Державні утворення на сучасних українських землях

у період великого переселення народів та в часи раннього Середньовіччя

У ІІІ–IV ст. н. е. в Європі відбуваються значні зміни, до яких стосунок мали й українські землі. Римська імперія, яка охоплювала басейн Середземномор’я, переживала непрості часи. Вона все більше ставала об’єктом нападів «варварських» племен. До того ж у цій державі поширюється християнство, яке суперечило давнім язичницьким культам. На початку IV ст. н. е. воно стає офіційно визнаною, а через якийсь час пануючою релігією імперії. Зрештою, Римська імперія 395 р. була поділена на західну й східну частини. А 476 р. західна частина припинила своє існування. Цю дату вважають кінцем періоду Античності, після чого настали часи Середньовіччя.

Щоправда, означена дата значною мірою є символічною. Проте немає сумніву, що в ІІІ–V ст. н. е. античне суспільство «відходило», поступаючись новим реаліям, які стосувалися політичного, економічного, релігійного й культурного життя. Це був також період великого переселення народів. Й українські землі часто опинялися в епіцентрі його виру.

Зокрема, у ІІІ ст. н. е. на сучасні українські терени прийшли готи^[31]. Готам, на відміну від інших народів, які населяли наші землі в ті далекі часи, повезло. Про них чимало писали римські автори. Зрештою, тут немає нічого дивного, адже готи не раз створювали Римській імперії серйозні проблеми. До того ж візантійський історик Йордан написав великий твір «Про походження і діяння готів», де виклав політичну історію цього народу.

Вважається, що батьківщиною готів була Скандинавія. Звідси вони перебралися на південь Балтики, на терени сучасної північної Польщі, зокрема в район гирла Вісли. А звідси подалися на південь, досягнувши українських земель. Сталося це наприкінці ІІ – у ІІІ ст. н. е. Саме тоді готи з’являються на Підляшші, Люблінщині, Волині, а потім – у басейнах Дніпра, Південного Бугу, Дністра й Пруту.

Тут вони створили свою державу Оюм, що в перекладі означає «країна вод». Узагалі в готів під цією назвою розуміли благодатну землю, яка має чудові природні умови і на якій добре жити людям. Такий собі «рай земний». Михайло Грушевський, аналізуючи твори античний авторів, доходив висновку «усі Ґоти… мали становити одну державу». На його думку, «під час довгої вандрівки на полудень, серед боротьби з ріжними народами, могли сї ґерманські ватаги сформувати ся в одну воєнну орґанїзацію…»^[32].

Готи, прийшовши на українські землі, витіснили місцеві іранські сарматські племена, знищили Ольвію, Тіру, інші грецькі міста, завоювали Херсонес та Боспор, які перетворили в базу для походів проти римлян, а також завдали остаточного удару кримським скіфам. У середині III ст. вони здійснювали набіги на багаті землі Римської імперії. Тоді готи базувалися переважно в причорноморських степах, розділившись на остготів і вестготів. Кордон між цими готськими племінними об’єднаннями проходив по Дністру.

Перший похід готів проти римлян відбувся 238 р. Після нього кілька десятиліть тривали війни між готами й римлянами, які римські автори назвали «скіфськими». Скіфами й далі римляни іменували населення Північного Причорномор’я, незважаючи на їхню різну етнічну приналежність. Ці війни припинилися після перемоги римлян під Наїссом 269 р. Однак їх наслідком стала втрата імперією Дакії, яку вже не було сенсу захищати.

258 р. готам вдалося підкорити Крим, де вони тривалий час, аж до ХVІІІ ст., зберігалися як окремий етнос^[33]. Протягом віків у них у Криму існували свої державні утворення, які часто перебували під протекторатом сильніших сусідів, а то й завойовувалися ними. Також була окрема Готська єпархія православної церкви.

У ХІV – ХV ст. у готів сформувалася монархічна держава – князівство Феодоро або Готія. Її столицею стало місто Феодоро (сучасний Мангуп). Ця держава підтримувала зв’язки з Візантійською й Трапезундською імперіями, Золотою Ордою й Кримським ханством, конкуруючи з генуезцями, які тоді домінували в чорноморській торгівлі. 1475 р. князівство Феодоро підкорили турки, а останній правитель цієї держави був страчений у Стамбулі.

