Серія «Видання з паралельним текстом» заснована у 2011 році

Robert Louis Stevenson THE rajah’s Diamond

Англійською та українською мовами

Переклад з англійської Петра Таращука

Художник-оформлювач Максим Мендор

© П. В. Таращук, переклад українською, 1994

© М. С. Мендор, художнє оформлення, 2020

© Видавництво «Фоліо», марка серії, 2011

© П. В. Таращук, переклад українською, 1994

© М. С. Мендор, художнє оформлення, 2020

© Видавництво «Фоліо», марка серії, 2011

Пригода з коробкою

До шістнадцяти років, спершу в приватній школі, а потім в одному з тих величних закладів, якими так по праву славиться Англія, Гаррі Гартлі здобув звичайну на той час джентльменську освіту. Та потім виявив напрочуд велику знехіть до навчання, а позаяк мати його була надто млява і неосвічена, тож хлопець без перешкод марнував свій час на гонитву за модою та інший нікчемний дріб’язок. Ще через два роки він став сиротою і мусив мало не жебрати на прожиток. Вдачу й навички він мав такі, що не годився ні для якої роботи чи діяльності. Вмів співати романси і потроху награвати на піаніно, полюбляв грати в шахи і був милий, хоч і несміливий кавалер, дарма що природа пустила його у світ з найчарівнішим обличчям, яке тільки можна уявити. Білявий і витончений, з лагідними очима і ласкавою усмішкою, він завжди здавався журливим і ніжним, мав милі, делікатні манери. Одне слово, коли все вже сказано, хлопець не годився ні носити військовий риштунок, ні головувати на засіданнях державної ради.

Завдяки щасливому випадкові й певній протекції Гаррі, осиротівши, дістав посаду особистого секретаря генерал-майора сера Томаса Ванделера, кавалера ордена Лазні. Шістдесятирічний сер Томас був норовливий і владний, його гучний голос луною озивався по кімнатах. За якісь послуги, про характер яких часто шепотілися, а потім не раз спростовували ті чутки, кашґарський раджа подарував цьому офіцерові шостий із уславлених у світі діамантів. Подарунок з незаможного генерала Ванделера зробив багатія, а з невідомого і не дуже люб’язного солдата – справжнього світського лева: власника Діаманта Раджі запрошували в найвишуканіші кола, знайшов він собі й дружину – молоду, вродливу, шляхетного роду, ладну назвати той діамант своїм навіть коштом шлюбу з сером Томасом Ванделером; всі тоді гомоніли, що коштовні камені притягують один одного: адже леді Ванделер не тільки сама була самоцвітом найчистішої води, а й з’являлась у товаристві в найкоштовнішій оправі, чимало тямущих людей казало, що вона належить до гурту отих трьох або чотирьох жінок, що найкраще вдягаються в Англії.

Секретарські обов’язки Гаррі були ніби й не дуже обтяжливі, але він відчував знехіть до всякої тривалої роботи, замастити пальці чорнилом – завеликий для нього клопіт; натомість чар і туалети леді Ванделер часто витягали його з бібліотеки до будуара. Гаррі найлюб’язніше поводився з жінками, залюбки теревенив про моди і був найщасливіший, коли траплялася нагода покритикувати відтінок стрічки або побігти з дорученням до модистки. Одне слово, папери сера Томаса припадали порохом, а наша леді здобула ще одну покоївку.

Зрештою генерала, навіть як на військового командира не вельми терплячого, прорвало, він підвівся й повідомив секретаря, що вже не потребує його послуг, додавши до своїх слів пояснювальний жест, який украй рідко вживається між джентльменами. Двері, на жаль, були відчинені, і Гаррі сторч головою полетів сходами вниз.

Підвівся Гаррі, трохи забившись і тяжко засмутившись. Життя в генераловім домі напрочуд відповідало його вподобанням: він, хоч і не дуже певно, але підтанцьовував у шляхетному товаристві, майже нічого не робив, їв найласіші страви і щиро тішився можливістю бути поряд з леді Ванделер, яку в своєму серці називав найніжнішими іменами.

Відчувши на собі гнів офіцерської ноги, Гаррі заквапився в будуар і розповів про своє нещастя.

