Передмова Пітера Моргана

Що справжнє, а де – фантазія? Що істина, а де – вигадка? Що було, а де – небилиця? Зрозуміло, чимало глядачів, які дивилися фільм «Корона», шукали відповіді на ці запитання, звертаючись передовсім до Вікіпедії. Це була надзвичайно приємна робота – писати «Корону», аналізувати характери численних яскравих персонажів та подій, з яких складалася історія 1947–1955 років. І водночас неймовірно складна – вкласти десять насичених драматизмом років у десять годин телеефіру.

Тож мене неабияк потішило те, що королівський історик Роберт Лейсі погодився прояснити ситуацію: відокремити факти від вигадок, а також значно доповнити розповідь. Тепер Роберт повернеться в ті роки, почавши з нелегкого 1947-го, коли король зрозуміє, що він важко хворий, а його сором’язлива старша дочка, 21-річна принцеса Єлизавета, збирається одружитися із вродливим, але зарозумілим іноземцем, який, на думку родичів, зовсім їй не пара…

1
Волфертонський сплеш

Кохання та шлюб

Букінгемський палац, 1947-й рік – читаємо підпис під фотографією. Перший епізод «Корони» веде нас до серцевини історії. У ванній кімнаті уражений раком король Георг VI, болісно кашляючи, схиляється над чашею вбиральні. Кров покидає його тіло – разом із життям. Король помирає, можна готуватися вітати королеву…

Перед королівським троном стоїть на колінах худорлявий, у поношеній формі часів війни, лейтенант Філіп Маунтбеттен. Він готовий до змін, які чекають на нього попереду, зважаючи на майбутній шлюб із принцесою Єлизаветою. Весілля відбудеться наступного дня. Лорд-канцлер, граф-маршал, інші особи палацового істеблішменту з тривогою в очах стежать за кожним рухом хворого монарха. Той бере до рук меча, щоб торкнутися ним плеча майбутнього зятя, в такий спосіб надаючи йому статусу королівської персони.

Філіп Маунтбеттен, який щойно отримав благородний титул, демонструє свій Орден Підв’язки (ліворуч) після посвячення в Букінгемському палаці 19 листопада 1947 року королем Георгом VI, напередодні дня свого весілля. А тим часом (праворуч) він ще працює на вулиці Вайтгол; на цій фотографії 1947 року молодий лейтенант Маунтбеттен виконує свої щоденні обов’язки в Адміралтействі

Король починає заїкатися, коли намагається вимовити всі даровані титули Філіпа. Він завершує цей список найвищою відзнакою Великої Британії – Орденом Підв’язки, яким Едуард III вперше посвятив у лицарі своїх товаришів по бою в 1348 році. Його величність дозволив називати лейтенанта Філіпа Маунтбеттена «Його Королівською Високістю».

У The Times повідомили про це наступного дня, 20 листопада 1947 року, зазначивши, що «йому надається титул барона Гринвіцького з Гринвіча [данина військово-морському флоту, де служив Філіп], графа Меріонетського [уклін Уельсу] та герцога Единбурзького (традиційне королівське герцогство та комплімент Шотландії)… Король торкнувся мечем лейтенанта Маунтбеттена, коли той став перед ним на коліна під час церемонії посвячення в лицарі, і вручив йому знаки Ордена Підв’язки».

Усе було майже так, як ми бачили на екрані, – лише з однією відмінністю. У прелюдії до сцени дарування титулу «Його Королівська Високість принц Греції та Данії Філіп» відмовляється від своєї грецької національності «та всіх іноземних звань», щоб стати громадянином Великої Британії. Тобто сумнівний іноземний принц стає на наших очах сміливим британським героєм війни.

Насправді Філіп уже отримав британське громадянство на початку цього року відповідно до закону – через рутинний бюрократичний процес, а не в Букінгемському палаці. Історія свідчить, що грецький принц Філіп відмовився від своїх грецьких титулів, щоб отримати британське громадянство 18 березня 1947 року. Згідно із Законом про британське громадянство та статус іноземців він називався просто лейтенантом Філіпом Маунтбеттеном протягом восьми місяців до того, як його тесть наділив його титулами.

