Серія «Шкільна бібліотека української та світової літератури» заснована у 2010 році

Передмова, коментарі

М. П. Бондаря

© М. П. Бондар, передмова, коментарі, 2012

© М. С. Мендор, художнє оформлення, 2019

© Видавництво «Фоліо», марка серії, 2010

Кіліманджаро української прози

Прозова творчість Панаса Мирного належить до явищ, якими відкривалися нові сторінки у розвитку українського письменства. Услід за першими творами І. Нечуя-Левицького у прозі Панаса Мирного було підтримано стратегію багатогранного, багатоаспектного зображення світу й людини. Разом з тим Панас Мирний в певних відношеннях іде далі від свого попередника, здійснюючи успішну спробу вибудови масштабних художніх структур, якими є, природно, романи «Хіба ревуть воли, як ясла повні?» та «Повія», задаючи у них великий епічний розмах повістування, створюючи багатофігурні сюжетно поєднані ансамблі, розширюючи у зображенні те коло чинників і обставин дійсності, якими визначається поведінка і весь життєвий шлях героя.

Панас Мирний – псевдонім Опанаса Яковича Рудченка, що народився 1 (за н. ст. 13) травня 1849 р. в Миргороді (звідси – художній топонім «місто Мирне» в одному з рукописів циклу творів та й сам псевдонім письменника). На час народження Панаса батько його був бухгалтером повітового казначейства і мав чин колезького регістратора (у тогочасному «табелі про ранги» – найнижчий чин 14 класу), трохи пізніше дещо просунувся по чиновних щаблях і обіймав посаду повітового скарбничого. По протоптаній батьком службовій стежині пішли й сини: старший Панасів брат Іван і молодший – Лука (ще один – наймолодший – Георгій – у молодому віці попросився волонтером у військо і згодом загинув на Російсько-турецькій війні).

У Миргороді Панас здобуває початкову освіту. Услід за новим призначенням, власне, службовим підвищенням Якова Григоровича, батька, сім’я Рудченків у 1858 р. переїжджає у м. Гадяч. Тут 1862 р. Панас закінчує повітове училище (вдруге закінчує третій клас; враховуючи один початковий рік у миргородському парафіяльному училищі, всього навчання Панас відбув п’ять років). Невеликі статки багатодітної сім’ї не дозволяли здібному хлопцеві вчитися далі; подальшу освіту, яку склали ґрунтовні знання з фінансової справи, а також з історії, культури, світової літератури, він у житті здобув самостійно, поза будь-якими навчальними закладами.

Ще підлітком, у 14-літньому віці, Опанас Рудченко вступає на службу – канцеляристом у гадяцький повітовий суд. Згодом починається його самостійна чиновна служба – у повітовому скарбництві (казначействі) Гадяча, далі – незначні посади в таких же скарбництвах Прилук та Миргорода (де його введено в перший чин), нарешті – багатолітня служба у губернському скарбництві Полтави.

Період «повернення» у Миргород (з осені 1867 до осені 1871 р.) мав вирішальне значення у його літературних пошуках: він продовжує поетичні та драматургічні спроби, пише перші оповідання та створює начерки кількох більших прозових творів, упевнюючись у своєму письменницькому покликанні; очевидно, й вибір псевдоніма стосується саме цього періоду.

З 1871 р. усе подальше життя, офіційна служба та літературна праця Панаса Мирного пов’язані з Полтавою.

У творчому плані надзвичайно плідною для письменника постала перша половина 70-х років, коли було написано оповідання «Лихий попутав» (перший із надрукованих – у 1872 р. – прозових творів письменника), повісті «П’яниця», «Лихі люди», створено першу редакцію драми «Лимерівна» (яка, закінчена у 1883 р., надала одну з кращих ролей тогочасним акторкам і побувала на сценах багатьох українських театрів уже у ХІХ – на початку ХХ ст.). У цей же час у співавторстві з братом Іваном, відомим в літературі під псевдонімом Іван Білик, Панас Мирний створює роман «Хіба ревуть воли, як ясла повні?». (Співавторство Білика мало місце при створенні іще одного твору: із написаних Панасом в кінці 70-х років кількох фрагментів Іван створює, дописавши до них ще один розділ, повість «За водою», що була опублікована Панасом Мирним значно пізніше, уже після смерті Івана Білика.)

