Родріго! Ворог твій, я не складу догани
За вчинок, що в людей заслужує пошани;
Не винувачу я, а тільки сльози ллю
Від нестерпучого, пекучого жалю,
Я знаю: кривдою зневажений тяжкою.
Не може чесний муж не взяти чесну зброю,
І хвален ти, що став із кривдником на герць.
Але ж ти дав мені науку і взірець,
І знаю й я тепер свій обов’язок добре.
За батькове ім’я ти виступив хоробро, —
І голос совісті мені тепер велить
Так само сміливо за батька відплатить.
Ox, нащо ж, нащо ти у тім зіткнувся бої?
Чому не інший хто? Я плакала б з тобою,
Я думала б: ще є на світі цім рука,
Що з ніжністю мою вгріває і стиска,
І легше дихати, і легше сльози лити,
Коли коханий їх приходить осушити.
Але ти вбив його – і вмерти маєш сам;
Так честь розбурханим звеліла почуттям;
Я добиватимусь, доб’юсь твого загину.
Хоч знаю: і сама умру я в ту хвилину.
Не думай, щоб, на чин ізважившись такий,
Я піддалась жалю у пристрасті сліпій.
Збороти честь мою – була б то марна праця:
З тобою мушу я шляхетністю зрівняться.
Мене ти гідний – так; на цю ступивши путь,
Я гідною тебе, Родріго, хочу буть.