Дух вікінгів… 1935 року грецький принц Філіп (14 років) зіграв Дональбана в шекспірівській «Макбет», бувши вихованцем Гордонстоуна, прогресивної академії на півночі Шотландії, створеної єврейським просвітником Куртом Ганном після втечі з нацистської Німеччини

Ви дивитесь історичну драму, шановний читачу, а не історичний документальний фільм. «Корона» – це творча уява, яку живив дух реальних подій. Щоб зрозуміти Філіпа, нам слід завважити його відмову від закордонного королівського статусу саме тоді, коли вперше зустрічаємось з ним. Тоді краще сприйматиметься його повноцінне долучення до Віндзорського дому наступного дня.

Те, що ви бачите на екрані, є і правдою, і трохи фантазією – у віковічній традиції історичної драми. Перекладена багатьма авторами, зокрема, й Фрідріхом Шиллером, трагедія «Марія Стюарт», вперше поставлена 1800 року, часто згадується як класичний приклад історичної п’єси. У ній є сцена, коли шотландська королева Марія зустрілася віч-на-віч з королевою Єлизаветою I. Усе правда, за винятком того, що насправді дві жінки ніколи не зустрічались.

Як продемонструє ця книжка, «Корона» базується на ретельних фактичних дослідженнях. Але водночас це телевізійне шоу, хитро складена мозаїка, мета якої – розважати, залучаючи для цього великі імена, надзвичайні події та важливі теми в житті нації.

Найвища сила давньої та сучасної британської монархії полягає в її здатності генерувати щирі емоції, іноді злі та ворожі, але зазвичай цікаві та захопливі – і завжди надзвичайно сентиментальні. «З усіх, найрізноманітніших форм правління, які панували у світі, – писав історик Едвард Гіббон, – спадкова монархія, мабуть, надає найбільший простір для комізму».

Цим парадоксам Пітер Морган намагається дати раду в «Короні», бо вони також безпосередньо стосуються двох цілком реальних людей – Єлизавети Віндзорської та Філіпа Маунтбеттена, а також їхнього подружнього життя, в яке вони вступають. Це драматизація сімдесятирічних стосунків – любовної історії, яка є одночасно простою й дуже складною. Ось чому епізод першої серії починається не зі вступу королеви Єлизавети II на престол у лютому 1952 року та її коронації в червні наступного року, хоч обидві події справді відбувалися, або інших визначних пам’ятних дат.

Уперше ми зустрічаємося з Єлизаветою напередодні її весілля з Філіпом. Насправді вони обоє не пригадують ні час, ні місце першої зустрічі. Зате добре пам’ятають, коли по-особливому подивилися одне на одного.

* * *

КОРОЛЬ ГЕОРГ VI

(1895–1952)

Зіграв – Джаред Харріс

Хрест Вікторії – найвища нагорода Великої Британії за відвагу на полі бою. У вересні 1940 року, в розпал бліцкригу, король Георг VI заснував її цивільний аналог – Георгіївський хрест, і це стало влучною метафорою його життя. Змалку хлопчик страждав через погане здоров’я, його маленькі ноги потребували виправних наколінників, а на додачу він щодня отримував грубі повчання від свого батька, Георга V. Тож не дивно, що «Берті» до восьми років заїкався.

Лише дружина – Єлизавета Боуз-Лайон і лікар-логопед з Австралії не сумнівалися в силі його духу. Саме вони повернули йому впевненість та віру в себе. «Я зламався й ридав, як дитина, – зізнався новий король у приватній бесіді під час зречення 1936 року свого блискучого, але осоромленого старшого брата. Однак стоїцизм, який Георг VI демонстрував на публіці і з допомогою якого боровся зі своєю очевидною сором’язливістю та мовними огріхами, додавав привабливості монархії.

Красномовнішою за будь-які слова була остання шана королю від Вінстона Черчилля – вінок з білих лілій та гвоздик у характерній формі Георгіївського хреста.

