У аварів формувалася своя писемність. Зокрема знайдені їхні рунічні написи. Щоправда, вони не розшифровані. Знайдений також на посудині напис аварською мовою, виконаний грецькими літерами. Проте щодо існування створених аварською державних документів чогось певного сказати не можемо – вони не збереглися.

Відправною точкою, коли почався занепад Аварського каганату, можна вважати згадувану поразку аварів біля стін Константинополя 626 року. Саме тоді, як уже говорилося, виникла на частині земель каганату слов’янська держава Само. А близько 632 р. болгарський (тюркський) хан Кубрат (605–665), об’єднавши племена кутрігурів, утігурів і оногурів, створює середньовічну державу – Велику Болгарію, вигнавши аварів із Північного Причорномор’я й Нижнього Дунаю. До 640 року слов’янське плем’я хорватів витіснило авар із Далмації.

Карл Великий

Попри ці поразки Аварський каганат зберігся й проіснував ще майже двісті років. Смертельного удару цій державі завдали франки. Тодішній їхній король Карл Великий (742–814) 791 р. почав наступ проти аварів. У його війську були й слов’янські загони карантанців – предків сучасних словенців і хорватів. У самому каганаті почалася смута. Були вбиті югур і каган. 796 р. франкам вдалося захопити головний хрінг – столицю каганату. У Ахен, стольне місто франків, відправили вози, навантажені скарбами, які протягом століть накопичували аварські кагани. Щоправда, авари не змирилися й продовжували боротьбу.

Ослабленням Аварського каганату скористався болгарський хан Крум (755–814). 803–804 рр. він захопив аварські землі в середньому Подунав’ї. У візантійському збірнику енциклопедичного характеру Суда (лексикон Свіди) є така цікава інформація. Ніби Крум запитав полонених авар, від чого загинули їхні провідники і «увесь народ». На це полоненики відповіли: «Через те, що множилися звинувачення один одного, загинули найбільш сміливі й розумні серед нас; потім злодії й неправедні поєдналися з суддями; потім від хмільного, коли вина побільшало, усі стали пияками; потім – через хабарництво; ще пізніше – через купців, оскільки всі ті, хто стали купцями, ошукували один одного»^[45].

Ймовірно, це письмове свідчення загалом адекватно відображає ситуацію. Аварський каганат, який виник як військова й загарбницька держава, з часом цивілізувався. Верхівка, а також певні групи населення почали користуватися життєвими благами. Тут розвивалася торгівля, частина людей стала відносно заможною й намагалася отримувати задоволення (звідси – широке вживання спиртного). Водночас набули поширення «цивілізаційні вади» – хабарництво, підкуп суддів, ошук, вивищення недостойних людей тощо. Це й призвело до понищення держави. Вона загинула не лише через напади зовнішніх ворогів (франків, болгар), а й через внутрішній розклад і дезорганізацію.

Після загибелі Аварського каганату її південна частина опинилася в складі Болгарської держави. Еліта останньої була тюркською, тобто близькою аварам. Тому там авари визнали владу болгарського хана Крума.

Хан Крум

Західна частина аварського каганату опинилася під владою франків. Останні вирішили «приручити» місцеве населення, християнізувавши його. Спеціально для цього у Зальцбурзі 798 р. було засноване архиєпископство. 805 р. християнську віру прийняв каган. Тим самим авари перетворилися у васалів франків. Вони мали свої володіння в межах Східної марки Франкської держави із центром біля колишнього римського міста Саварії (зараз територія західної Угорщини). Ще певний час (до 843 р.) у різноманітних джерелах згадувалися авари й навіть т. зв. Аварське королівство^[46].

Ще одним тюркським етносом, який панував певний час у сучасних степах України, були булгари чи болгари (в літературі їх також називають протоболгарами)^[47]. Як і авари, прийшли вони на наші землі під час великого переселення народів. Тут вони з’явилися внаслідок гунської навали. Володар гунів Аттіла панував також над булгарськими племенами, які переважно кочували на землях Північного Причорномор’я. Звідси Аттіла часто черпав військову силу для своєї армії^[48].

