Цитаты из книги «Хіба ревуть воли, як ясла повні? (збірник)»

Через місяць прикотила в Піски велика-велика буда, – піщани зроду такої не бачили; а в тій буді – Лейбова жінка й жиденят з десятеро, одно одного менше… Генерал одібрав Лейбі, на край села, гуляще місце; за літо зоп’яв Лейба на високих стовпах будиночок – і став шинкувати.

З повозки вискочив генерал, як слід генералові: в мундирі, в палєтах, срібний пояс з китицями стягував тонкий перехват… За генералом виліз з повозки якийсь панок – низенький, старенький, згорблений трохи, а за панком – Лейба, генеральський жид. Москалі вистроїлись недалеко за цвинтарем, на вигоні. Генерал перш усього підійшов до них, привітався. Москалі йому заґелкали, мов індики. Далі – послали Лейбу за батюшкою – молебень служити… Батюшка – як з землі виріс.

Генерал прочумав піщан перший. – Тепер уже ви не козаки, – сказав він, зібравши громаду. – Годі вам гайдамацтво плодити! Тепер ви мої… За мої щирі послуги сама цариця пожаловала мені Піски… – Як це? що це? з якої це речі??. – загула громада, як гуде море перед бурею. Мирін одрізнився од громадян. Виступив з лави, підійшов до генерала. – То це, – каже, – так?! Це вже й до нас руки простягаєте?.. Уже й на вільні степи пора?.. Помагайбі!.. А хіба там забули, який уговор мали? га?.. забули??

А тут уже й дітки пустилися. Породила Мотря за три роки трьох синів, як соколів. Є бабі на старість утіха й забавка! А хлоп’ята справді вдалися – нівроку: один Максим, другий Василь, а третій Онисько – здорові, червонощокі, повні!

Порадились отак; поблагословив батько з матір’ю святим хлібом Івана; важко здихнув старий; мати заплакала – і вирядили старостів до Кабанця. Кабанець добре знав старого Мирона, знав Марину й рід Маринин. Все люди чесні, роботящі, не волоцюги, не п’яниці. Чого ще? – Як знаєш, дочко! – каже Мотрі. А Мотря стоїть коло печі та в запічку колупає. Почервоніла, розгорілася – ще краща стала, ніж була. – Як мати скажуть… – одмовляє батькові. – А що, стара? – Кабанець своїй жінці. – кажи ще ти! – Та що ж мені казати? Марина жінка добра… Мирін трошки крутенький… Та хіба їй з Мироном жити?.. А Іван парубок – хоч куди! – Ну, то й будьмо сватами! – одказав Кабанець старостам.

«Сватає тебе Мирін. Чи підеш?» А вона – звісно, молода, сором’язна. «Не знаю», – одказує… «А хто ж зна?» – питає батько. Мовчить вона. Так ми удвох з Зайцем випили добре, та й справу зробили…

Йшов якось раз Мирін з полювання додому. Сонце стояло на вечірньому прузі, а ще як огнем пекло. Вітер подихав гарячий-гарячий… «Доходжу я, – каже Мирін, – до Зайцевого хутора – виморений, змочений потом. Пити – аж душа горить. Коли – зирк! – вискочила ласочка з земляної нори з відерцем в руках, та скік у кружало верб, до копанки! Як забачив я відро, то в мене аж закипіло всередині… Піду, думаю, нап’юся води холодної… Іду

Так уродилося багато сіл і хуторів кругом Гетьманського. Де був колись бір – стало велике село Бірки; серед ярів та байраків, мов з землі виросли. Байраки – малі й великі; там, де колись на лощині вовки вили та лисиці нори рили, – красується село Вовча Долина. Тоді заснувалися й Піски.

там, де колись на лощині вовки вили та лисиці нори рили, – красується село Вовча Долина.

Приходь, заори, скільки хоч, – ніхто тобі й слова не скаже.