– Любий Гаррі, – відповіла леді Ванделер, звучи його на ім’я, мов дитину чи хатнього слугу, – вам дуже добре відомо, що ви ніколи ні за яких обставин не виконували того, що вам казав генерал. Ви, правда, зауважите, що і я така сама. Але тут інша річ. За цілий рік непослуху жінка заробить собі прощення, скорившись один раз найслушнішої миті, а по-друге, ніхто ж не одружується зі своїм особистим секретарем. Я сумуватиму за вами, та оскільки ви вже не можете зоставатися в домі, де вас образили, я зичу вам щастя і обіцяю вичитати генералові за його поведінку.

Гаррі втратив самовладання, з очей йому закапали сльози, і він з лагідним докором подивився на леді Ванделер.

– Пані, – проказав він, – що та образа? Мене мало обходить, якщо хто й справді не може простити такого дріб’язку, але втратити друзів, розірвати зв’язки приязні…

Гаррі не доказав, захлинувшись надміром почуттів, задушившись риданнями.

Леді Ванделер з цікавістю глянула на нього. «Цей дурник, – думала вона, – втовкмачив собі в голову, що закоханий у мене. А чом би йому не стати з генералового моїм служником? Він добрий, люб’язний, розуміється на уборах; крім того, це порятує його з біди. Все ж він надто гарненький, щоб його відпускати».

Увечері вона поговорила з генералом, який уже трохи соромився свого миттєвого шаленства, і Гаррі перевели на жіночу половину, де почалося для нього справжнє раювання. Він найелегантніше вдягався, носив у петлиці вишукані квіти, міг тактовно й люб’язно розважити гостя. Він пишався своїм служінням вродливій жінці, доручення леді Ванделер були йому ніби знаками прихильності, його тішило нахвалятись перед іншими чоловіками, що зневажливо глузували з нього, своїм становищем чи то покоївки, чи то модистки. Він не замислювався над оцінкою свого існування з погляду моралі. Нечестя, на його думку, були властиві самим чоловікам, а проводити свої дні з гарненькою жінкою і перейматися здебільшого тільки її прикрасами – однаково, що жити на зачарованому острові, заховавшись від життєвих бур.

Одного ранку Гаррі зайшов до вітальні й почав стиха награвати на піаніно. В другому кінці покою леді Ванделер трохи заголосно розмовляла зі своїм братом Чарлі Пендрагоном, підстаркуватим молодиком, що дуже кульгав на одну ногу і взагалі вже звівся на пси, шукаючи розваг. Секретар, на якого вони й уваги не звернули, не міг не чути їхньої бесіди.

– Коли ж, як не сьогодні? – казала леді. – Треба зробити сьогодні, одразу й назавжди.

– Сьогодні й зроблю, – відповів брат, зітхнувши. – І все-таки, Кларо, це хибний крок, нас чекає руїна, ми ще тяжко розкаємось.

Леді Ванделер пильно і якось дивно глянула на брата.

– Ти забуваєш, – сказала вона, – що людина, зрештою, смертна.

– Присягаюся, Кларо, – відповів Пендрагон, – що ти найбездушніша негідниця в усій Англії.

– Ви, чоловіки, – заперечила леді, – такі товстошкірі, що ніколи не розумієте відтінків значення. Та ви самі зажерливі, хижі, жорстокі й нетямущі, а найменша думка про майбутнє вас приголомшує. Терпцю нема з отаким народом. Краще зневажайте дурість банкірів, а не шукайте її в нас.

– Може, ти й маєш рацію, – погодився брат. – Ти завжди була розумніша за мене. І, хай там як, ти знаєш моє гасло: родина – передусім.

– Так, Чарлі, – підхопила сестра, обома руками беручи його руку. – Я знаю твоє гасло краще, ніж ти. А Клара – попереду родини, – це ж його друга частина? Ти й справді найкращий із братів. Я люблю тебе.

Пендрагон підвівся, трохи збентежений тими сестринськими пестощами.

– Мені краще не показуватись, – промовив він. – Я чудово зрозумів свою роль і не спускатиму ока з нашого телятка.

– Гаразд, – кивнула сестра, – це жалюгідне створіння може нам усе зіпсувати. – Поцілувала собі пучки і приязно передала той поцілунок братові, що через будуар і чорні сходи вийшов на вулицю.

– Гаррі, – проказала леді Ванделер, повертаючись до секретаря, щойно вони зосталися самі, – сьогодні я маю для вас доручення, тільки найміть карету: я не хочу, щоб мій секретар укривсь ластовинням.

Клара, наголосивши останні слова, дивилася на свого секретаря з напівматеринськими гордощами; вельми вдоволений, бідолаха радий був нагоді прислужитися своїй господині.

