5

Отся державна територія творить самостійну Західноукраїнську Народню Републику.

Третій артикул Тимчасового основного закону про державну самостійність українських земель бувшої Австро-Угорської монархії

Усього того, що відбувалося у Львові, Федір Мороз поки що не знав. На листопад 1918 року він встиг стати десятником і мав під своїм командуванням дванадцять молодих ненавчених стрільців, котрі навіть не встигли пройти звичний для січовиків вишкіл. За час, що минув від того пам’ятного бою на горі Лисоня, коли він востаннє бачив Андрія Валька, доля кидала його по всьому півдні України, щоб нарешті зупинитися в Черновіцах. Як виявилося, ненадовго!

Майор Осип Букшований, котрий перебрав на себе командування січовими стрільцями на час хвороби Вільгельма Габсбурґа, зранку першого листопада отримав зі Львова наказ вирушити на північ для підтримки нової влади. Вже тоді Федір, далекий від штабів і політики, розумів, що вони починають не встигати. Замість того, щоб виїхати групами пасажирськими поїздами, командування вирішило повністю доукомплектувати спеціальні військові транспорти, які по дорозі блокували польські залізничники. Лише після того, як у Станіславові такий потяг простояв цілих шість годин, Осип Букшований разом з іншими молодшими офіцерами усунув від командування формального командира полку УСС майора Микитку, повністю перебрав на себе всю відповідальність за транспорт. За його наказом повсюдно, де поляки чинили саботаж – починаючи від Станіславова – їх заарештовували. Це покращило ситуацію, і до Львова січові стрільці доїхали вже без пригод, хоч лише у кількості однієї сотні. Основні сили мали прибути завтра. Однак далі Сихова потяг не йшов – Головний двірець встигли захопити поляки і на нього із дивовижною періодичністю прибувало підкріплення.

Перший наказ, якого отримав майор Букшований, зобов’язував його відбити цей стратегічно важливий об’єкт.

Десятник Мороз зі своїм роєм був серед тих, хто зранку четвертого листопада мав здійснити першу спробу захопити двірець. Щоправда, до самого двірця треба було ще добратися, а це добрих десять кілометрів вулицями незнайомого міста (ні десятник, ні його стрільці добре Львова не знали).

Але спочатку їм довелося відбити залізничну станцію Персенківка і радіотелеграф у Козельниках. В останньому випадку їхнє просування затрималося на добрих дві години. Польська залога захищалася з упертістю приречених, видно, сподіваючись на підмогу, яку запросили ще на початку бою. Коли ж її так і не дочекалися і з вісімнадцяти оборонців в живих залишилося лише троє, поляки нарешті вивісили білий прапор.

Здачу в полон приймав особисто Осип Букшований.

– Я захоплений вашою мужністю і відвагою, – сказав він польському офіцерові з нашивками поручника.

Зрештою, це було чи не єдиним, чим різнилися між собою українці з поляками. Це – і білі бляшані орли замість тризуба.

– Поручник Януш Косіковський! – представився поляк.

– Хорунжий Томаш Віхура! Шереґовий Піотр Недзельський! – повідомили про себе інші двоє полонених.

– На знак поваги до вашої мужності я відпускаю вас, – повідомив Осип Букшований. – Ви можете йти, але маєте дати мені слово честі, що більше ніколи не підете зі зброєю проти нас. У противному разі я не буду таким шляхетним!

Подумавши трохи, спочатку поручник, а за ним і його підлеглі заприсяглися своєю честю більше не воювати проти українців. З цим поляків і відпустили, а сотня стрільців, втративши у боях шестеро товаришів, продовжила свій шлях.

Про те, що ситуація у місті була не на користь українців, стрільці зрозуміли тоді, коли біля трамвайного депо їх догнав інший наказ. Через зв’язкового Військовий Комітет наказав змінити маршрут і поспішити на підмогу своїм воякам у Цитаделі, котрих ось уже цілий день атакували поляки.

Ознайомившись із наказом, майор Осип Букшований спересердя, зовсім не по-військовому, вилаявся:

– Насеру матері!

На німі запитання підлеглих він спромігся лише пояснити, що Головний двірець важливіший, аніж навіть Цитадель, яка височить над середмістям.

Але майор Букшований насамперед був військовим і накази не обговорював. Він одразу повернув сотню вправо, де серед порослих деревами схилів тріскотіли поодинокі постріли, котрі інколи переривалися потужною кулеметною чергою.

