Львів, 1340 рік

Тріумфу не вийшло.

Одному Богу відомо, на що саме розраховував король Польщі Казимир ІІІ, можливо, на радісну зустріч хоча б якоїсь частини містян або чекав від іншої частини хоч якогось супротиву, але вже точно не на таке.

Жителі Львова, що стояли обабіч дороги, якою в оточенні численної військової знаті на довгоногому, масті воронячого крила, жеребцеві в’їжджав новий правитель у місто, тримали мертву тишу. Ні тобі радісних викриків на честь короля, ні тобі захоплених зітхань місцевих панянок, серед яких чіпке око Казимира зауважило недурні личка, ні, на лихий кінець, хоч цього і найменше хотілося Казимиру саме у цей день, прокльонів чи, не дай боже, погроз!

Нічого! Лише мертва тиша! І це у такий день! Адже саме сьогодні йому, милістю Божою королю Польщі, виповнюється тридцять років, і він має право зробити собі воістину королівський подарунок: до всіх своїх попередніх титулів приєднати ще один – «король Руської землі». Здавалося, увесь напрацьований раніше розвиток подій, над яким думали найкращі уми Корони, коли були відкинуті найкращі, на думку Казимира, варіанти, а залишився найпростіший, такий, що аж ніяк не відповідав важливості такої події, полетів шкереберть тоді, коли почет короля Польщі минув міську браму, крізь яку зазвичай потрапляли у Львів подорожні з Кракова. На превелике розчарування Казимира, ніхто з роззяв, що висипали на вулицю подивитися на свого нового господаря, не здогадався викрикнути таке звичне для нього: «Нєх жиє круль!» І заради цього він одягнув свій найкращий одяг і надів знамениту корону? Заради цих невдячних смердів, котрі вже й забули, як повинен виглядати справжній правитель?

А жителі міста обабіч вулиці мовчали, бо просто не розуміли, що відбувається. Не минуло і трьох тижнів, відколи містом, як грім серед ясного неба, прокотилася неймовірна звістка, що бояри на чолі з Данилом Тобільським, невдоволені симпатіями правителя до латинян, отруїли руського короля Юрія Болеслава. Напевне, навіть невиправданий оптиміст не сумнівався, що поляки не залишать цей вчинок непокараним, але ніхто не сподівався, що це станеться так швидко. Не встигли придворні покласти над труною з покійним королем кам’яну плиту, як містом пронеслася тривожна чутка – до Львова стрімко наближається польська армія, котру веде сам Казимир. У містян не було причин любити покійного Юрія Болеслава, але він, як-не-як, був онуком самого Юрія Львовича, а серед старожилів зустрічалися ті, котрі ще пам’ятали сина Лева. Останні розпорядження Юрія віддалили від нього навіть тих нечисленних прихильників, які ще залишалися у Львові. Коли ж до бояр просочилися чутки, що на руські землі король збирається запросити латинян і запровадити владу Папи, терпець урвався. Звичайно, любити короля перестали всі, але й убивати було даремно, адже зовсім поруч за всім спостерігав молодий амбітний поляк.

І все ж ніхто не думав, що він з’явиться так швидко.

Нічого не розумів і Лютослав, оружник королівської дружини. Йому заледве виповнилося двадцять років, але він за своє таке недовге життя встиг побувати на прикордонних заставах у Карпатах – чи не найнебезпечнішому пограниччі Руського королівства. Разом з іншими дружинниками – і оружниками, і стрільцями – він був готовий стати на захист королівства й був певен, що це вдасться. Яким же було його здивування отримати наказ залишатися на місці й навіть поміняти кольчугу на звичайний одяг! І ось він стоїть разом з іншими городянами та спостерігає за бундючним Казимиром, що збирається господарювати у його місті.

Від злості Лютослав до хрускоту стиснув кулаки. Цей хрускіт почув літній чоловік, що стояв поруч. Він здивовано подивився на дужу постать Лютослава, видно, одразу впізнав у ньому дружинника, потім перевів погляд на обличчя.

– І чому ти тут? – поцікавився він. – І де твій меч?

Не дочекавшись відповіді (а, може, і не чекав на неї зовсім), презирливо сплюнув собі під ноги.

Це не сподобалося якійсь жінці, котра тримала у руці невеликий кошик з гнучкої лози. Видно, вона поверталася з недалекого звідси базару і дорогою додому вирішила подивитися на дивне дійство. Жінка дещо відступила вбік, неначе боялася, що сердитий чоловік плюне знову і на цей раз саме у неї.

– Чого ви причепилися? – невдоволено запитала вона. – Що він винен перед вами?

– Винен! – упевнено відповів співрозмовник. – На його місці я не стовбичив отак, як він, а дістав би меча і показав цим зайдам, що ми тут господарі.

