений енциклопедист з потрощеним хребтом Тарас Мигаль. І тільки Ірина Вільде, вічно енергійна й мудра жінка, яка увібрала в себе всі галицькі достоїнства і гріхи, сиділа окремішньо на палубі із закоченими на ногах камашами і, спустивши ноги у воду, дивилася в наш бік, терпляче очікуючи, поки золоті і срібні рибки зважаться нарешті вийти в русло і всі зберуться біля її ніг.

Ми ж поки що спостерігали галеру збоку і, маючи про всіх пожильців свою нігілістичну думку, втішалися насмішкуватими анекдотами, які поширював про них читаючий люд.

Нігілістичну – тому, що твори старих композиторів ми не мали можливості чути, їх не виконували, художників – бачити, вони не виставлялися, а письменників – читати: книги замкнули від нас на сім замків у спецфондах, нам же залишили їхні покаянні сповіді на зразок спогадів Петра Карманського «Крізь темряву» або антиукраїнського памфлета «Під чужими прапорами», написаного войовничим українофобом Володимиром Бєляєвим до спілки з Михайлом Рудницьким, в яких Карманський і Рудницький, стоячи біля ганебного стовпа, самобичувалися за свою колишню участь в українському національно-культурному процесі. Хто цього не хотів робити або ж не вмів, тих партократи примушували виступати на велелюдних зборах з апологетичними промовами на тему «Що нам дала радянська влада», та дуже швидко їм довелося відмовитись від цих політичних експериментів, бо ті промови старих галицьких інтелектуалів, які ніяк не могли оволодіти секретами більшовицької демагогії, закінчувалися часто до сліз смішними курйозами.

Денис Лук’янович у доповіді про оновлений радянський Львів сказав, до речі, приблизно таке: «І ось коли ми ходимо вулицями нашого стародавнього і вічно молодого міста, то на кожному кроці бачимо радісні переміни. Ось центральний проспект, який називався колись Гетьманські Вали, має нині ім’я великого Леніна; ось у цьому прегарному будинку урядував колись чужинецький сейм, а сьогодні в ньому розмістився наш український радянський університет; вулиця Баторого названа ім’ям славного генерала Ватутіна, і на бічній Ватутіна у старовинному ренесансовому палаці мешкали колись курви, вибачайте – проститутки, а нині тут вища партійна школа».

Григорій Смольський промовляв якось у Спілці художників про лихоліття, які пережила багатостраждальна Галичина, і заговорився: «Була колись Австрія, ми боролися і чекали зміни. Потім запанувала над нами панська Польща, але ми далі боролися і чекали зміни. Якою страшною була німецька окупація, але й тоді ми боролися і чекали-сьмо зміни. А тепер маємо нашу рідну радянську державу, щоденно боремося за щасливе і радісне життя і – чекаємо зміни…»

Найточніше, проте, висловився з приводу політичних ситуацій у Галичині Станіслав Людкевич на з’їзді композиторів у Києві: «Пережили ми Австро-Угорщину, не стало на світі клаптикової імперії; перестраждали польську окупацію і дочекалися золотого вересня; навіть страшну фашистську окупацію витримали – загинув окупант, а тепер до нас прийшла рідна радянська влада – і нема на то ради!»

Жарти жартами, а старі живі класики замовкли, і довго про них ніхто нічого не чував, ото один лише раз сумна громада пирснула сміхом на похороні Іларіона Свєнціцького, коли Іван Севера закінчив свою жалобну промову словами: «Дорогий Йосифе Віссаріоновичу (мав сказати – Іларіоне Семеновичу), земля тобі пером». От в’їлося людям у пам’ять ім’я тирана!.. Сміх пирснув і раптом стих – не тільки тому, що сталося це у вельми траурну хвилину: кожен подумав, де б опинився Севера, якби він допустився подібного ляпу кілька років тому!

Старі класики прийшли до нас – і то частково – лише тоді, коли більшості з них не стало. Невтомний критик і літературознавець Микола Ільницький поволі, але методично повертав нам неповторного прозаїка-новатора Михайла Яцкова; зі скульптурними роботами Івана Севери я познайомився вже після його смерті; лекції із староболгарської літератури ми встигли ще дослухати у професора Свєнціцького: він у той час дуже вже забувався, проте ми були щасливі, що могли бачити і слухати великого вченого; другий великий учений Михайло Возняк прийшов на захист курсової роботи «Фольклорна основа „Тіней забутих предків“», матеріал для якої я зібрав ще до служби в армії під час пам’ятної подорожі по горах з Дмитром Павличком, та старий академік, як мені здавалося, був уже ніби відсутній, незабаром він і помер; а кантату «Кавказ» Станіслава Людкевича мені довелося вперше чути аж на 90-літньому ювілеї автора.

Думаю собі тепер, у своєму поважному віці, зі скрухою: ми найщасливіше покоління, бо нам судилося дожити до незалежності України, і водночас найбільш обкрадене інтелектуально. Ми самоуки або неуки, перед нами нині відкрився світ, ми проникаємо в нього і паленіємо від сорому за свою німоту, встилаємося своєї непрофесійності, недорікуватості в дискусіях; вінніпезький професор Мирослав Шкандрій, який мені в сини годиться, переходить у бесіді з мови на мову так легко, як я з української на російську, знає їх щонайменше п’ять, а ми мали таку високу професуру і в гімназіях, і в університетах – і не мали жодної можливості скористатися з її знань, бо комуністична система найбільше боялася національного інтелекту і якщо вже й не знищувала фізично його носіїв, то примушувала їх замовчувати настільки глухо, що в професора Рудницького, наприклад, який знав понад десяток мов, ми могли навчитися хіба що літературних каламбурів.

