«Афганський кут крилатої Серафими» читать онлайн книгу 📙 автора Раїса Плотникова на MyBook.ru
image
Афганський кут крилатої Серафими

Отсканируйте код для установки мобильного приложения MyBook

Стандарт

1 
(1 оценка)

Афганський кут крилатої Серафими

235 печатных страниц

Время чтения ≈ 6ч

2017 год

16+

По подписке
229 руб.

Доступ к классике и бестселлерам от 1 месяца

Оцените книгу
О книге

Події гостросюжетного роману «Афганський кут крилатої Серафими» беруть свій початок на території держави, де Радянський Союз веде неоголошену війну. Молода жінка, опинившись у лавах так званого обмеженого контингенту, намагається збагнути, чому люди, обпалені воєнними діями, іноді добровільно поверталися в пекло і вважали роки, прожиті в Афганістані, найкращими роками свого життя. Вихоплюючи яскраві епізоди з буденного перебування в бригаді на перетині малих і значущих подій, де люди знаходили не тільки друзів, а й зустрічали негідників серед своїх співвітчизників, авторка знайомить читача не стільки з війною, скільки із побутом під час війни. Головна героїня роману Серафима Гай, потрапивши в гострий кут афганського пекла, знайшла поруч бійні свою пристрасну жіночу долю і, можливо, себе…

читайте онлайн полную версию книги «Афганський кут крилатої Серафими» автора Раїса Плотникова на сайте электронной библиотеки MyBook.ru. Скачивайте приложения для iOS или Android и читайте «Афганський кут крилатої Серафими» где угодно даже без интернета. 

Подробная информация
Объем: 
424418
Год издания: 
2017
Дата поступления: 
14 января 2023
ISBN (EAN): 
9781387689538
Время на чтение: 
6 ч.
– Напевне. – У такому випадку пора познайомитись, – і, механічно козирнувши вільною від валізи рукою, відрекомендувався: – Гуров. – Гай, – відповіла жінка, трохи роздратовано примруживши очі. – А ім’я? Тьху ти! Я ж сам не по-людськи. Богдан Петрович, – і, несподівано знітившись мов школярик, першим простягнув руку для привітання. – Серафима. Схилила голову набік, відчувши міцний потиск твердої долоні і враз відсмикнула свою руку, наче пронизану струменем напруги. Широнула поглядом чортиці і, не зронивши більше жодного звуку, попрямувала до Лори, яка терпляче чекала осторонь. Зупинилась, немов вгрузла в бетонну плиту і скам’яніла, як та скіфська баба, відчуваючи на своїй спині пекельний погляд карих очей. – Клеїться? – з ходу запитала Шахманова. Серафима промовчала. Та й про що говорити? Врешті-решт, хіба вона знає, чого тому полковнику треба? Ну, познайомились. Чи й не подія! У дорозі люди завжди знайомляться, розмовляють, діляться враженнями, залицяються, навіть розповідають одне одному про власні таємниці і вади, чого, боронь боже, довірити близьким знайомим. Потім шляхи розходяться назавжди, згадка про випадкового попутника розпливається у пам’яті, наче кола по воді. Гай все ще стояла каменюкою, коли невисокого зросту капітан, проходячи мимо, несподівано зупинився і заговорив до неї: – Можна тебе на хвилинку? І цей «на ти», подумала Серафима. Таке звертання неприємно шпортонуло її непросту натуру, нічого не відповіла, та трохи насторожилась. – Відійди! – недбало кинув у бік Лори військовий. Та запитально поглянула на Серафиму і, отримавши мовчазну згоду, зробила кілька кроків. – Давай спробуємо поговорити, – сказав офіцер спокійним, майже байдужим голосом, але погляд, яким мало не обмацував жінку, був липучим. – Хочу тебе трохи проінструктувати. – А мене вже інструктували у Союзі. – Це не той інструктаж – це особливий, житейський. – Про що? – Про те, що жіночка ти нічогенька, а наш брат без тепла та ласки у цьому пеклі потерпає не менше, ніж від кулі, і чіплятися до тебе будуть щонайменше тричі на день… – Отже?.. – Отже – тримайся нас з Гуровим. – Ха…Це означає, що ви чіплятися не будете? – Принаймні я – точно. – Ага… Значить – він. – Послухай, тут все не так, як у нормальному житті, бо часу на довге залицяння не завжди вистачає. Серафима безглуздо посміхнулася. Так буває не завжди – так буває лишень тоді, коли слова зависають у повітрі петлею або застряють у горлі квачем. Добре, якщо ти вживаєш міцні вирази і один з них, вириваючись із твого рота, штурхоне той клятущий квач, даючи можливість дихнути на повні груди… А якщо в тебе
6 июля 2018

