відчуваючи деяку полегкість у нутрощах і водночас неабияке роздратування, що струмувало вбік військового.
– Вітер такий, південно-західний. Дме місяць, а то й два.
– А-а-а… – і знову заплющила очі, відштовхуючи від себе всі слова і доторки, ставлячи навмисний бар’єр у спілкуванні.
Літак все ще борсався у тенетах вітру, але, відчуваючи себе розчленованою і спустошеною, Серафима сприймала зовнішнє з байдужістю глядача.
Сусідка по сидінню дістала косметичку і підмальовувала очі та вуста. Вона вже точно не заздрила нікому із присутніх.
Коли бортпровідниця м’яким, лоскітливим, трохи схожим на кошаче муркотіння, голосом попередила про прибуття до міжнародного аеропорту в Кандагарі, загальний настрій аніскілечки не поліпшився. Всім стало ясно: літовище Кабула закрите через погодні умови, передбачається дуже довга дорога.
Чималий літак ТУ-134, щільно доукомплектований молоденькими солдатами, які щойно пізнали «солодощі» муштри у передмістях Термеза, торкнувся смуги і покотився легко, безтурботно, наче ніякий «афганець» ніколи його не теліпав.
Серафимина сусідка, допудрюючи носика і набуваючи цілком пристойного вигляду, схилила голову набік і запитала:
– Ви вже оклигали? То давайте знайомитись. Шахманова Лора. Їду за наймом, буду працювати медсестрою.
– Серафима Гай. Теж – за наймом.
– Слухай, може, перейдемо «на ти»? Чого церемонитись?
– Можна.
– Ти звідкіля?
– З України. А – ти?
– «Мой адрес не дом и не улица…» – мугикнула Лора. – А тобі не страшно? Тут убивають, тут багато смерті.
– Смерть всюдисуща, вона є скрізь – не тільки тут. Чи боюся? Напевне, буду боятися, але страх ще спить в мені – я його не займаю, нехай собі…
– В тобі спить страх, а в мені велика-превелика свиня. Щоправда, моя свиня вже починає потроху гризти мене.
Стюардеса знову замуркотіла, запрошуючи командирський склад, цивільних та «решту» до виходу. Солдатам пропонувала залишитися. Серафима з Лорою стояли біля трапу, ховаючи до валізок щойно перевірені документи й уточнюючи свою приналежність до «решти,» чи то пак цивільних, коли важкий тупіт солдатських черевиків сколихнув довкілля. Хлопчаки бігли не зупиняючись, правда, тепер вони вже не тримали у правицях військові квитки нарозхріст, як при посадці на літак.
– То як самопочуття? – знайомий гопос доторкнувся Серафиминої свідомості одночасно з обережним доторком до руки.
Сіпнула плечем, озирнулася, кинула нарочито відвертий погляд на статуру, а потім на погони – зірочки «а-ля полковник» справили деяке враження. Зовнішність була переконливою: середній зріст, помітна огрядність, русяве, трохи їжакувате волосся, глибоко посаджені світло-карі очі. Та найбільше вразила засмага жовтуватого відтінку. Поруч стояв ще якийсь військовий невисокого зросту, але жіноча увага ковзнула мимо нього.
– Жива, – відповіла коротко.
– То до Кабулу будемо добиратися разом?