8

Починаючи з цього розділу, я говоритму здебільшого про літературу.

Український народ, який в нерівних і програшних битвах утратив зброю і припинив народжувати політичних вождів, народ, якого окупанти позбавили навіть князів, гетьманів, отаманів, генералів – ворон не позбирає їх кісток, мусив витворити для свого порятунку новий політичний інститут, в якому б едукацію здобували не регіментарі, що із озброєним до зубів військом відвойовують народові незалежність, а мислителів, які йдуть на приступ ворожої фортеці з натужною мислю.

«Zmiana pozycji», – сказав би польський фацетист, а воно так і є: загальна концепція усіх моїх історичних романів теж зводиться в мене до єдиної формули «меч і мисль», яка означає переміну зброї, засобів боротьби.

Це закономірно, так воно є. «Зміна позицій» відбувалася не тільки в нас – багато народів у різні часи обирали своїми політичними вождями поетів (Хосе Марті на Кубі, Христо Ботєв у Болгарії, Шандор Петефі в Угорщині, перелік можна б вести й далі), проте в Україні політизація літератури набрала явної однобокості. Аж так багато літературних вождів як Україна не мав жоден народ світу – не було ніде в цьому потреби. В інших народів при першому спалахові боротьби за незалежність літературні провідці ідентифікувалися з політичними вождями і йшли на штурм чужої ворожої фортеці; в нас же ворожою фортецею став власний народ, його впродовж віків невпинно штурмують митці, хльоскають його нагайками, славлять і лають, повертають йому пам’ять, аби він не заснув мертвим сном і не став жорствою на завойовницьких трактах.

Тому в нас література стала функціональною, а не самодостатньою, як у більш цивілізованих народів; всі українські письменники досі були і нині є національно заангґажованими, творці незалежної поезії традиційно вважалися мало що не відступниками; гасло «мистецтво для мистецтва», що закликає до розвитку високої штуки як самостійного духовного самовираження, оголошувалося політичним гріхом, за який безжально шмагав українських модерних поетів своїм критичним канчуком Іван Франко.

А з Тараса Шевченка патріотична українська еліта, з одного боку, а російський держиморда – з іншого – спільно зробили ідола, і він з великого поета поступово перетворювався в рупор ідей національних організацій і соціальних станів; над ним маніпулювали, мов сектанти над Біблією, професійні політики й політичні невігласи, патріоти і яничари, свої макіавеллісти і чужі фальсифікатори, солодкі українофіли й закляті українофоби… І навіть ми, сучасні письменники, й донині цитуємо Шевченка де треба і не треба, підсилюємо його поезією свої політичні аспірації, а про його поетику, його науку мистецтва знаємо дуже мало, бо так мало мали часу – через постійну загрозу національного зникнення – вникати в секрети шевченківської поетичної творчості.

Проте без політизації літератури ми б не вижили як нація, давно б уже втратили не тільки мистецтво, а й елементарні національні ознаки; українські письменники протягом століть штурмували свій власний народ і таки перемогли його – пробили міцний панцир підневільної лінивості і сплячки, а за це платили волею і життям, висилаючи з-поміж себе на рідні барикади найкращих своїх представників: Шевченка – в солдатчину, Грабовського – в тюрму, Франка – на розтерзання польським шовіністам, Лепкого, Маланюка, Самчука, Багряного – у вигнання; віддали, зрештою, на смерть усе літературне відродження двадцятих років, загатили мордовські табори у сімдесятих і нарешті послали їх у перший український парламент, де вони, перемагаючи інфаркти, проголосили незалежність України.

У всіх письменників мого покоління, які вважають себе українськими патріотами, іншого засобу боротьби, ніж політизованість і літературна професійність, не було. Адже більшовицька система нічого позитивного у собі не мала – позитивним було тільки те, що її опротестовувало. В антирадянській мережі протесту на перше місце вийшла література, і тому більшовизм так нещадно з нею боровся.

Ми ще не знаємо, що з наших набутків залишиться жити в наступній епосі вільного національного розвитку. Можливо, найкращі наші твори стануть неактуальними й нецікавими. Будьмо до цього готові. А тому я закликаю нинішнє молоде письменницьке покоління йти в зворотному напрямку, проте – вперед: від політизованої літератури до чистого і незалежного мистецтва.