Поделиться

відчуваючи деяку полегкість у нутрощах і водночас неабияке роздратування, що струмувало вбік військового. – Вітер такий, південно-західний. Дме місяць, а то й два. – А-а-а… – і знову заплющила очі, відштовхуючи від себе всі слова і доторки, ставлячи навмисний бар’єр у спілкуванні. Літак все ще борсався у тенетах вітру, але, відчуваючи себе розчленованою і спустошеною, Серафима сприймала зовнішнє з байдужістю глядача. Сусідка по сидінню дістала косметичку і підмальовувала очі та вуста. Вона вже точно не заздрила нікому із присутніх. Коли бортпровідниця м’яким, лоскітливим, трохи схожим на кошаче муркотіння, голосом попередила про прибуття до міжнародного аеропорту в Кандагарі, загальний настрій аніскілечки не поліпшився. Всім стало ясно: літовище Кабула закрите через погодні умови, передбачається дуже довга дорога. Чималий літак ТУ-134, щільно доукомплектований молоденькими солдатами, які щойно пізнали «солодощі» муштри у передмістях Термеза, торкнувся смуги і покотився легко, безтурботно, наче ніякий «афганець» ніколи його не теліпав. Серафимина сусідка, допудрюючи носика і набуваючи цілком пристойного вигляду, схилила голову набік і запитала: – Ви вже оклигали? То давайте знайомитись. Шахманова Лора. Їду за наймом, буду працювати медсестрою. – Серафима Гай. Теж – за наймом. – Слухай, може, перейдемо «на ти»? Чого церемонитись? – Можна. – Ти звідкіля? – З України. А – ти? – «Мой адрес не дом и не улица…» – мугикнула Лора. – А тобі не страшно? Тут убивають, тут багато смерті. – Смерть всюдисуща, вона є скрізь – не тільки тут. Чи боюся? Напевне, буду боятися, але страх ще спить в мені – я його не займаю, нехай собі… – В тобі спить страх, а в мені велика-превелика свиня. Щоправда, моя свиня вже починає потроху гризти мене. Стюардеса знову замуркотіла, запрошуючи командирський склад, цивільних та «решту» до виходу. Солдатам пропонувала залишитися. Серафима з Лорою стояли біля трапу, ховаючи до валізок щойно перевірені документи й уточнюючи свою приналежність до «решти,» чи то пак цивільних, коли важкий тупіт солдатських черевиків сколихнув довкілля. Хлопчаки бігли не зупиняючись, правда, тепер вони вже не тримали у правицях військові квитки нарозхріст, як при посадці на літак. – То як самопочуття? – знайомий гопос доторкнувся Серафиминої свідомості одночасно з обережним доторком до руки. Сіпнула плечем, озирнулася, кинула нарочито відвертий погляд на статуру, а потім на погони – зірочки «а-ля полковник» справили деяке враження. Зовнішність була переконливою: середній зріст, помітна огрядність, русяве, трохи їжакувате волосся, глибоко посаджені світло-карі очі. Та найбільше вразила засмага жовтуватого відтінку. Поруч стояв ще якийсь військовий невисокого зросту, але жіноча увага ковзнула мимо нього. – Жива, – відповіла коротко. – То до Кабулу будемо добиратися разом?
6 июля 2018

Поделиться

Раїса Плотникова Афганський кут крилатої Серафими I Літак не летів, а борсався у повітрі безпорадним залізним метеликом. Він, то провалювався у бездонну прірву, примушуючи пасажирів дружно видихнути «ах», то здригався, неначе врізався у гранітну скелю. За ілюмінатором неоковирна сиза маса, збиваючись докупи, нічого доброго не обіцяла. Люди пригнічено мовчали. Хтось хапався за груди, хтось – за голову, чиїсь руки прикипіли до поручнів, були вже й такі, що тримали пакети біля рота. – Я так боялась обстрілу, – порушила мовчання огрядна білявка, заговоривши так, ніби зверталася до самої себе. – Та тут і без обстрілу – жах якийсь! Її трохи веснянкувате обличчя вкрилося великими краплями поту, які, змішуючись із тихими сльозами, розповзалися по щоках синьо-чорними смугами чудернацького татуювання. Серафима Гай, покопирсавшись у своїй невеличкій валізі дістала звідти бинт і відірвала чималенький шмат. – Витріть обличчя, – простягнула руку до білявки. Вони сиділи поруч. – У мене, мабуть, жахливий вигляд? – Стурбовано запитала та. – Нічого, ми тут не на подіумі. – А ви тільки зблідли. Я завжди заздрила жінкам, які мають темні брови і вії. Жінка ніяково кліпнула червоними очима в обрамленні безколірних, ледь помітних, волосинок. Ще щось сказала. Та Серафима вже не слухала. Вона зав’язала у міцний вузол своє густе рівне волосся, встигла мотнути, так званим, хвостом, і схопила пакет, відчуваючи що її зараз знудить. Ще мить – і їй вже ніхто не буде заздрити. Сама собі здалася схожою на хруща у сірниковій коробочці, який, втомившись борсатися без пуття, склав лапки – не шкряботить навіть. Звичайно, тут не одна вона така, але від усвідомлення цього чомусь не легшає. Клята бовтанка вителіпує нутрощі, перевіряючи на міцність вестибулярний апарат, а він же все життя мучив своєю недосконалістю. Несподіваний дотик до плеча примусив здригнутися. Збентежено озирнулася і встигла подумати: «Ну якого дідька – не до контактів». – Бачу, тобі зле, чорноброва, – сказав чоловік у військовому, – то, може, пігулку? Це все, що Серафимі вдалося розгледіти і почути, бо її понесло… Подумки проклинаючи своє паскудне становище, припала до пакета. Про щось інше думати вже не могла. Через п’ять хвилин власне черево, бите корчами, сприймалося, як залізне кувадло, а вимушене оприлюднення слабкості – мало не стриптизерством. Коли на диво спритна у такій «піковій» ситуації стюардеса звільнила Гай від пакета, допомагаючи порадами врівноважити становище, очі самі собою заплющились – бачити не хотілось анікогісінько. – Ну що, чорноброва, легше? Потріпав тебе «афганець», – почула побіля вуха голос, який належав все тому ж чоловікові. – Який ще «афганець»? – відповіла на запитання запитанням
6 июля 2018

Поделиться

Автор книги