– Це одна з наших великих таємниць, – лукаво всміхаючись, вела вона далі. – Ніхто, крім мене і мого секретаря, не повинен про неї знати. Серу Томасові це б завдало зайвого клопоту, – якби ви тільки знали, як мені остогидли ті сцени! Ох, Гаррі, Гаррі, чи можете ви мені пояснити, через віщо ви, чоловіки, такі несправедливі й брутальні? Хоча я знаю, що не можете, ви єдиний чоловік у світі, якому не звісні ганебні почування. Ви такий милий, Гаррі, такий добрий; ви, зрештою, можете щиро приятелювати з жінкою. І знаєте що? Від порівняння з вами всі інші чоловіки видаються мені іще гидкішими.

– Просто ви, – галантно відповів Гаррі, – дуже ласкаві до мене. Ви ставитесь до мене наче…

– Наче мати, – завершила леді Ванделер. – Я намагаюсь бути вам матір’ю. Або, – всміхнувшись, виправилася вона, – майже матір’ю. Боюсь, я дуже молода, щоб справді бути вам за матір. Вважаймо, я ваш друг, найщиріший друг.

Леді Ванделер замовкла, чекаючи, поки її слова справлять потрібне враження на сентиментальні струночки Гаррі, і знову заговорила, не даючи йому відповісти:

– Але все це з нашим ділом не пов’язане. Вам треба знайти коробку в лівій половинці дубової шафи; на ній зверху лежить червона спідниця, яку я надягала в середу під мережану сукню. Негайно відвезіть її за цією адресою, – Клара подала йому смужку паперу. – Але ні за яких обставин не випускайте її з рук, поки вам не покажуть розписку, написану моєю рукою. Ви зрозуміли? Кажіть же, будь ласка, кажіть! Це вкрай важливо, і я прошу вас слухати пильніше.

Гаррі заспокоїв господиню, слово в слово переповівши всі її настанови; вона ще щось збиралася сказати, аж тут у покої вбіг червоний від гніву генерал Ванделер, вимахуючи довгим і вельми докладним рахунком від модистки.

– Мадам, може, ви глянете на це? – кричав він. – Будьте ласкаві подивитися на оцей документ! Я дуже добре знаю, що ви одружилися зі мною заради грошей, проте сподівався, що витрати не перевершать тих, які може собі дозволити людина на державній службі, а тепер, присягаюся Господом, я покладу край цьому безсоромному марнотратству.

– Містере Гартлі, – проказала леді Ванделер, – я сподіваюся, ви зрозуміли, що вам треба робити. Тільки прошу, вирушайте одразу.

– Стійте, – звелів генерал, звертаючись до Гаррі, – перш ніж підете, нам треба поговорити. – І додав, повертаючись до леді Ванделер: – Яке ж доручення ви дасте цьому неоціненному хлопцеві? Я жодному його слову не повірю, то скажіть мені ви. Якби він мав хоч якусь дрібку честі, то давно б уже пішов з цього дому, а що він тут робить за свою платню – таємниця для всього світу. Мадам, яке ж його доручення? Чого це вам так приспіло відсилати його?

– Я гадаю, нам краще поговорити наодинці, – відповіла Клара.

– Ви говорили про доручення, – не вгавав генерал. – Не намагайтеся дурити мене, коли я в отакому гуморі. Я ж чув, ви казали про доручення.

– Якщо ви наполягаєте, щоб слуга був присутній при нашій принизливій сварці, – промовила леді Ванделер, – то нехай містер Гартлі краще сяде. Ні? Що ж, Гартлі, – вела вона далі, – можете йти. Гадаю, ви запам’ятали все, що вам довелося почути в цій кімнаті, це вам, може, придасться.

Гаррі мерщій вийшов з вітальні, а беручися сходами вгору, чув, як гучно вичитує дружині генерал і як леді Ванделер тонким голосом гостро й дотепно відповідає на кожен закид. Як щиро бідолашний Гаррі захоплювався генераловою дружиною! Як спритно вона уникає тяжких запитань, з якою безмежною зухвалістю повторила свої настанови під самісінькими жерлами ворожих гармат! А, з другого боку, як він ненавидів її чоловіка.

