Алхімік узяв книжку, яку хтось із караванників мав у своєму багажі. Вона була без палітурки, але він зміг прочитати ім’я її автора: Оскар Вайльд. Гортаючи її сторінки, він зустрів історію про Нарциса.
Алхімік знав легенду про Нарциса – вродливого хлопця, який мав звичай щодня милуватися своєю красою, віддзеркаленою на поверхні озера. Він був так зачарований самим собою, що одного дня впав у воду й утопився. На тому місці, де він упав, виросла квітка, яку назвали нарцисом.
Але Оскар Вайльд закінчив цю історію трохи інакше.
Автор розповів, що коли Нарцис помер, прийшли ореяди – богині лісу – й побачили, що озеро змінило форму, перетворившись на величезне дзеркало води у глечику солоних сліз.
– Чому ти плачеш? – запитали ореяди.
– Я оплакую Нарциса, – відповіло озеро.
– О, не лякай нас, що ти оплакуєш Нарциса, – сказали ореяди. – Хоч ми завжди бігали за ним у лісі, лише ти мало можливість зблизька милуватися його красою.
– А хіба Нарцис був гарний? – запитало озеро.
– Хто міг знати про це краще, ніж ти? – здивувалися ореяди. – Адже саме на твоїх берегах він щодня нахилявся.
Озеро якийсь час мовчало. Нарешті воно сказало:
– Я оплакую Нарциса, але я ніколи не помічало, що він гарний. Я оплакую Нарциса, бо щоразу, коли він нахилявся над моїм берегом, я могло бачити у глибині його очей віддзеркалену там мою власну красу.