Наприкінці 70-х – на початку 80-х років Панас Мирний активно працює над новим епічним полотном – романом «Повія» (перші дві частини опубліковано у 1883–1884 роках). Розпочинається й друк прозового циклу «Як ведеться, так і живеться», двох перших його розділів, зміст яких виказував широкий епічний задум (решта оповідань циклу залишились у рукописах).

Разом з тим письменник намагається однаково сумлінно працювати на двох ділянках – літературній та службовій.

Слід сказати, що Афанасій Яковлевич Рудченко, як він іменувався по службових формулярах (він же – Панас Мирний в ролі українського письменника), був службовцем надзвичайно ретельним, кмітливим і фаховим. Його колишні підлеглі, як один, відмічаючи демократичне, товариське його поводження з ними, що їм надзвичайно – ще за тих часів, доби строгої субординації! – імпонувало, згадували: він мав звичку в кінці робочого дня переглядати всі папери, що циркулювали у відділі, багато «ісходящих» сам правив і переписував, скрупульозно дбаючи про точність рахунків і правильність форми. Ясна річ, лише неабиякій працелюбності і, зрештою, непересічним власним здібностям завдячував Опанас Рудченко своєю неухильною службовою кар’єрою: старший бухгалтер, головний бухгалтер скарбництва, бухгалтер казенної палати, секретар казенної палати, начальник відділу казенної палати… Без зайвої скромності, у суто діловому тоні Опанас писав братові в середині 1881 р.: «…Вырвавши меня из счетного отделения, тем самым боятся ослабить значение его. Оно до сих пор считается первым и вообще пользуется самым лестным мнением. Почему? Все знают, и начальство знает, и как только встретится какое-либо затруднение – направляются и направляют за советом ко мне. Что я скажу – тому и быть. … Все это я говорю тебе не с целью показать, насколько это льстит моему самолюбию, но чтобы ты знал, насколько я здесь человек нужный и как прочно сижу на месте…». Втім, і брат Іван, як мовлять у таких випадках, не давав маху, зробивши зрештою кар’єру ще більшу, ніж Опанас, за свій вік чиновника побувавши управляючим кількох губернських казенних палат та чиновником особливих доручень при волинському генерал-губернаторі.

За сумлінну й багатолітню службу Опанас Рудченко одержував ордени й інші відзнаки, був введений у дворянство (1901 р.), згодом, у 1914 р., здобув чин дійсного статського радника (що надавав дворянство нащадкам того, хто його одержував). В шерегу відомих літераторів, причетних до українського слова, Панас Мирний належав до небагатьох (серед них – П. Гулак-Артемовський, Я. Кухаренко, О. Стороженко, В. Коховський), хто сягнув таких високих чинів.

По видрукуванню перших двох розділів «Повії» Панас Мирний активно провадить подальшу роботу літератора, захоплений новими задумами, хай, може, й не такого масштабу, як «Хіба ревуть воли…» та «Повія». У різних виданнях (переважно альманахах та журналах) друкуються його більші чи менші обсягом оповідання – «Лови», «Морозенко», «Серед степів», «Дурниця», повість «Лихо давнє й сьогочасне», драматичні твори – комедія «Перемудрив» (згодом перероблена М. Старицьким на «Крути, та не перекручуй»), драма «Лимерівна», містерія «Спокуса», невеликий ряд віршових творів, переспів «Слова о полку Ігоревім» (під назвою «Дума про військо Ігореве»), переклади і переспіви з Г. Лонгфелло та Г. Гейне. Проте чимала частина написаного в цей час так і залишається неопублікованою, не діждавшись руки письменника для її завершення, серед усього цього – повість «Голодна воля», близькі до повістей тексти – «Палій» та, уже пізнішими упорядниками пойменовані, «Хома Боровик», «Міщани», «В тюрмі», багато інших творів і фрагментів.

