Дмитренко, як мара та, сидів над його душею, чигав, як шуліка, коли Чіпка пристане на його раду – сам «вийде в одставку».
– Коли б мене на шибеницю вели та сказали: як подасись сам, помилуємо, – я б і тоді не послухав! – скрикнув Чіпка. – Хто скаже, що я чоловіка вбив?… Може, вони на своїм віку десятки, сотні на той світ позагонили… А тепер шкода: нема волі?… Тепер завадило – всі рівні?… Я людям служу… мене люди вибрали… мене люди й скинуть!
Поїхав Дмитренко ні з чим!
На другий день летіла од предводителя до губернатора бумага.
Через день привезла стахвета од губернатора приказ: «устранить гласного Варениченка по неблагонадежности».
Упала ця вістка, як грім, на Чіпчину голову… «Це гірше крадіжки, розбою! – думає він. – І назви цьому немає. Там – прийшов, узяв – і нема… видно, чого нема!.. А тут усе є… і добро зосталося, і сам зостався… То що з того, що зостався?… Коли твою честь украдено… душу твою обезславлено… Та ні! не буде цього… Ми ще поміряємось… Ще побачимо, чий батько старший… Не той тепер вік… часи тепер не ті… не ті люди!..»