Усвідомлюю, що це не швидко станеться. До новітньої якості мистецтва ще довго будемо йти заанґажовані, проте неухильно звільнятимемось від політичної залежності. Паростки українського модерну ми вже бачимо – це передовсім поезія Ігоря Калинця, а теж Віктора Неборака, Івана Малковича, Василя Герасим’юка, Ігоря Римарука, проза Юрія Андруховича, Євгена Пашковського, Галини Пагутяк, Ярослава Павлюка…

На нинішньому ступені національного розвитку функція літератури повинна категорично змінитися: надалі письменники підуть уже не за схемою «література і держава», а навпаки – «держава і література», інакше навіть тоді, коли станемо зовсім незалежними, – залишимося нікому не цікавим народом на своєму духовному загумінку.

…Цей короткий розділ пишу 1 січня 1992 року. Настав перший Новий рік за незалежної Української держави. Вперше по телебаченню вітав наш народ не московський імператор, а український Президент – під звуки національного гімну, на тлі синьо-жовтих кольорів. Як не розірветься від щастя серце! Адже попереднє покоління ще гинуло в безнадії, переконане, що Україна навіки пропала. Чи міг хоча б на секунду уявити собі нинішній день мій стрийко Михайло Іваничук перед тим, як більшовицький убивця вистрелить йому в потилицю? Таж ні…

А втім, вірили. Адже писав Богдан Лепкий у своїй епопеї «Мазепа»:

«Нинішній програш (Полтавська битва) переміниться у завтрашню перемогу, бо перемінитися мусить, бо земля наша завелика, щоб її можна чужим шумовинням залити, і завеликий народ, щоб його можна винищити докраю або перетворити на чужий лад».

Вірили. Та це були тільки мрії: ніхто тоді не знав, у який спосіб можемо стати незалежними, маючи тільки обскубану літературу і не маючи елементарних державних ознак, не кажучи вже про армію. Я ще три роки тому в поїзді, коли ми верталися з Києва з установчого з’їзду РУХу, відказав скептично Михайлові Гориню, який передбачав парламентський спосіб боротьби за незалежність: «Твої б слова та Богові в ухо!»

А воно так і сталося. Наш народ нині не долив до моря крові, пролитої протягом віків за незалежність, більш ні краплі. Видно, досить було її – переповнилась чаша.

Та чи не проллє іще? Чи маємо ми вже незалежність? Ми ж працюємо й досі в старій скорумпованій системі: ніхто ще не поміняв державних механізмів, нова влада подекуди не вміє інакше діяти, ніж по-більшовицькому. Всі ж вийшли з тієї страшної школи. Корупція шаленіє й далі, чимало демократичних депутатів усіх рівнів ловляться на гачок мафіозі, підпільний більшовизм сіє загальне недовір’я до нової влади, змучений народ піддається провокаційним чуткам, жадає твердої руки і, звиклий до чужої, у власну тверду руку не вірить, і я не здивуюся, коли знову обдурений український люд піде громити нову владу й просити на свою шию варяга. А той варяг уже готовий до цього: з хижою усмішкою Камінного господаря він нетерпляче жде в своєму московському Білому домі, коли нашому недержавному народові увірветься терпець і зіткнуться ворожі угруповання під однаковими прапорами. Як у Грузії…

Не допустім до того, щоб нас і надалі запитували, що ми за народ такий? Кажуть, десь на початку нашого століття візитував у Києві Микола II. Милуючись мазепинським чудом – Миколаївським собором (його зруйнував Постишев у 1934 році), він запитав у прихожан: «Ви вдячні Мазепі за цей храм?» – «Аякже, ваша величносте, – відповіли прихожани, – він же його побудував». – «І проголошуєте йому анафему у цьому ж соборі щороку на Великдень?» – «Не можна інакше, всі проклинають, ваша величносте». – «І що ви за народ такий?!» – вигукнув цар, вражений нашою роздвоєністю.

Не допустімо. Виведім на правий суд новітніх псевдопатріотів-злодіїв, але не захитаймо віри до своєї ж влади. Бо загинемо.

Мусимо виховати почуття державності в психології нашого народу. Це довгий процес, коли брати до уваги, що державності ми, власне, й не мали. Хай у цьому допоможе новітнє українське – ще політизоване і вже самодостатнє – мистецтво.

І ці рядки – теж.

…У другому турі свого університетського навчання я свідомо почав виковувати з себе професійного літератора, втямивши, що, тільки так використовуючи власні здібності, можу вийти на передній край боротьби за незалежність України.