– То чого не показуєте?

– Своє я вже відмахав! – злобно відказав чоловік. – Ще за Лева Юрійовича.

Тільки тепер Лютослав зауважив, що у чоловіка правий рукав сорочки пустий і заправлений за мотузяний пояс. Він винувато потупив погляд, востаннє подивився на штандарт польського короля – білого орла на червоному полотні – і мовчки покинув невеликий натовп. Він уже збирався завернути у найближчу вуличку, щоб якнайшвидше піти додому, як несподівано для себе наштовхнувся на Добромира, свого безпосереднього начальника.

– Добре, що тебе зустрів, Лютославе! – тихо сказав він. – Пішли зі мною!

– Куди? – запитав Лютослав.

– Пішли. Дорогою скажу!

Лютослав не сперечаючись рушив за Добромиром. Той був від нього на вісім років старший і мав репутацію безшабашного рубаки. Проте Лютослав зауважив одну особливість Добромира: він ніколи нічого не робив, не перебравши, здавалося б, усі варіанти. Можливо, саме ця його здатність виважувати усі ходи і берегла Добромира від смерті. А дивився кістлявій у вічі (чи в її пусті очниці) він не один раз.

Йшли мовчки. Проминувши вузьку вуличку, Добромир звернув наліво. Далі починалися безладно розташовані будинки, в яких добре ховатися дітворі, але не ходити поважним дружинникам, хоча й без обладунків і неозброєними.

– Куди ти мене ведеш? – не втерпів Лютослав після того, як вони перетнули ще якусь вуличку.

– Уже прийшли.

На здивування Лютослава будинок, перед яким зупинився Добромир, не мав ніякого стосунку ні до королівської дружини, ні до магістрату міста. Але юнак пам’ятав, що тут жив Теодор Варра, один із боярів, котрі отруїли Юрія Болеслава.

– Тут? – здивувався Лютослав.

– Так. І тебе там чекають, – підтвердив Добромир.

– А ти не підеш? – поцікавився юнак.

Йому стало незатишно.

– Чекають на тебе одного. Іди, а то хтось може зауважити, що ми тут стовбичимо. Не всі ж пішли дивитися на нового короля!

У тоні Добромира Лютослав почув нотки докору. Він не встиг нічого відповісти, як Добромир злегка підштовхнув його у спину.

– Іди! І нічому не дивуйся!

Не озираючись, Лютослав відчинив двері й опинився у невеликій кімнаті, заставленій повсякденними домашніми речами. За дверима навпроти було чути приглушені чоловічі голоси. Напевне, саме туди йому і належить іти.

Страху не було, і Лютослав упевнено відчинив другі двері. При його появі двоє чоловіків повернули до нього голови. Лютослав зупинився як укопаний. Він сподівався зустрітися з управителем Варрою, адже все ж це його дім, але побачити ще й Данила Тобільського було зовсім неймовірним.

– Довго ж тебе довелося чекати! – У голосі Тобільського Лютослав вловив невдоволення.

– Я…

– Прийшов – і забудемо про це! – продовжив Тобільський. – Приступимо до справи негайно. Часу на словоблудство не лишилося.

Тобільський підійшов до Лютослава і став перед ним упритул. Хоч юнак і був вищий від боярина на півголови, відчув себе дрібним і нічого не вартим перед хмурим колючим поглядом.

– От що, Лютославе, ми доручаємо тобі велику таємницю королівства, – говорив Данило. – Ми не будемо запитувати тебе, чи справишся ти з цим. Нам навіть не треба знати, чи згоден ти. Повторюю: вільного часу не залишилося. Зовсім скоро сюди можуть наскочити люди Казимира, а до того часу тебе тут не повинно бути.

Вражений почутим, Лютослав не спромігся навіть на слово. Побачивши такий стан гостя, Теодор Варра запитав:

– Ти згоден?

Перш ніж Лютослав відкрив рота, продовжив Тобільський.

– Не хочу лякати, але ти не вийдеш звідси, не сказавши «так!», – попередив він.

Лютослав закрив рота. Натомість тільки кивнув головою.

– Хочу, щоб ти зрозумів наступне. Зараз староста Дедько прийматиме у нижньому замку гостей – назвемо їх так, – продовжив Данило. – Нам стало відомо, що Казимир не затримається у Львові й майже одразу повернеться до себе у столицю. Ціною такої уступки буде передача полякам королівських регалій.

Від почутого у Лютослава перейняло подих. Зауваживши реакцію юнака, Тобільський криво посміхнувся.

– Можеш бути спокійний: полякам віддадуть копії. Майстерно зроблені, але все ж копії.