* * *

«Ми, можливо, зустрічались і раніше, – писала принцеса Єлизавета 1947-го року, відповідаючи на запитання палацового кореспондента, – на коронації [Георга VI у травні 1937 року] або на весіллі герцогині Кентської [у листопаді 1934 року]». Як прямі нащадки королеви Вікторії Єлизавета та Філіп були дітьми давнього, шляхетного королівського роду. Вони успадкували традиції ХІХ століття, тож усе ще збиралися на подібні події. Проте, вела далі Єлизавета, «вперше я пам’ятаю зустріч із Філіпом, – наголошуючи на слові “пам’ятаю”, – в Королівському військово-морському коледжі в Дартмуті в липні 1939-го, безпосередньо перед війною».

Її організував двоюрідний брат Георга VI, лорд Луїс «Дікі» Маунтбеттен, який, як і король, навчався в морському училищі Дартмута. Доля Маунтбеттена переплелася з долею Віндзорського дому ще з часів правління королеви Вікторії. Дікі, як і Георг VI, – один з її правнуків, а його батько Луї був першим лордом Адміралтейства на початку Першої світової війни. Цей титул він отримав після 46 років патріотичної військово-морської служби. Однак через німецьке походження, менше ніж за три місяці після початку бойових дій, його зняли з посади під час популярного тоді полювання на відьом, тобто на всіх тевтонців, на всю німецьку культуру – від німецьких ковбас до собак.

Дружба між Віндзором і Маунтбеттеном стала ще тіснішою завдяки одній події: одного сумного грудневого вечора 1936 року молодший Луїс і новий король Георг VI разом спостерігали, як король Едуард VIII, який нещодавно зрікся престолу, збирав речі, від’їжджаючи з країни. «Дікі, це жахливо, – згадував Маунтбеттен слова короля-друга, сказані зі сльозами на очах. – Адже я лише морський офіцер. Це єдине, що я знаю».

«Це дуже дивний збіг обставин, – казав лорд Маунтбеттен, – адже батько одного разу сказав мені, що коли герцог Кларенс помер [1892 року], твій батько [майбутній Георг V] прийшов до нього й сказав майже те саме, що сказав мені зараз ти, а мій батько відповів: “Георгу, ти помиляєшся. Немає кращого навчання для майбутнього короля як на флотській службі”. У 1939 році в Дартмуті кузени мали змогу тісно спілкуватися, займаючись спільною справою – морською підготовкою, тимчасом як інші два далекі та молодші кузени, Єлизавета та Філіп, познайомилися за грою в крокет.

Народившись на острові Корфу в червні 1921 року, Філіп, принц Греції, попелясто-русявий і стрункий, як вікінг, не мав і краплі грецької крові. Він був данцем, одним з представників данського королівського дому, яких дослідники генеалогії називають Шлезвіг-Гольштейн-Зондербург-Глюксбург. «Ви не схожі на чистокровного грека», – сказав Майк Паркер, молодий австралієць, який познайомився з Філіпом під час спільної служби на військово-морському флоті під час війни. Згодом Майк стане його близьким другом і приватним секретарем. «Я частково данець, частково німець, а частково росіянин, – пояснив Філіп. – Майже в будь-якій країні Європи можу знайти рідню й залишитися там».

26 жовтня 1946 року. Філіп та Єлизавета щойно потай заручились, тож на весіллі доньки дядька «Дікі» Патріції Маунтбеттен з Джоном Брабурном в абатстві Ромсі, в Гемпширі, тримали дистанцію

Він потребував гостинності. Його батька, принца Андрія, вислали з Греції в грудні 1922 року під час політичних заворушень. Родина тікала з Корфу на британському військовому кораблі, а 18-місячного Філіпа ховали в ящику з-під помаранчів. Матір Філіпа – Аліса, красива, але глуха від народження дочка онуки королеви Вікторії – Вікторії Гессенської, яка вийшла заміж за принца Людовика Баттенберзького.

Тож основою самовпевненості Філіпа, яку він продемонстрував на тій першій зустрічі в Дартмуті, мабуть, і була ця суміш з генофонду європейських королів. Очевидно, це сподобалося принцесі Єлизаветі. «Вона сором’язлива, а він – ні, – пояснив один з їхніх друзів. – Такою була фундаментальна динаміка їхніх стосунків. Він завжди підіймав їй настрій».