В міру сил Панас Мирний брав участь у загальному літературному і громадському житті, – хоча й тут на заваді стояли все ті ж службові обов’язки. Відомими є його зусилля у справі встановлення й відкриття пам’ятника І. Котляревському в Полтаві (1903), далеко не лише почесним було його редакторство у започаткованому в Полтаві загальноукраїнському журналі «Рідний край» (1906–1907). Мирний провадив жваве листування або ж безпосередньо зустрічався з багатьма діячами національної літератури й театру (серед них – М. Лисенко, М. Старицький, Олена Пчілка, Я. Жарко, В. Горленко, С. Єфремов, М. Коцюбинський, брати Тобілевичі, М. Заньковецька), товариські взаємини пов’язували його з російським письменником В. Короленком, який від 1900 р. також жив у Полтаві і який підтримав був задум Панаса Мирного видати спільний збірник творів українських та російських письменників у пам’ять п’ятдесятиліття з дня смерті М. Гоголя (видання такого збірника, наразившись на організаційні труднощі, не було здійснене).

Останнє десятиліття життя, коли Панас Мирний часто і тривало хворував, але не рішався покидати службу, залишало ще менше часу для літературної роботи, для втілення давніших письменницьких планів. Усе ж він береться за переклад «Орлеанської діви» Ф. Шіллера, таки завершує опрацювання третьої частини «Повії», у 1917 р. повідомляючи одного з літераторів про її готовність (тим часом частина четверта, ймовірно, не здобула тієї «викінченості», про яку він мріяв), бере участь у редагуванні популярних книг різних видавництв, які з’явилися в роки Української революції. Звичною залишається для нього й щоденна служба. Губернська влада, що неодноразово змінюється в ці часи, незмінно вдається до послуг досвідченого фінансиста. Трохи більш ніж за тиждень перед смертю Опанас Якович іще був на службі.

Помер Панас Мирний 28 січня 1920 р. Його похорон, уже в часи більшовицької влади в Полтаві (після витіснення денікінців), перетворився на грандіозну національну маніфестацію. Очевидець (Гр. Коваленко) по свіжих враженнях нотував: «…Тисячі народу проводили в останню дорогу славного полтавця. В морозному повітрі лилися жалібні співи українського національного хору. Труну під червоною китайкою везли, по стародавньому звичаю, на санях двома парами волів…».

Одна з очевидних колізій творчого життя, яку для розгадки залишив історикам літератури Панас Мирний, – поєднання відповідальної, неухильної служби і вільної, творчої роботи. Ретельний чиновник, взагалі людина обов’язку, Панас Мирний жертвував службі великою частиною часу, якщо не сказати – частиною свого життя. «Парюсь днем в окружном суде, а вечером – у себя за работой…» – писав Рудченко до дружини влітку 1897 р., згадуючи тут ще одну свою посаду – виборного присяжного засідателя. Кількома роками пізніше на пропозицію Я. Жарка видати окремим виданням у повному обсязі роман «Повія» (уже й необхідні кошти були знайшлися) Панас Мирний відповідає: «“Повію” ще треба викінчити, а задля сього в мене тепер нема часу. Мене так у послідні часи нахилила казенна робота, що я лягаю спати не раніше 2–3 години ночі; а вчора довелося лягти тільки в 4 години. Коли ж то при такій роботі братися за “Повію”? Може, я сього літа візьму одпуска на два місяці, то, вилежуючись на дачі, і приймусь за “Повію”. Треба гаразденько передивитись перші три часті, а дві знову перероблювати. Діла багато…». У таких клопотах, розриваючись між рутинною службою, що, проте, була підвалиною достатку сім’ї, та улюбленою літературною працею, провадив роки життя письменник.

Розглядаючи цю суперечність, С. Єфремов, один з перших, хто виступив із докладним викладом життя й творчості Панаса Мирного, суперечність між чиновницьким побутом Панаса Мирного та його істинним літературним покликанням (і, як результат, великою масою нереалізованих задумів) схильний списувати на неготовність тогочасного українського суспільства мати і підтримувати визначного літератора, на відсутність потреби цього суспільства у такій досконалості художнього слова, якої вперто добивався письменник, на поліпшення й варіативне переписування рукописів тратячи час, якого взагалі мав небагато («Мирний народився й діяв не серед такої громади, не серед такого народу, що дали б йому повні можливості на розвиток його великих художніх сил»). Одначе з подібними зручними для письменника (мається на увазі не лиш Панас Мирний) обставинами, які б надавали йому і вільний час, і свободу самовислову, було сутужно завжди – і в часи Панаса Мирного, і, як засвідчила історія, пізніше також. Сам Панас Мирний прийшов до розуміння цього десь у шістдесятирічному віці; видається, це розуміння відбиває його ліричний нарис (поезія в прозі) «Робота». Що ж стосується ідеалу досконалості українського слова – то Мирний якраз належав до тих митців, хто намагався розбудити в освіченій громаді прагнення і потребу такої досконалості.