Хан Курбат

Наприкінці V ст. значну частину земель нинішньої України займають два булгарські племені – кутригури й утигури^[49]. Перші оселяються між нижнім Дніпром та Азовським морем, контролюючи степи Криму, інші – далі на схід, на берегах Азовського моря й Таманського півострова. Ці булгарські племена здійснювали напади на землі Візантійської імперії. Проте траплялося, що й булгари поступали на службу до візантійських імператорів. Також візантійська дипломатія підтримувала відносини з булгарськими племенами, іноді спеціально зіштовхуючи їх, щоб відвернути від нападів на імперію. Відомим булгарським правителем, який чинив напади на Візантію, був Заберган (роки правління – 550–562). Близько 558 р. булгари (переважно кутригури) здійснили набіги на Фракію й Македонію, підійшли до стін візантійської столиці Константинополя. Однак саме тоді булгари зазнали нападів з боку аварів, які вторглися на їхні землі. До того ж аварів на булгарів нацьковувала (і не безуспішно) Візантія. Заберган змушений був визнати владу аварського кагана Баяна (роки правління – 562–602). Подальша доля булгарів, передусім племені кутригурдів, була пов’язана з аварами.

У літературі поширена думка, ніби розпад Великої Булгарії відбувся через те, що хан розділив володіння між своїми синами. Щоправда, згідно з легендою, він заповідав їм триматися разом.

Послаблення Аварського каганату наприкінці 20-х років VII ст. дозволило булгарам стати незалежними. Їхні племена об’єднав хан Кубрат^[50]. 632 р. він став на чолі новоствореної держави, яка у візантійських джерелах іменувалася Велика Булгарія. Її територія охоплювала терени нинішньої південної України, а також Кубань і землі на північ від Кавказу.

Цю державу можна вважати «візантійським проєктом», який мав на меті створити у Північному Причорномор’ї дружню до Візантії силу, що, з одного боку, протистояла Аварському каганатові, а, з іншого – стримувала напади кочових племен півночі на землі імперії. Як відомо, Кубрат виховувався при імператорському дворі в Константинополі. І там у дванадцятилітньому віці навіть прийняв християнство. Ставши на чолі булгарських племен, він близько 634–641 рр. уклав союз із візантійським імператором Іраклієм.

Кубрат ійого сини. Д. Гюдженов, 1926

Велика Булгарія проіснувала до середини 60-х років VIІ ст., власне до часу смерті хана Кубрата. До речі, вважається, що цей правитель був похований на теренах сучасної України^[51]. Існує навіть його ймовірна могила на Полтавщині.

Чому розпалася Велика Булгарія, що існувала переважно на теренах нинішньої України? По-перше, ця держава не була стійким утворенням. Вона переважно існувала завдячуючи сильній владі хана Кубрата, який водночас користувався підтримкою Візантії. По-друге, це була патронімічна держава, де правляча родина розглядала державу як власність.

Розпадом держави Кубрата скористалися хозари. Вони взяли під контроль значну частину простору, яким колись володів цей хан. Старший син Кубрата, Батбаян, лишився в Приазов’ї, ставши данником хозар. Інший його нащадок – Котраг переселився зі своїми ордами на правобережжя Дону. Ймовірно, він теж визнавав владу хазарів. Ще частина булгар під проводом Кубратових синів Кувера й Альцека стала підданими Аварського каганату.

Найбільш відомим серед Кубратових синів був хан Аспарух. Не бажаючи коритися хозарам, він зі своїми ордами покинув терени сучасної України й подався на Дунай. Тут, підпорядкувавши собі місцеве слов’янське населення, заклав основи Болгарської держави. Протягом століття її верхівка зазнала слов’янізації. А 865 р. болгарський очільник хан Борис (?–907) став християнином. Через певний час після цього в Болгарії утвердилася в богослужінні старослов’янська мова.

Терени цієї християнської Болгарії охоплювали значну частину земель, що прилягали до нижнього Подунав’я. У період її розквіту вони охоплювали й землі сучасної південно-західної України – Одеську область. Показово, що й нині в цьому регіоні живе певна кількість болгар. Словом, тут «болгарська традиція» виявилася достатньо живучою.

Ще одним булгарським середньовічним утворенням стала Волзька Булгарія. Вона виникла в результаті ослаблення Хозарського каганату. Булгарські племена, що входили до цієї держави, наприкінці VIII ст. перекочували на Волгу, де з часом почали вести осілий спосіб життя. 922 р. правитель волзьких булгар Альмас (?–925) прийняв іслам. А хозарська верхівка сповідувала юдаїзм. Тим самим Волзька Булгарія унезалежнилася від Хозарського каганату. Ця держава проіснувала значний час – аж до татарської навали наприкінці 30-х років ХІІІ ст. Вона мала певний стосунок і до історії русів-українців.