Воістину обкраденими збуджені, як передбачав колись Шевченко, і передовсім духовно. А тому мені стає страшно, бо наш бездарний український парламент (бездарний сьогодні – в самостійній державі, бо вчора він ще творив революцію) так мало приділяє уваги культурі, яка повинна стати головною підвалиною держави: хліб буде, і хліб ми з’їмо, а що, крім освіченості, є запорукою безперервного цивілізованого розвитку? Згадаймо хоча б Японію, яка так мало має території, власного хліба і скарбів земних, а завдяки високому розвиткові науки і культури диктує світові ринкові закони.

Але бачу вже я нове освічене покоління, яке надолужить те, що втратили ми. І якщо нині в українському парламенті, який є ні що інше як політичний бульйон, виросли такі професійні економісти, як Володимир Пилипчук, Олександр Барабаш, Віктор Пинзеник, юристи Сергій Головатий та Віктор Бедь, то можна сподіватися, що вже їхні учні будуть кваліфікованими будівниками України.

Тільки б ніхто не опікувався нами… Коли я проводив свою передвиборну кампанію, мій конкурент, трускавецький лікар Мирон Бучацький відповів одному ревному «опікунові», який переконував нас, що Україна сама існувати не зможе: «Не турбуйтеся нами. Лише вступіться з дороги, а нам залишіть пилу й сокиру. І ми здивуємо світ».

Не так воно просто, як говориться, але рація є в одному: стати багатим – матеріально і духовно – може тільки вільний народ.

Отож наше літературне покоління розминулося із ще живими тоді класиками, але так чи інакше мусило вийти на шкафут мистецької галери, де – біля штурвалу – зайняли місце літературні посередності, що їх згуртував біля себе збайдужілий до всього, крім міцних напоїв, голова Львівської організації Спілки письменників України Петро Козланюк, який сам – я повинен це сказати – посередністю не був: був він жертвою радянської бездуховності й безперспективності; стати справжнім письменником не мав мужності, а створювати читабельну комуністичну жуйку – пробував, але це йому не вдавалось, і він дочасу поламав перо.

Та знаходилась на палубі галери, на наше щастя, Ірина Вільде й сміливо виходив по трапу могутній письменник, до пори потім згаслий, – Григорій Тютюнник.

Атмосфера для нашого розвитку була більш-менш сприятливою: ректор Євген Лазаренко розбурхав сонне царство університету. Відбулося велике свято Франкового сторіччя, Нагуєвичі стали студентською Меккою; у Підлиссі, з ініціативи Лазаренка, при нечуваному за радянської влади многолюдці встановлено пам’ятник Маркіянові Шашкевичу роботи скульптора Дмитра Крвавича; відсвятковано в університеті 50-річчя Андрія Малишка, який до смерті перелякав партократію своєю промовою, спрямованою проти русифікації, але саме тоді зачаївся у львівському обкомі партії найлютіший ворог української культури Валентин Маланчук, який спочатку вижив зі Львова Євгена Костянтиновича, а потім взявся за всіх нас…

На моєму курсі стихійно створилася студентська літературна група, яку я назвав «Гомороси» (Голомбйовський, Моторнюк, Роман і Солтис); ми підпільно збиралися на квартирі найстаршого серед нас студента Антона Доценка, де провадили завзяті політичні дискусії. Антон, який відбув німецьку каторгу, був досвідченіший за нас, проте грішив тим, що вірив у радянську систему, яку, мовляв, можна вдосконалити (не картаю його, до такої містики вдавався і Горбачов), ми ж не вірили, і це було причиною наших тяжких суперечок і повного потім розриву.

Крім того, я очолив на факультеті офіційний літературно-науковий гурток, на засіданнях якого незабаром з’явилися молодші за мене студенти, серед котрих швидко вирізнилися Михайло Косів, Богдан Горинь, Богдан Василишин, Ігор Калинець. Підходила нова генерація, яка незабаром заграла в першу скрипку.

Мене настигала тридцятка. Я багато встиг пережити, й мені запраглося сімейного затишку. З коханням не щастило. Богдану Хому, з якою наші стосунки стали товариськими, я познайомив з моїм знаменитим другом, і вона скоро стала його дружиною. Сподобалася була мені Галя Леонченко – дуже освічена дівчина, яка прагнула стати новелісткою, але нею не стала, була вона, як і багато дівчат, закохана в Дмитра Павличка, і для мене в її серці місця не було; розлучаючись з нею, я запросив її до себе на Новий 2000 рік, вона радо прийняла запрошення, але не дожила, бідна, і мені її дуже шкода. Справжнім і воістину нещасливим коханням була в мене Валя Бедюк – розкішна дівчина з русявою довгою косою, і я сам не знаю, чому ми не зійшлися, адже симпатизували одне одному. Я й донині її кохаю, ту, яку знав, і дякую долі, що ні разу не показалася вона мені у старшому віці, хоча й телефонувала не раз; не треба розчарувань…

Я щасливо закінчив університет, втішився дебютом у журналі «Жовтень», теж щасливо, як виявилося потім, одружився з учителькою, яка працювала в Трачі і мешкала в моєї мами, Софією Денегою, родом з Войнилова, і ми обоє почали працювати в містечку Щирець на Львівщині учителями тамтешньої середньої школи.

З цього часу розпочалася моя професійна літературна праця.