Порадились отак; поблагословив батько з матір’ю святим хлібом Івана; важко здихнув старий; мати заплакала – і вирядили старостів до Кабанця.
Кабанець добре знав старого Мирона, знав Марину й рід Маринин. Все люди чесні, роботящі, не волоцюги, не п’яниці. Чого ще?
– Як знаєш, дочко! – каже Мотрі.
А Мотря стоїть коло печі та в запічку колупає. Почервоніла, розгорілася – ще краща стала, ніж була.
– Як мати скажуть… – одмовляє батькові.
– А що, стара? – Кабанець своїй жінці. – кажи ще ти!
– Та що ж мені казати? Марина жінка добра… Мирін трошки крутенький… Та хіба їй з Мироном жити?.. А Іван парубок – хоч куди!
– Ну, то й будьмо сватами! – одказав Кабанець старостам.