Після зустрічі 1939-го року й упродовж усіх років військово-морської служби під час війни Філіп писав Єлизаветі листи «від усюди». Та згодом він доволі сухо описував їхні «паперові» стосунки, не надаючи їм жодного романтичного значення. «Я не надто багато думав про це, – таке пояснення почув його офіційний біограф Безіл Бутройд. – Ми іноді листувались».

Проте кузина Єлизавета бачила все зовсім інакше. Приблизно через двадцять років сер Джон Вілер-Беннетт написав офіційну біографію Георга VI, яку йому замовила Єлизавета II, а перед опублікуванням вивірила кожне слово. Про грецького принца Філіпа сер Джон сказав так: «Це був той чоловік, в якого принцеса Єлизавета закохалася з першої зустрічі».

Бабуся Єлизавети, королева Марія, пильно цікавилася цим питанням. У 1944 році вона розповіла знайомій графині Ерлі, що ця пара була «закохана впродовж останніх вісімнадцяти місяців, а насправді, гадаю, навіть довше». Старій королеві Філіп сподобався, вона згадувала його як «симпатичного маленького хлопчика з дуже блакитними очима», який прийшов до неї на чай в Букінгемський палац. Під час війни вона додала його прізвище до тих у своєму «в’язальному» списку, для кого плела теплі шарфи – як одного з найулюбленіших родичів.

Тим часом мати принцеси, королева Єлизавета, не поділяла захоплення свекрухи. Вона радше вітала б прояви стриманості для врівноваження надмірної самовпевненості Філіпа. Їй також не подобалися його політичні погляди – він «надто хилився до лівого борту», в дусі традиційної буремності його дядька Дікі.

Війна суттєво звузила коло спілкування її дочки, а отже, й можливості підготуватися для ухвалення такого важливого рішення в ранньому віці. Тож на вихідні королева запрошує до Віндзора молодих офіцерів гвардії, серед них – майбутні герцоги Графтон і Баклю та Генрі Герберт, лорд Порчестер, майбутній граф Карнарвон. Ці красиві й респектабельні спадкоємці стародавніх маєтків мали стиль, який королева вважала прийнятним для своєї доньки. Принцеса справді насолоджувалася їхньою компанією. Деякі з цих шляхетних молодих людей увійшли в майбутньому до її оточення, зокрема Генрі Герберт, «Порчі», дружбу з яким зміцнювала їхня спільна любов до коней. Проте жоден з «перших XI» королеви, як лукаво називали їх близькі, не мав темпераменту Філіпа.

«Усі починали говорити, що він міг бути тим самим, – згадував один із помічників приватних секретарів Єлизавети Едвард Форд. – Та він не шанувався, не намагався бути приємним, а поводився з усією самовпевненістю морського офіцера, який пройшов випробування війною». «Він анітрохи не боявся озвучити лорду Солсбері (старшому політику-консерватору) власні думки, – згадував Майк Паркер. – Те саме стосувалось [Томмі] Ласселлса та старих придворних. Тож вони були жорстко налаштовані проти нього».

* * *

ЛОРД ЛУЇС

«ДІКІ» МАУНТБЕТТЕН

Перший граф Маунтбеттен Бірманський

(1900–1979)

Зіграв – Грег Вайс

Вродливий, худорлявий, чарівний і безсоромно напористий Луї Маунтбеттен часто віддавав належне талану свого племінника Філіпа. Народившись у королівській родині, але з тим не вирізняючись високою шляхетністю, «дядько Дікі» зблизився з ріднею у свої зрілі роки як наставник і «почесний дідусь» принца Чарльза.

До речі, серед його імен не значився «Річард», він був Луїсом Френсісом Альбертом Віктором Ніколасом. У родинному колі його так назвали, щоб уникнути плутанини при згадці про Нікі – царя Миколу II, дядька Луї. Тож «Дікі» – це інтерпретація останнього з імен. Військово-морська кар’єра старшого Маунтбеттена складалася непогано. Його відзначили в Бірмі (сучасна М’янма), але до найбільших досягнень Дікі слід віднести період 1947–1948 років, коли він був віцекоролем Індії. Тоді в цій країні, а також Пакистані зменшилася кількість кривавих протистоянь.