Так десятник Федір Мороз замість того, щоб відбити у поляків двірець і тим самим перешкодити безперебійному прибуттю до міста польського підкріплення, пішов на штурм Цитаделі. Ситуація ускладнювалася тим, що у самому казематі міцно засіли українські стрільці, а між ними і вояками Букшованого закріпилися поляки, які несподівано для себе раптом опинилися між двома вогнями. Тепер для українців було важливо не перестріляти один одного.

Цей перший бій проти поляків для Федора Мороза був відносно легким і без втрат у його рою. У рядах поляків утворився розрив, у який ринули стрільці Букшованого. Як виявилося потім, перед поляками було два виходи: або намагатися не пропустити українців до Цитаделі, але при цьому отримати небезпечну групу у себе за спиною, або дати неприятелю можливість з’єднатися з тими, хто обороняється, і тим самим підсилити і без того немалу групу. Із двох небезпек вибравши меншу, поляки пропустили стрільців до каземату… і знову їх оточили. Таким чином стрільці Букшованого не змогли допомогти тим, хто штурмуватиме Головний двірець.

Але поки що про це ніхто не думав. Поява сотні майора Букшованого виявилася приємною несподіванкою для оточених, тому перша зустріч була щирою. Старшим серед стрільців був Павло Ліськевич, знайомий не лише Осипові Букшованому, але й Федору Морозу.

Після обов’язкових у таких випадках привітань та обіймів, майор Букшований поцікавився станом оборони. Почуте його водночас здивувало й засмутило.

– Цитаделю обороняють тридцять троє «ляндштурмаків»^[2], – доповів Павло Ліськевич. – Третина поранених. Ми втратили чотирьох.

– Тридцять семеро на всю Цитаделю? – недовірливо перепитав Букшований. – Та тут потрібно мінімум вісімдесят!

На це четар не відповів нічого.

– Далі?

– Полякам вдалося захопити башню. Всі наші спроби їх вибити звідти не принесли успіху. Через вулицю наші захопили Головну пошту, але там також вже третій день стріляють.

– Що з набоями? – поцікавився майор.

– Слава Богу, з цим проблем нема! Весь арсенал достався нам.

Їхню розмову перервав стрілець, повідомивши, що поляки знову пішли в атаку.

– Потім договоримо! – тільки і сказав Букшований.

Так Федір Мороз став одним з тих, хто обороняв львівську Цитадель. Стріляти з бійниць казематів було зручно, тому й ні у кого не було сумнівів, що вони зуміють втримати цей об’єкт.

У цей день стрільці відбили ще дві атаки, а коли на місто опустилася рання осіння ніч, навкруги все затихло. І поляки, й українці безбоязно покинули свої позиції й відпочивали, бо знали: ніхто не посміє порушити це нічне перемир’я, якого свято дотримувалися всі.

Повечерявши, стрільці і «ляндштурмаки» розсілися навколо численних вогнищ. Такі ж вогнища було видно і внизу, там, де відпочивали поляки.

Один із «старожилів» оборони, ще досить молодий безвусий юнак затягнув пісню, котру, підсилену чудовою акустикою мурів Цитаделі, було чути навіть за її стінами.

 
Гей, десь там, де чорні води,
Сів на коня козак молодий.
Плаче молода дівчина,
Їде козак з України.
 

І раптом звідкись знизу, саме з того місця, куди найбільше намагалися стріляти стрільці, долинув красивий, добре поставлений голос.

 
Гей, гей, гей соколи
Оміяйчє ґури, ляси, доли.
Дзвонь, дзвонь, дзвонь дзвонечку,
Муй степови сковронечку.
 

А вже наступний куплет обидві сторони співали разом кожна своєю мовою, і над горою, котра стала каменем спотикання для поляків та українців, лунала пісня про козака, що прощався з Україною.

І ця пісня, котру своєю вважали й українці, і поляки, тим не менше була чужою на цьому місці бою, як, власне, і по всьому Львові. Кожна громада хотіла жити на своїй землі, при цьому мало піклуючись про іншу.

А поки що над Цитаделлю лунала спільна пісня. Дивно, але закінчували її вже поляки, неначе натякаючи на переможців.