Щодо готської держави Оюм, то вона пережила період піднесення у ІV–V ст. Тоді її очолив король Германаріх, який начебто прожив близько ста років. Відповідно до свідчень Йордана, готська держава займала простори від Тиси до Волги, від Чорного до Балтійського і навіть Білого морів. Столиця ж її знаходилася на сучасних український землях – на берегах Дніпра – й мала назву Данпрастад (Данпрастадір)^[34]. Держава Германаріха начебто стала праобразом Київської Русі, контролюючи торгові шляхи Східної Європи. Це була держава, до складу якої також входили підкорені слов’янські й фінські етноси.

Щоправда, Михайло Грушевський скептично ставився до думки про велетенські розміри держави Германаріха, вважаючи це легендою. Певно, варто погодитися з цим істориком. Сумнівно, що за тодішнього стану комунікацій у Східній Європі могло виникнути стабільне державне утворення таких розмірів. Хоча не виключено, що готські загони могли здійснювати рейди зі своїх баз на північ, грабуючи й обкладаючи даниною місцеве населення.

375 р. племена гунів перейшли Дон і зустрілися з готами. Король Германаріх, якому тоді було понад сто років, двічі вступав у битву з ними, але зазнавав поразки. Він, не бажаючи потрапити в полон, закінчив життя самогубством. Готська держава перестала існувати. Чимало готів приєдналися до гунів і рушили в похід на терени Західної Римської імперії. Пізніше вони створили на землях цієї держави свої «варварські» королівства.

Якась частина готів залишилася на українських землях, «розчинившись» серед місцевого, зокрема слов’янського населення. Деякі слова з готської мови увійшли до мови української. Тобто можна твердити, що готи взяли участь у етногенезі українського народу і, відповідно, в жилах деяких сучасних українців тече й готська кров.

Писемні джерела й дані археології дають нам певне уявлення про готське суспільство. Основну його масу становили вільні общинники, які проживали в селах. Чоловіки брали участь у народних зборах та військових походах.

Серед готів відбулося розшарування. Римські писемні джерела розрізняють простий народ і знать. З-поміж останніх обиралися королі, керівники військових загонів, посли.

У готів мало поширення патріархальне рабство. Раби були частиною майна готів. Як звичайно, рабами ставали полоненики.

Незважаючи на те, що в готському суспільстві виділилася знать, однак соціальна диференціація не була сильною. Тому вільні общинники мали широкі права. Від них у політичному житті залежало чимало. Важливі питання розв’язувалися на народних зборах.

Вожді (королі) змушені були прислухатися до рішень цих зборів. Щоправда, у воєнних умовах влада короля зростала. Римські автори розрізняють серед готських воїнів народне ополчення і особливі загони воїнів, які підпорядковувалися королям чи вождям. Певно, варто говорити про посилення в готів королівської влади. Зокрема, таке відбулося за часів правління короля Германаріха.

Попри те, що готи займалися хліборобством, скотарством, різноманітними ремеслами (особливо тут варто виділити гончарство), велику роль у них відігравала «грабіжницька економіка» й доходи від контролю за торговими шляхами. Війна стала важливим джерелом нагромадження багатств вождів і королів. Прагнення до наживи штовхали готів до того, що вони ставали воїнами-найманцями. Римські очільники вербувала їх у свою армію, підкупами переманювала до себе цілі загони. Тому з часом готські вожді почали відігравати все більш помітну роль в історії Римської імперії.

Готи одними з перших серед «варварських» племен прийняли християнство. Їхнім хрестителем став священик-місіонер Ульфіла (311–383)^[35]. Він переклав значну частину Біблії готською мовою, створивши для цього абетку. Таким чином у готів з’явилася писемність, що було важливим чинником для становлення держави з писаними законами. Інша річ, що готи, які зазнали сильного удару від гунів і втратили свою державу Оюм, так і не змогли повною мірою скористатися плодами роботи Ульфіли.

Як уже говорилося, готів із теренів сучасної України витіснили гуни^[36]. Це був кочовий народ, який, імовірно, походив із теренів нинішніх Монголії та північного Китаю й належав до тюркських народів (щоправда, з приводу їхнього походження існують й інші версії).

Близько 370 р. гуни підкорили іранське плем’я аланів, яке займало територію на лівому березі Дону. Після цього вони на українських теренах розгромили готів, ліквідувавши державу Германаріха; удерлися до Північного Причорномор’я, де зруйнували грецькі міста-держави цього регіону. Під владою гунів опинилося також слов’янське населення, яке проживало тоді на територіях сучасної України.