Ще одна частина булгарських племен залишилася у Передкавказзі й причорноморських степах. З часом вони зайняли Кримський півострів, а також просунулися в бік степу й лісостепу Придніпров’я. Цей етнос був відомий як «чорні болгари».

Власне кажучи, більшість тогочасних держав були патронімічними. Оскільки хан Кубрат розподілив частини своєї держави між синами, то закономірним стало її розпад.

Більш стійким кочовим державним утворенням у степах сучасної України став Хозарський каганат. Щодо етнічного й суспільно-політичного характеру цієї держави, то тут немає однозначності.

Уважається, що Хозарія виникла в середині VII ст., виділившись із західної частини Тюркського каганату. На її чолі стали кагани з династії Ашинів. Ця держава контролювала землі Північного Кавказу й Передкавказзя, Нижнього й Середнього Поволжя, сучасного північно-західного Казахстану, Приазов’я, північну частину Криму, а також степи й лісостеп Східної Європи й Дніпра. Спочатку центр каганату розташовувався на території північної частини сучасного Дагестану, але пізніше перемістився в пониззя Волги.

Поширеною є думка, що хозари були кочівниками й розмовляли однією з тюркських мов. Щоправда, Хозарський каганат, як середньовічна імперія, був поліетнічним, а його мешканці займалися не лише скотарством, а й землеробством. До складу каганату входили слов’янські племена – далекі предки сучасних українців. Велику роль у економіці держави відігравала транзитна торгівля.

Через терени Хозарії проходили важливі торгові шляхи: водні (Волгою та Дніпром), а також великий сухопутний «шовковий» шлях із Китаю до Європи. Цією транзитною торгівлею переважно займалися євреї. Для них Хозарських каганат із часом став «їхньою державою», де вони користувалися чималим впливом.

На початку ІХ ст. в каганаті відбувся державний переворот, і владу тут захопив Обадія, який, схоже, був єврейського походження^[52]. Відтоді влада кагана стала символічною. Він ніби репрезентував вищі божественні сили, жив ізольовано у своєму палаці і його лише раз на рік показували народу. Становище хозарського кагана нагадувало роль, яку в багатьох народів відігравав священний правитель^[53]. Натомість реальна влада опинилася в руках беків. Обадія поширив у державі равіністичну форму юдаїзму, збудував синагоги й школи, запросив до країни юдейських учителів, установивши їм щедру плату. Показово, що відомі нам імена каганів зазвичай були тюркськими. Лише останні кагани мають уже єврейські імена. І є свідчення, що вони дотримувалися юдаїзму. Зате беки мали імена єврейські й, безперечно, ідентифікували себе як юдеїв.

Хозарський каганат

Легенда про прийняття хозарами юдаїзму наводиться в листі царя (кагана) Йосипа з Хазарії до Хасдая ібн Шапрута, що мешкав у Іспанії^[54]. Лист датується ніби 930 р., хоча існує думка, що це фальсифікат пізнішого періоду. У цьому творі говориться, ніби за царя Булана, який був попередником Обадії, хозари здійснювали вибір віри між християнством, мусульманством та юдаїзмом. І вибір був зроблений на користь останнього. Дещо подібну легенду маємо в «Повісті минулих літ», де йдеться про прийняття християнства князем Володимиром.

Лев Гумільов

Юдаїзм ніби став державною релігією в Хозарському каганаті, точніше його верхівки. Це не означало, що цю релігію прийняла більша частина населення.

У ІХ ст., завдячуючи транзитній торгівлі, яка опинилася переважно в руках єврейських купців-рахдонітів, Хозарський каганат процвітав. Його великі міста були торговими, ремісничими й, очевидно, адміністративно-політичними осередками. Одне з таких міст розкопали археологи біля сучасного Харкова. Це т. зв. Салтовське городище. Його укріплена частина займала територію 120 гектарів. Окрім того, навколо цієї укріпленої частини простягалися передмістя на відстань до 3 кілометрів^[55]. Хозарська столиця Ітиль, яка була розташована в пониззі Волги, вражала подорожніх своїми розмірами. Довжина міста сягала близько 10 кілометрів. Були там різноманітні культові споруди, палаци правителів, караван-сараї, бані, величезні базари, на яких можна було купити дешеву баранину, рибу та інші продукти. Сюди постійно прибували кораблі й каравани з товарами. Життя міста кипіло. Значну частину його населення становили євреї^[56]. Поряд із ними проживало чимало представників інших етносів та віросповідань.