Варто, разом з тим, спростувати багаторазові твердження про цілковиту різність «двох світів» Панаса Мирного – О. Рудченка, письменника й службовця, їх нібито повну ізольованість один від одного. Слід бачити й те, що чиновницька діяльність (з кожним разом на все вищому щаблі), поглинаючи надзвичайно багато часу у письменника і зі своїми потребами стаючи на перешкоді реалізації багатьох творчих задумів, надавала О. Рудченку величезний масив інформації з фінансового, ділового, громадсько-суспільного життя губернії, як на долоні, показувала вдумливому чиновникові механізми обороту капіталів, шляхи набуття багатств, систему корупції та зловживань (не кажучи вже про те, що й представляла людську особу у далеко не байдужих для неї життєвих ситуаціях, відтак виявляла її у великому діапазоні емоцій і пристрастей). Чиновницькій службі О. Рудченка творчість Панаса Мирного зобов’язана підказкою багатьох сюжетних мотивів і епізодів. Знання чиновницького світу «зсередини», яке мав Панас Мирний, стало йому в пригоді як при створенні роману «Хіба ревуть воли…», так і, особливо, при широкому закроєнні «Повії», твору, в якому згаданий світ виступає чи не головним предметом зображення, власне, предметом відчутно сатиричного викриття. (Як не згадати тут російського письменника-сатирика, а водночас крупного державного чиновника М. Салтикова-Щедріна, котрому повсякдення «служби» постачало багатий матеріал як для цікавих образів персонажів, так і для знищувальних узагальнюючих присудів щодо російської імперської дійсності; щоправда, свої посади російський письменник здобував не таким тяжким шляхом і мав значно більше дозвілля для письменницької роботи, та й значно більші можливості для публікації творів.)

При цій нагоді варто б спростувати іще одну легенду про письменника. У ряді популярних нарисів розповідається історія про те, що у Полтаву свого часу надходив був поліційний циркуляр, у якому повідомлялося про перебування десь на полтавських теренах «діяча українського руху» письменника Мирного із розпорядженням, що його у випадку опізнання необхідно негайно заарештувати, відтак полтавські жандарми нібито збилися з ніг, розшукуючи цього Мирного, тим часом письменник, надійно замаскований псевдонімом, спокійно усміхався та продовжував писати твори. Що в цій історії правда, а що – вигадка? Надіслання подібних циркулярів справді мало місце, один із них був виданий у 1898 р. (його зразок зберігається в Історичному музеї у Москві), ще один – у 1915 р. Але варто заперечити те, нібито письменник при цьому, як на свій порятунок, покладався на псевдонім.

Можна зауважити, що, по-перше, псевдонім літератора Опанаса Рудченка був достатньою мірою відомий і письменницьким колам в Україні, і полтавській чиновній і культурній «еліті» того часу, до якої Опанас Рудченко належав. (Досить згадати відзначення у 1913 р. 50-річчя службової і водночас 50-річчя літературної діяльності оточенням ювіляра, а також – за цієї нагоди – статтю у всеросійському журналі «Спутник чиновника», де, поряд із визнанням заслуг у службі імператору, дано високу оцінку і літературній роботі Рудченка, яка, звичайно, була відома за псевдонімом…) По-друге, в усіх випадках, коли циркуляри подібного змісту справді надходили із Петербурга у Полтаву, то високопоставлені полтавські жандарми, знаючи, хто стоїть за псевдонімом Мирний, навряд чи бажали чинити згідно з предписаним і заходити у непорозуміння із, по суті, головним реєстратором і контролером казенних фінансових трат губернії. Якщо про згаданий циркуляр у Полтаві з усмішкою зі своїми приятелями перемовлявся розшукуваний Мирний, то було це, певна річ, не без мовчазного попустительства котрогось із чільників місцевого жандармського управління, який подавав рапорт-відповідь у Петербург, імітуючи безрезультатні пошуки злісного українофіла…