Зазнаючи тиску гунів, готи пересувалися на захід, вступивши на терени Римської імперії. 378 р. вестготи розбили військо імператора Валента. А 410 р. вони першими серед варварів пограбували Рим.

Гуни також чинили напади на землі імперії. 408 р. вони вдерлися до Фракії, 415 р. – в Іллірію, до 420 р. зайняли Паннонію (сучасну Угорщину), фактично перетворивши її в центр своєї кочової держави.

Дехто з українських патріотично налаштованих авторів намагався й намагається представити гунів ледь не як слов’ян – предків сучасних українців. Праукраїнцем у них постає й Аттіла, який перетворився в Гатила. Однак тут маємо спробу видати бажане за дійсне. Слов’яни, бувши частиною держави гунів, все-таки не перетворили цю «швидкоплинну» державу в слов’янську.

У середині V ст. держава гунів досягла піку своєї могутності за часів правління їхнього зверхника Аттіли, який, імовірно, народився в степах нинішньої України. 445 р. після вбивства вождя гунів Бледи Аттіла зосередив у своїх руках владу й став одноосібним правителем. Під його керівництвом гуни своїми нападами створювали немалі проблеми як Східній, так і Західній Римським імперіям. 451 р. вони вдерлися до Галлії й загрожували Риму. Аттіла виявляв бажання стати західноримським імператором. Однак того ж 451 р. 20 червня у битві на Каталаунських полях сучасної Шампані гуни не зуміли перемогти римлян і залишили Галлію. Візантійська ж імперія відкупилася від них багатою даниною. У тодішніх походах гунів на землі Західної й Східної Римських імперій брали участь також слов’яни з українських теренів. У цьому, власне кажучи, нічого дивного немає. Держава гунів була конгломератом різних етносів: тюркських, готських, слов’янських тощо. Відповідно, поліетнічним було і її військо.^[37]

Після смерті Аттіли 453 р. гунська держава почала розпадатися. Насправді, це закономірно. Кочові держави, в яких велику роль відіграє «грабіжницька економіка», зазвичай не відзначаються стабільністю й не створюють стійких державних інститутів. Часто сила такої держави тримається на авторитеті вождів. Варто харизматичному вождю піти, як таке державне утворення починає руйнуватися.

На зміну держави гунів на землі сучасної України прийшли інші кочові держави.

У V–VII ст. етнічна ситуація на українських землях набула чіткої полярності. У лісових та лісостепових районах півночі й заходу зосереджувалися осілі слов’янські племена. Степові простори сходу й півдня опанували кочові тюрки. Південний берег Криму, який традиційно тяжів до Римської імперії, від початку правління імператора Юстиніана І (роки правління – 527–565) увійшов до складу Візантії. Щоправда, візантійцям вдалося утримати лише Херсонес, який став їхньою базою в Північному Причорномор’ї.

Після розпаду держави гунів на теренах євразійського степу сформувалася могутня держава, яка в літературі отримала назву Тюркський каганат (552–745)^[38]. Засновником цієї держави вважається Ашина. Про нього є легенда, ніби він народився від вовка й гунської князівни чи то від гунського царенка й вовчиці. Тобто тим самим «доводилося» походження тюркського правителя, який мав титул кагана, від гунських очільників.

Тюрки прославилися вмінням робити з криці чудову зброю, що стало важливим чинником їхньої експансії. Адже така зброя часто була ліпшою за зброю їхніх противників. Скориставшись міжусобицями серед різних племен, нащадки Ашина опанували значну частину євразійських степів. 552 р. виникла Тюркська держава імперського типу, на чолі якої став каган Тумин. Останній доручив своєму молодшому братові Істемі підкорити західні степи, що й було зроблено.

Залишки недобитих військом Істемі племен (приблизно 20 тис. чоловік) зрештою злилися в один народ, який став відомий під назвою авари^[39]. Останні, скориставшись чварами булгарських племен, які жили на теренах сучасної Лівобережної України, підкорили їх. Також під їхньою владою опинилися й слов’янські племена. У 60-ті роки VI ст. авари, створивши власну державу, стали господарями Паннонії й грозою Центральної Європи. Верховні правителі держави аварів взяли собі титул кагана, розглядаючи себе як конкурентів тюркських каганів^[40].

Як і багато державних утворень того періоду, Аварський каганат був державою поліетнічною. Хоча, наскільки можна судити, панівним етносом у ньому були тюрки, принаймні тюркською була знать, верхівка. Також більшість державних посад у каганаті мали назви тюркського походження^[41].