Загалом у вранішніх подіях не було нічого незвичайного, бо Гаррі не раз уже виконував потаємні доручення леді Ванделер, здебільшого пов’язані з крамницею капелюшків. Гаррі добре знав, що подружжя живе в незлагоді. Нестримні забаганки й таємні борги дружини вже давно проковтнули її власні статки і що день, то дужче загрожували занапастити й чоловікові. Раз або двічі на рік викриття і руїна здавалися неминучими, але Гаррі підтюпцем оббігав крамниці всіх постачальників і, де брешучи, де сплачуючи хоч малу частину чималенького боргу, домагався, що реченець остаточної виплати відсували, і тоді господиня та її вірний секретар могли відітхнути. Адже Гаррі у своїй подвійній ролі був душею цих фінансових воєн, він не тільки обожнював леді Ванделер і боявся й ненавидів її чоловіка, а й, цілком природно, схвалював її потяг до розкошів, бо й сам усі гроші пускав на кравця.

Гаррі знайшов коробку там, де йому й казали, вдягнувся, ретельно добираючи одяг, і вийшов з будинку. Яскраво світило сонце, йти треба було чимало, і він із жахом згадав, що генерал, так зненацька забігши в покої, перешкодив леді Ванделер дати йому гроші на карету. Такого спекотного дня його обличчя безперечно попечеться на сонці, а йти через увесь Лондон з коробкою в руці – приниження, майже нестерпне для юнака з вдачею Гаррі Гартлі. Гаррі зупинився й замислився. Ванделери жили на Ітонському майдані, дійти він мав майже до Нотінг-Гіла, – одне слово, він міг піти навпростець через парк, ховаючись від сонця й обираючи найбезлюдніші алеї. Гаррі подякував своїм зорям, збагнувши, що день тілько-но починається.

Прагнучи чимшвидше позбутися клятої коробки, Гаррі пішов хутчіш, ніж звичайно, і вже майже проминув Кенсінгтонські садки, як у безлюдному місці між дерев його перестрів генерал.

– Перепрошую, сер Томас, – вибачився Гаррі, чемно відступаючи вбік, бо генерал стояв просто посередині стежки.

– Куди це ви йдете? – запитав генерал.

– Просто гуляю між деревами, – відповів хлопець.

– З оцим? – крикнув генерал, ударивши ціпком по коробці. – Ви брешете і чудово це знаєте.

– Сер Томас, – зауважив Гаррі, – я не звик, щоб зі мною розмовляли таким тоном.

– Ви не розумієте свого становища, – відказав генерал. – Ви слуга, ще й слуга, проти якого я маю найсерйозніші підозри. Звідки мені знати, що у вашому ящику нема столового срібла?

– У ньому циліндр мого приятеля, – пояснив Гаррі.

– Дуже добре, – відповів генерал Ванделер. – А я хочу поглянути на циліндр вашого приятеля. У мене, – додав він, похмуро всміхаючись, – надзвичайна цікавість до капелюхів. Гадаю, ви знаєте, що для цього є певні підстави.

– Сер Томас, перепрошую, я дуже шкодую, – вибачився Гаррі, – але це й справді суто приватна справа.

Генерал однією рукою грубо схопив Гаррі за плече й замахнувся ціпком, ладний от-от ударити. Гаррі вже вважав себе пропащим, але тієї ж миті небеса подарували йому несподіваного оборонця в особі Чарлі Пендрагона, що доти ховався за деревами.

– Ну-бо, генерале, притримайте свою руку! – крикнув він. – Це неґречно і навіть не по-джентльменському.

– Ага! – заревів генерал, повертаючись до нового супротивника. – Містере Пендрагон! Невже, містере Пендрагон, ви гадаєте, що, коли мені трапилось нещастя побратися з вашою сестрою, я маю терпіти цькування і погрози такого розбещеного марнотрата й банкрута, як ви? Моє знайомство з леді Ванделер, сер, відбило в мене всяку охоту бачити решту членів її родини.

– Невже, генерале Ванделер, вам приверзлося, – відповів Чарлі, – що коли моїй сестрі трапилось нещастя побратися з вами, то вона зразу ж утратила всі права й привілеї леді? На мою думку, сер, цим учинком вона принизила себе дужче, ніж її міг принизити хтось чужий, але для мене вона й далі належить до роду Пендрагонів. Я вважаю за свій обов’язок захищати її від негідних образ, і якби ви навіть десять разів були її чоловіком, я вам не дозволю обмежувати її свободи, не дам силоміць затримати її особистого посланця.

– Гартлі, що це означає? – запитав генерал. – Містер Пендрагон, здається, такої ж думки, як я. Він теж підозрює, що леді Ванделер якось причетна до циліндра вашого приятеля.

Чарлі збагнув, що дав непрощенного хука, і заквапився все поправити.

– Як, сер? – скрикнув він. – Ви кажете, я підозрюю? Я нічого не підозрюю. Але там, де вдаються до насильства й упосліджують слабких, я не можу не втрутитись.