– А справжні регалії ми довіряємо тобі, Лютославе! – продовжив Варра. – І це буде тією таємницею, котру ти і твої нащадки берегтимуть доти, доки не прийде час.

Спантеличений почутим, Лютослав переводив погляд з одного співрозмовника на іншого.

– У тебе є любка? – поцікавився Тобільський.

– Є! – підтвердив Лютослав і при цьому намагався вгадати, що зараз робить Благослава.

– Ти одружишся і народиш дітей. Первістковісину передаси те, що почуєш тут, а він уже передасть своєму сину. Запам’ятай: цей ланцюжок не має перерватися ніколи! Повторюю – ніколи! Інакше на твій рід ляже прокляття.

– І зрозумій – це не просто погроза, – продовжив Вар-ра. – На тобі і твоєму родові лежатиме відповідальність за долю Русі. Кому належатиме цей предмет – той і правитиме цією землею. Полякам – вони й господарюватимуть, угорцям – то вони. Потомкам Данила – лише тоді буде Русь!

– І для всіх нас важливо, щоб це повернулося до нащадків Данила, – знову озвався Данило Тобільський.

– Але ж княжих нащадків не залишилося! – розгублено вставив Лютослав.

– Це ти так думаєш! Як і Казимир! Як, за великим рахунком, і всі решта! У нас немає підстав переконувати їх у їхній неправоті.

Десь зовсім недалеко хтось забив у дзвони.

– Казимир в’їхав у замок, – здогадався Теодор Варра. – У нас мало часу. Повторюю: у нас немає наміру вмовляти тебе, Лютославе!

– Не треба мене вмовляти, – заспокоїв його і Тобільського юнак. – Я готовий. Куди мені подіти королівські регалії?

Тобільський з Варрою усміхнулися.

– Боюся, ти нас не зрозумів, юначе, і це добре, – сказав Данило Тобільський. – Регалії короля вже сховані в надійному місці. Тобі ми доручаємо зберігати таємницю, де вони лежать.

Із цими словами Тобільський прийняв переданий Варром скручений руркою пергамент.

– Бережи це більше своєї честі! Бережи до того часу, коли до тебе чи твоїх потомків прийде людина і зажадає віддати цей документ їй.

– Як я її упізнаю? – запитав Лютослав, розглядаючи напис на відтиску.

«ДИМИТРІА ДЯДКА ПЕЧАТЬ»

Значить, староста також знає, зробив висновок юнак. Цей вираз розуміння на його обличчі зауважив і Тобільський. Але він обмежився лише кивком голови. Натомість мовив:

– Його упізнають за такою ж справжньою печаттю. Людині, котра покаже тобі чи твоїм нащадкам печатку старости Дмитра Дедька, й належить віддати цей пергамент.

– Ти знаєш дім лихваря Уласа? – запитав Варра.

– Так.

– Підеш до нього і забереш те, що залишили йому ми. Покажеш ось цю каблучку. По ній він упізнає тебе.

Лютослав уже перестав будь-чому дивуватися і мовчки прийняв простягнутий перстень.

– Це все, що тобі треба знати. Головне, щоб у тебе були сини, котрим належить передати почуте тут, – закінчив Данило Тобільський. – А зараз, перед тим, як піти, можеш будь-що запитати. Потім можливості вже не буде. Ми з боярином залишимо Львів. У тебе є запитання?

Лютослав зам’явся.

– Ну?..

– Тільки одне, але воно…

– Тебе цікавить, чому ми з боярином Варром убили короля Юрія, – просто сказав Тобільський.

Лютослав широко відкрив очі. Саме це він хотів запитати.

– Так от, ми його не вбивали… Так-так, не дивуйся. Нікому з бояр не вигідна смерть останнього, до того ж бездітного короля, і не лише боярам. Тобі відомо, що два роки тому у Вишеграді Казимир, маркграф Карл та угорський король також Карл вирішили передати Руське королівство Польщі, адже у Юрія не було дітей. Для нас чим пізніше помре король Юрій, тим краще. Тому передчасна смерть правителя була вигідна тільки одній людині…

– Казимиру, – здогадався Лютослав.

– Так. Тому дивуватися нічого, що він так швидко назбирав військо і з’явився під стінами Львова. Ще?

Лютослав заперечливо похитав головою.

– Тоді йди. І знай: про те, що тут говорилося, ніхто не має знати! Одночасно про таємницю, передану тобі, знатимуть тільки двоє: батько і син. Більше – ніхто!

Лютослав кивнув головою і покинув кімнату. Опинившись на вулиці, він намацав під одягом таємничий пергамент і швидкою ходою попрямував до свого дому. Десь там, за стінами Нижнього замку, староста Дедько передавав самовпевненому Казимиру ІІІ королівські регалії руських королів. Лютослав не бачив обличчя польського короля, але мимоволі усміхнувся. Він знав, що незваний гість повезе до себе додому одні підробки.