Початок заснування Аварського каганату відносять до 60-х років VI ст. Занепад його припав на кінець VIII ст. А в перші роки ІХ ст. ця держава зникла. Отже, вона проіснувала понад два з половиною століття – час немалий, щоб «наслідити» в історії.

Аттіла. Фрагмент фрески Ежена Делакруа бл. 1843–847 рр.

До складу Аварського каганату, який можна трактувати як середньовічну імперію, увійшли значні території Центральної та Східної Європи. Окрім частини нинішніх українських земель, до неї відносилися повністю або частково землі таких сучасних країн, як Угорщина, Австрія, Швейцарія, Словаччина, Хорватія, Румунія, Польща, Литва, Македонія та Білорусь.

Відомі імена декого з аварських каганів. Першим із них був Баян. Таке саме ім’я мав і його наступник. Власне, каганам, яких обирали на народних зборах, належала верховна влада. Намісниками кагана був тудун, який, імовірно, керував окремою частиною країни, і югур – певно, верховний жрець. Данину в країні збирали так звані тархани. На місцях зберігали владу вожді племен і родів.

Аварське військо переважно було кінним й мало, як на той час, хороше озброєння (луки, стріли, списи тощо). З метою оборони авари, прийшовши в Європу, почали будувати т. зв. хрінги. Це були кільцеподібні дерев’яні укріплення, оточені земляними валами, ровами й загорожами. Хрінги розташовувалися на незначній відстані один від одного, щоб у разі нападу можна було швидко передати повідомлення. Також у цих укріплених місцях були запаси продовольства й награбоване добро.

Осердям Аварського каганату були переважно землі сучасної Угорщини й Трансильванії. Столичний хрінг був розташований у районі нинішнього міста Тімішоара.

Аварська держава була непогано організована, що й забезпечило її тривале існування на відміну від держави гунів. Авари змусили візантійців платити собі данину. 626 р. вони разом зі слов’янськими загонами взяли в осаду Константинополь. Щоправда, зазнали поразки. Тоді авари звинуватили слов’ян, що вони не змогли взяти місто, й перебили тих зі слов’янських воїнів, хто лишився живим після штурму. На цьому експансія аварів припинилася.

Загалом на теренах Аварського каганату проживало чимало слов’ян^[42]. Вони, як уже говорилося, здійснювали походи разом із аварами, передусім на терени Візантії. Проте їхні відносини з панівним аварським населенням не були простим. Так, у «Повісті минулих літ» в описі давніх часів читаємо таке: «…існували й обри, що воювали проти цесаря Іраклія і мало його не схопили. Ці ж обри воювали проти слов’ян і примучили дулібів, що [теж] були слов’янами, і насильство вони чинили жінкам дулібським: якщо поїхати [треба] було обринові, [то] не давав він запрягти ні коня, ні вола, а велів упрягти три, або чотири, або п’ять жінок у телігу і повезти обрина, – і так мучили вони дулібів. Були ж обри тілом великі, а умом горді, і потребив їх бог, і померли вони всі, і не зостався ані один обрин. І єсть приказка в Русі й до сьогодні: «Погинули вони, як обри», – бо нема їхнього ні племені, ні потомства»^[43]. Оскільки в цьому повідомленні згаданий ромейський (візантійський) імператор Іраклій (роки правління – 610–641), то описувані події варто віднести до першої половини VIІ ст.

Наявність писемності є одним з індикаторів державності. Вона потрібна не лише для комунікації, але й для фіксації державних законів.

Звичайно, не слід беззастережно вірити «Повісті минулих літ». Ця пам’ятка, як вважають дослідники, з’явилася не раніше початку ХІІ ст. Однак у ній зафіксована більш глибока історична пам’ять, що відображує факт поневолення аварами слов’янського населення. Принаймні слов’ян аварська еліта розглядала як підкорених підданих.

623 р. частина слов’янських племен піднялася на повстання проти аварів. Очолив його купець Само. Унаслідок цього виникла одна з перших слов’янських держав. Її в літературі зазвичай називають державою Само. До її складу входили морави, чехи, лужичани, хорутани й паннонці. Проіснувала вона десь до середини VII ст. Потім її землі знову опинилися під владою аварів^[44].

Не відомо, щоб аварські правителі чеканили свою монету. Однак через територію держави проходили торгові шляхи й, відповідно, існував грошовий обіг. Переважно тут використовувалися візантійські соліди.