Проказавши це, він кивнув Гаррі, але хлопець був надто розгублений чи стривожений, щоб той знак зрозуміти.

– Сер, як мені розуміти вашу поведінку? – запитав Ванделер.

– Як хочете, так і розумійте, – відрубав Пендрагон. Генерал знову замахнувся ціпком, наміряючись ударити Чарлі по голові, але той, дарма що каліка, спритно відбився парасолькою, підскочив і вчепився у свого ворога.

– Біжи, Гартлі, біжи! – крикнув він. – Утікай, бовдуре!

Гаррі на мить закам’янів, дивлячись, як чоловіки люто торсають один одного, потім повернувся й побіг. Озирнувшись назад, він побачив, що генерал простерся на землі, придушений Пендрагоновим коліном, проте не полишає відчайдушних спроб змінити ситуацію; сад, здавалося, наповнювався людьми, що збігалися звідусіль до місця бійки. Від такої картини секретар полетів, мов на крилах, і не зводив духу, аж поки добіг до Бейсвотерського шляху й повернув навмання в один із тихих завулків.

Сцена брутальної бійки двох знайомих йому джентльменів глибоко вразила бідолаху Гаррі. Він намагався забути її, а насамперед прагнув якомога далі відійти від генерала Ванделера; ревно перейнявшись цим прагненням, він геть забув про доручення і квапливо, тремтячи всім тілом, ішов галасвіта. Пригадавши, що леді Ванделер – дружина одного і сестра другого з тих гладіаторів, Гаррі відчув у серці гаряче співчуття до жінки, якій так не поталанило в житті. Після цієї бійки навіть його місце в генераловім домі вже не видавалося таким безпечним і певним.

Поринувши в роздуми, Гаррі знай простував уперед, аж поки, припадком зіткнувшись із перехожим, побачив, що в руці у нього і досі коробка.

– Господи! – зойкнув він. – Геть памороки забило! Куди це я йду?

Видобувши конверта, якого дала йому леді Ванделер, Гаррі перечитав адресу. Дивно, прізвища не було. Гаррі просто звеліли знайти добродія, який чекає пакунка від леді Ванделер, а якщо вдома нікого не буде, діждатись його. Добродій, додавалось у записці, повинен показати папірець, власноруч написаний леді. Все це видавалось украй таємничим, Гаррі над усе дивувало, що нема прізвища і потрібно вимагати якусь розписку. Гаррі мало над цим замислювався, отримуючи доручення, але, перечитавши папірець, усе зваживши і поєднавши з іще деякими дивними подробицями, переконався, що встряв у якусь небезпечну халепу. На півмиті він навіть засумнівався у самій леді Ванделер: адже ця неясна оборудка трохи негідна такої високої леді; критицизму ще побільшало, коли ті таємниці почали обертатися й проти нього. Однак його дух був такий покірний леді Ванделер, що Гаррі відкинув підозри і гостро дорікав собі тільки за те, що вони виникли.

В одному, правда, збігалися його обов’язок й інтереси, його великодушність і страхи – слід якнайшвидше позбутися коробки.

Гаррі підійшов до першого полісмена і чемно розпитав про дорогу. Виявилось, що до мети вже недалеко, і через кілька хвилин він підійшов до невеличкого, нещодавно пофарбованого і якнайретельніше доглянутого будинку. Дверний молоточок і ручка дзвоника просто сяяли, на підвіконнях то тут, то там видніли горщики з квітами, завіси з якоїсь пишної тканини закривали кімнати від очей цікавих перехожих. Увесь будинок дихав спокоєм і таємничістю, і Гаррі так перейнявся його духом, що тихіше, ніж звичайно, опустив молоток і чимстаранніше витер черевики.

Майже зразу двері відчинилися, Гаррі побачив досить привабливу молоденьку служницю, що з цікавістю стала розглядати його.

– Я приніс пакунок від леді Ванделер, – почав Гаррі.

– Знаю, – кивнувши головою, відповіла дівчина, – але господаря нема вдома. Може, ви залишите мені?

– Не можу, – зітхнув Гаррі. – Мені звеліли передати йому тільки з певною умовою, отож, боюсь, я мушу просити у вас дозволу зачекати.

– Що ж, гадаю, мені можна вас впустити. Мені тут досить самотньо, а ви, скажу вам, ніби не такі, щоб з’їли дівчину. Але шануйтесь і не питайте імені господаря, однаково я не скажу.