Тоді в політичній атмосфері вперше почувся запах відлиги.

Я застав в університеті тих самих викладачів і професорів, які були присутні на моєму consilium abendi чотири роки тому; вони мене впізнали, підкреслено тепло прийняли, доцент Федір Неборячок, який дослужився до заступника декана, призначив мене старостою групи, про старе ніхто не згадував, ніби його й не було, і я почав потроху забувати – боявся тільки зустрітися де-небудь з «Панчишиним» – мені здавалось, що вчеплюся йому руками в горло, чого потім не сталося, коли він зважився просити в мене вибачення, я тільки не прийняв його руки, тієї руки я не зможу прийняти вже ніколи: важив негідник ні більше, ні менше – а на мою долю. Та досить про це… Я втішався новим моїм життям і радів, що з людських облич сповзають маски страху.

Тюрма, проте, ще міцно стояла на своїх підвалинах, вона іще довго стоятиме, та сталося в просторому більшовицькому концтаборі те, що відбулося у справжніх каторжних тюрмах Воркути, Колими, Караганди, Магадана після зеківських страйків: знято грати з вікон й дозволено контрольоване спілкування із зовнішнім світом. Після розстрілу Берії народ ковтнув дрібку свіжого повітря.

Для львівської інтелігенції, а теж і студентів, стали можливі зустрічі (під пильним зором сексотів) з американськими й канадськими українцями – представниками так званої «прогресивної» еміграції, що зосереджувалася в ТОУК (Товариство об’єднаних українців Канади) та ЛАУ (Ліга американських українців): були це перші галицькі емігранти, переважно комуністи, які, проте, вигідно відрізнялися від наших партократів, оскільки виховались у вільному світі, – і ми ловили кожне їхнє слово.

Та куца можливість спілкуватися з іноземцями здавалася нам справжньою свободою, бо ми ще не знали і знати не могли, що, крім комуністичних українських осередків, існує в тій же Америці, а теж і в Канаді густа мережа українських національних товариств, де зосередилася головна маса другої і третьої еміграції – від комбатантів УГА і петлюрівської армії до комбатантів УПА, які, незважаючи на міжпартійні суперечки, а то й ворожнечу, заснували поважні видавництва й зайняли українські кафедри в університетах; ми не знали, що там працюють могутні українські письменники Улас Самчук, Василь Барка, Іван Багряний, Євген Маланюк, Богдан Кравців, що там скрупульозно досліджено творчість розстріляного українського відродження 20-х років і виходять твори Миколи Хвильового, Миколи Куліша, Михайла Грушевського; що в Гарвардському і Колумбійському університетах виросли поважні українські професори Омелян Пріцак та Юрій Шевельов; що працює в діаспорі невтомний літературознавець і критик Іван Кошелівець, який знає українську сучасну літературу набагато краще, ніж хто-небудь із материкових дослідників. Та навіть якщо хтось про них і знав, то мовчав, бо на них було накладено тавро «лютих ворогів українського народу», і лише трохи згодом наші продажні публіцисти – ревні борці проти «українського буржуазного націоналізму», вислужуючись перед більшовицькими хлібодавцями, як могли зневажали їх, брудно лаяли, принижували і висміювали, не усвідомлюючи, що цим самим інформують нашого читача про потойбічний український світ.

Потім, коли я видав першу свою книжечку новел «Прут несе кригу» (із повісті, яку написав у армії, тільки заголовок залишився), ректор Лазаренко, втішений, що Павличко не обманув, обіцяючи, що з мене вийде письменник, вислав цю книжку до ТОУКу, і на неї у своїй газеті відгукнувся Петро Кравчук, зробивши для мене перше міжнародне паблісіті. Згодом з Кравчуком ми подружили, я й донині не можу сказати про нього жодного лихого слова. Вони ж, «прогресисти», були на той час єдиними зв’язковими між нами й діаспорою: коли вся українська еміграція мала можливість слухати хор Вірьовки и дивитися ансамбль Вірського, то в цьому виключна заслуга ЛАУ і ТОУК. Проте півроку тому, коли я летів до Канади на запрошення вінніпезької «Просвіти» і в літаку випадково зустрівся з Петром Кравчуком, мені мимоволі стало шкода, що такі діяльні, як він, люди – а їх було чимало – через свою сліпу вірність комуністичним ідеалам навіки залишилися на узбіччі всеукраїнського культурного і політичного процесу…