 
Віна, віна, віна дайчє,
А як умре поховайчє
На жєльоней Украінє
Пши коханей мей джєвчинє.
 

А поки що співаки з допомогою зброї вирішували, кому бути господарями у Львові і в усій Галичині. Наступного дня бої за Цитадель відновилися ще з більшою силою. Видно, до поляків прибуло підкріплення.

Якимось чином Осипу Букшованому вдалося зв’язатися з стрільцями, що засіли в Головній пошті, правда, саме у той момент, коли в одному з боїв поранили четаря Володимира Баб’яка. Букшований відправив четаря лікуватися (благо, санітарні машини ще не обстрілювалися), а натомість поставив Павла Ліськевича.

Як виявилося, лише для того, щоб через дві доби, восьмого листопада, отримати звістку про його загибель. Правда, день перед тим, розуміючи, що вибити українців з будинку пошти не вдасться, поляки вирішили їх викурити. І то буквально.

Група з трьох легіонерів пробила стіну між Головною поштою, де засіли українці, і будівлею греко-католицької семінарії, зайнятої поляками, і здійснила підпал. Метою поляків було саме викурити оборонців, але вони не врахували, що саме там, у правому крилі Головної пошти, зберігався папір, тому вогонь швидко поширився будівлею. Противник пробував вдертись до середини, але українська залога, хоча душилася в димі, тримала опір.

Коли ж стало зрозуміло, що вогонь загрожує сусіднім будівлям, було вирішено укласти перемир’я і викликати пожежну частину. Пожежу загасити не вдалося, хоч будинки по сусідству були врятовані. Головна пошта перетворилася у чорний остов, не цікавий жодній стороні, тому бої перекинулися на прилеглі вулиці. Саме там від ворожої кулі в голову загинув Павло Ліськевич.

Коли Осипу Букшованому повідомили цю звістку, чергова атака поляків на Цитадель завершилася так само, як і попередні: безрезультатно. Саме тоді до нього підступив Федір Мороз.

– Пане майоре! Ми захопили полоненого, – повідомив він.

– І що з того? – невдоволено відказав Букшований.

Він досі не відійшов від звістки про смерть свого товариша.

– Я ніколи полонених не бачив? Візьміть з нього слово не воювати проти нас і відпустіть з Богом!

– Я гадаю, пане майоре, ви повинні вирішити самі, – обережно мовив Федір.

Осип підозріло подивився на Мороза і без слів попрямував до приміщення у казематі, де тримали полоненого. Вже перший погляд на поляка пояснив майору дивну поведінку Федора. У полоненому офіцерові, що стояв під охороною стрільця, Букшований упізнав одного з поляків, котрі обороняли радіотелеграф у Козельниках.

– Та-ак! – протягнув Осип Букшований. – Поручник Косіковський, якщо я не помиляюся? Який дав слово честі не воювати проти нас? Я так розумію, що маю переглянути свою думку про честь польських офіцерів?

Полонений поляк стояв, опустивши голову.

– Десятнику Мороз!

– Я, пане майоре!

– Розстріляти!

Федір спочатку подивився на Букшованого, потім перевів погляд на поляка.

– Наказ, пане майоре! – відповів Мороз і зняв з плеча гвинтівку.

– Ось так, пане поручнику! – сказав Букшований. – І без образ!

Федір Мороз дулом гвинтівки показав стрільцю відійти від полоненого. Щоб стріляти напевне, він прицілився в серце. Пролунав постріл, підсилений кам’яним зводом Цитаделі. Поручник Януш Косіковський мовчки звалився додолу.

 
А як умре поховайчє
На жєльоней Украінє.
 

От тільки чи біля коханої дівчини поховають польського офіцера, не знав ніхто, як не знали, що чекає їх усіх. Бої у Львові йшли всюди і було не зрозуміло, хто де перемагає. Десятого листопада Осип Букшований, зрозумівши, що, сидячи у Цитаделі, він залишається відрізаним від основних боїв у місті, покинув фортецю, залишивши там частину своїх стрільців, а сам спустився вниз, дорогою вибивши поляків з Оссолінського інституту.