Удома Лютослав зустрів стривожену маму. Вона була не одна. З-за спини Лютослав зауважив не менш стривожений дівочий погляд. Благослави. У юнака одразу піднявся настрій. Він широко усміхнувся, і жінки зрозуміли, що все гаразд…

Коли зсутеніло, Лютослав, прихопивши з собою короткого ножа, попрямував до центру міста, де тримав будинок лихвар Улас. Той з’явився у Львові якихось чотири роки тому з цілим мішком дзвінкої монети. На одну частину цих грошей Улас купив будинок біля міського ринку, а іншу, значно більшу, використав для обміну. Звідки прибув Улас до Львова, де він узагалі бував до того, залишилося таємницею, але свою справу той знав. Якщо хто з торговців на ринку поблизу не тямив, скільки гривень можна отримати взамін ста венеціанських сольдо, то йшли до лихваря. Улас знав усе. Звичайно, він не забував і про себе. Його не долюблювали, але сильної ненависті до лихваря не було. Лютославу ж довелося звернутися за позикою до Уласа лише один раз. Це сталося більше року тому, коли через дурість програв у кості певну суму. Тоді ледве вдалося розрахуватися, і Лютослав дав собі слово більше ніколи не мати справу з лихварем. Зараз же його ноги ведуть саме до Уласа, але юнак заспокоював себе тим, що це не з його волі.

Лютослав зупинився перед масивними дверима і голосно постукав. Довгий час ніхто не відкривав, і юнак уже вирішив, що нікого немає вдома, але тут гримнув засув. На порозі виник лихвар.

– Тобі чого? – невдоволено запитав він.

– Я від боярина Варри, – сказав Лютослав.

Улас підняв брови, зміряв прибулого з ніг до голови і кинув:

– Заходь!

У кімнаті, куди провів Лютослава Улас, крім невеликого креденця, стояв лише стіл і два стільці. Запропонувавши прибулому стілець, лихвар сів навпроти.

– Я слухаю! – мовив Улас.

Замість відповіді Лютослав поклав перед Уласом каблучку.

– Я прийшов забрати те, що залишив мені Варра.

Лихвар недовірливо подивився на каблучку, повертів її в руці, намагаючись розгледіти лише йому відомі деталі. Затим поклав каблучку на стіл.

– Вона справжня, – відзначив Улас.

– Звичайно, справжня.

– Звідки вона у тебе?

– Сьогодні її мені вручив боярин, – мовив Лютослав.

– Можливо, не заперечую. Але мушу сказати тобі, що боярин Варра мені нічого не залишав, – сказав Улас.

Від почутого Лютослав відхилився назад.

– Як не залишав? – здивувався він.

– А от уяви собі! Останній раз я бачив боярина у той пам’ятний день, коли він разом з Тобільським отруїли короля. Він перед тим був тут, у мене, навіть просив позичити йому литовські копи. Я навіть не знав, що Варра збирається тікати.

Лютослав відмовлявся вірити почутому. А господар продовжив:

– Я рекомендував би тобі, шановний, забути, що ти мав навіть найменші стосунки з убивцею короля. Повір, у Батярську башту забирають навіть за значно меншу провину.

Лихвар Улас говорив про місце, куди останніми роками відправляли незгодних з королем. Якщо судити з тих чуток, що доходили до Лютослава, таких було чимало. Чесно кажучи, Батярска башта була останнім місцем, куди хотілося потрапити.

– Тому, юначе, пораджу тобі піти звідси і більше ніколи не згадувати Варру. А щоб ні у кого не виникло бажання поцікавитися, звідки у тебе перстень убивці короля, залиш його у мене.

Лютослав інстинктивно потягнув руку до каблучки, але Улас встиг перший.

– Чи ти хочеш, щоб я покликав нових господарів міста? – допитувався лихвар. – Мені здається, що вони зрадіють, коли дізнаються, хто потрапив їм до рук. Спільник убивць самого короля. Можливо, я навіть розбагатію.

– Ні, не треба нікого кликати, – мовив Лютослав.

– Ось так краще! – похвалив Улас. – Розумний хлопчик!

– Я зроблю інакше.

З цими словами Лютослав несподівано вийняв з-під поли гострого клинка і з люттю опустив його на кисть Уласа. Ніж увійшов у дошку столу майже по руків’я.

Від неймовірного болю Улас завив. А тим часом Лютослав підвівся, підійшов до креденця, узяв там ще одного ножа. Вправним рухом він перехопив ліву руку Уласа, котрою той марно намагався звільнити пришпилену кисть, і притиснув до столу.