Суттєвою проблемою держави було те, що тут не сформувалися ефективні чинники консолідації населення. У каганаті проживали представники різних етносів: власне, хозари, інші тюркські племена, зокрема булгари, племена слов’янські, євреї, можливо, й інші етноси. Серед них були й кочівники, і осіле населення, зорієнтоване на землеробство, і такі, хто займалися торгівлею (переважно євреї).

З приводу багатств цього державного утворення Лев Гумільов писав таке: «Хозарський каганат – а точніше, колонія рахдонітів – у ІХ ст. володів величезними багатствами, які отримувалися від торгівлі китайським шовком, закамським хутром та слов’янськими рабами. Купців підтримували всі деспотичні режими: імператори династії Тан, Каролінги, Аббасиди в Багдаді та Омейяди в Кордові». Далі історик говорить про те, що каганат утримував своїм коштом добре навчену армію – від 7 до 12 тис. чоловік. Щоправда, воїни були… мусульманами. Й, відповідно, не бажали воювати проти своїх одновірців^[57]. Гумільов навіть іменує Хозарський каганат етнічною та соціально-політичною химерою. Іноді дослідник у такій характеристиці перебирав міру, але певна частка істини в цих твердженнях є. Справді, багатство каганату виявилося «поверховим». Більша його частина концентрувалася в руках еліти. Простолюд практично від нього нічого не мав.

Спосіб життя, мова, культура цих етносів помітно різнилися між собою. Не було між ними єдності й релігійній царині. Юдаїзм, який сповідували євреї і який став релігією верхівки каганату, залишався релігією елітарною, вірою відносно вузького кола людей. Значна частина населення держави дотримувалася традиційних язичницьких вірувань. Водночас тут поширювалося християнство й особливо мусульманство. Мусульманською, як уже зазначалося, була армія.

Основним консолідаційним елементом Хозарії були гроші. Каганат фактично став торговою корпорацією, яка частину своїх велетенських прибутків віддавала на армію. Саме завдяки армії й утримувалися стабільність і порядок.

Про соціальну консолідацію в каганаті говорити не варто. Відмінність між верхівкою й низами була дуже великою. Вони ніби жили в різних світах.

Такий стан речей не міг зберігатися довго. Каганат – це був колос на глиняних ногах. Переорієнтація чи переформатування торгових шляхів, які проходили через Хозарію, могли боляче вдарити по державній системі каганату. Адже це могло призвести до скорочення доходів, а, відповідно, й до руйнації наявної системи відносин. Можна погодитися з такими міркуваннями щодо економіки цієї держави: «…посередницька роль отримала й негативне значення – економіка в основному почала спиратися на перепродаж, а держава ставала паразитуючим органом, який залежав не від внутрішніх, а від зовнішніх чинників»^[58].

922 р. виникає мусульманська Волзька Булгарія на волзькому торговому шляху, що донедавна перебував у сфері хозарського впливу. Подібні процеси відбуваються в Подніпров’ї, яке теж контролювали хозарські правителі. Тут виникає державне утворення русів, яке бере під свою опіку шлях «із варяг у греки».

Наприкінці ІХ – на початку Х ст. Хозарська імперія починає розпадатися. На її околицях виникають конкуруючі з нею держави. Руйнування ж каганату відбулося наприкінці Х ст. «Добили» цю державу руські князі, зокрема Святослав. Його син Володимир уже іменувався каганом. Руси ніби перейняли державну традицію Хозарської держави.

Можна говорити, що в другій половині ІХ ст. формується Руська держава. З часом вона набирає сили й стає суперником Хозарського каганату. Адже Русь «відібрала» в хозарських правителів не лише шлях «із варяг у греки», а й частину великого «шовкового» шляху з Китаю до Європи.

Хоча в літературі поширена думка, що наприкінці Х ст. Хозарія припинила своє існування, це не зовсім так. Схоже, відбулася її значна трансформація. Хозарія з держави імперського типу перетворилася в «етнічну державу». Її терени були в степовій зоні на північ від Кавказу. Принаймні згадки про хозар в «Повісті минулих літ» зустрічаються в ХІ–ХІІ ст.

Закономірно, хозари тривалий час контактували з русами-праукраїнцями. Їм доводилося чимало воювати. Щоправда, й було відносно мирне співіснування, торгові контакти і навіть контакти культурні. Ці стосунки знайшли відбиття в «Повісті минулих літ», хоча й помітно міфологізоване. Це можна зрозуміти. Адже події, пов’язані з хозарами, про які говориться в цьому літописному пам’ятнику, відносяться до ІХ – Х ст., коли літописання на Русі ще не було або воно робило перші кроки.