Картина, яку застав майор, була нерадісною. На вулиці перед згорілою Головною поштою стояли дві барикади і там було чути перестрілку. Звичайно така дуель приносила мало користі, але зараз вона була важливою для обох сторін: українці стримували поляків, які із завидною для перших постійністю прибували з Головного двірця, а поляки прикували до вулиці Словацького значні сили неприятеля, тим самим послабивши інші напрямки, наприклад, касарні Фердинанда. Звідси українці, у разі успіху, могли легко добратися до Головного двірця і за сприятливих умов навіть відбити його. Поки що вони активно обороняються, не підозрюючи, що робиться навколо.

Майор Букшований знав, що так довго тривати не може. Йому насамперед потрібно було зв’язатися з тими, хто командував обороною Львова. До нього доходили лише розрізнені відомості про те, що відбувається у «мирному» Львові.

Коли ж йому все ж вдалося добратися до будинку, де розташувався штаб, що керував обороною Львова, він був приголомшений: ні Дмитра Вітовського, ні Григорія Коссака, який замінив того декілька днів тому, Букшований не побачив. Натомість перед ним стояли полковник Гнат Стефанів, якого призначили очолювати Начальну Команду лише вчора, і начальник штабу Семен Горук. Останнього Осип знав особисто ще з боїв на Маківці.

Знаючи запальний авантюрний характер Букшованого (а інакше як можна пояснити його «одіссею» Месопотамією!), Семен Горук вирішив поставити наголоси самому.

– Знаю, Осипе, що тебе тривожить! – говорив він. – Але ти військовий і знаєш, що таке виконувати наказ!

– Я ніколи не відмовлявся виконувати накази, навіть якщо вони безглузді! Але я ніколи не зустрічав злочинних наказів! – випалив Букшований.

– Що ви називаєте злочинним наказом? – поцікавився полковник Стефанів.

– Відмову наступати на Головний двірець, пане полковнику! Якби не той наказ, двірець був би вже нашим і жоден поляк не смів би ступити на львівську землю!

– Це мали зробити стрільці з касарні Фердинанда! – безапеляційно сказав Горук. – На жаль, не могли. Поляки затиснули їх в касарнях.

Букшований цього не знав.

– Саме тому, майоре, добре, що ви прийшли сюди, – говорив Стефанів. – У нас мало бойових офіцерів. Ми покладаємо на вас командування центром міста.

Він підійшов до мапи, розкладеної на столі.

– Прошу запам’ятати: Цитадель, Оссолінський інститут, Крайовий Сейм^[3], вулиця Коперника, Підзамче і позиції на Високому Замку. Все це переходить у ваше повне підпорядкування та на вашу відповідальність. Запитання? Питайте зараз, бо потім буде ніколи!

– Яка зараз обстановка? – поцікавився Букшований.

– Де саме?

– Всюди! І де конкретно зараз ідуть бої?

Семен Горук провів недогризком олівця по мапі Львова.

– Фронт, що утворився у день, коли ви прибули до Львова, до сьогоднішнього дня не змінювався. Він проходить по вулицях Стрийська, Кадетська, Коперника, через Головну пошту, касарню Фердинанда, далі Галицький сейм, школа Чацького, Янівська вулиця, Клепарів, Шпитальна, Замарстинівська. Фронт поки що ми тримаємо.

Букшований критично оцінив побачене. Цей погляд вловив полковник.

– Сил, певно, у нас мало! – згодився він.

– Але справа не така і безнадійна, – продовжив Горук. – Полковник Вітовський відправився за підмогою до Станіславова; вчора до Києва відбула делегація Осипа Назарука. Думаю, що завтра він зустрінеться з гетьманом Скоропадським. Ми просимо відправити нам на поміч загін стрільців полковника Коновальця. Гадаю, він не відмовиться допомогти своїм землякам!

– Але до того часу нам треба хоча б втриматися на цій лінії. – Полковник Стефанів знову провів рукою по мапі. – І у цьому ми покладаємось на ваш досвід, майоре! На вас і ваших стрільців!..

Майор Букшований повертався до Оссолінського інституту, де тимчасово влаштував свій штаб, вже затемна. Стрільба у Львові припинилася, настало нічне перемир’я, коли можна було безбоязно і безперешкодно переміщатися містом без опаски, що тебе вб’ють чи навіть затримають. Бої відновляться вже зранку, а до того часу і поляки, й українці насолоджувалися такими вже забутими мирними годинами, які, здавалося, лишилися десь далеко-далеко. Навіть не вірилося, що ще якусь декаду тому Львів жив важким, голодним, тривожним, але без пострілів, життям.