ПЕРЕДМОВА

Митець – людина, що створює прекрасне. Завдання мистецтва полягає в тому, щоб показати себе і заховати митця. Критик – людина, яка може по-новому відобразити свої враження від прекрасного. Найвищою і, водночас, найбездарнішою формою критики є автобіографія. Люди, які знаходять огидні значення в прекрасному, зіпсовані. У них самих не лишилося нічого прекрасного. Це жахливо.

Ті хто бачить в прекрасному лише прекрасне – обрані. У них є надія. Вони одні з небагатьох, для кого прекрасні речі означають красу.

Немає моральних чи аморальних книг. Є добре написані книги, а є погано написані книги. От і все.

В ХІХ столітті людям не подобається реалізм, він робить їх злими наче Калібан, коли побачить своє обличчя в дзеркалі.

В ХІХ столітті людям не подобається романтизм, він робить їх злими наче Калібан, коли не бачить своє обличчя в дзеркалі. Мораль людини – це частина роботи митця, проте мораль мистецтва полягає у досконалому використанні недосконалих засобів. Митець не хоче нічого доводити. Навіть речі, які дуже легко довести. Митець не має симпатій щодо етики. Вони призводять до неприпустимої манірності стилю. Митець не сприймає речі болісно. Він здатний виразити все що завгодно. Для митця думка і мова – робочий матеріал. Музика є прототипом всіх мистецтв з точки зору форми. Акторська гра – з точки зору почуттів. Будь-яке мистецтво водночас лежить на поверхні і ховає в собі символ. Ті, хто намагаються заглибитись в нього, ризикують. Ті, хто знаходить символ, також ризикують. Насправді, мистецтво відображає глядача, а не життя. Коли витвір мистецтва викликає різні думки, це значить, що цей витвір новий, складний і потрібний. Доки критики сперечаються, митець перебуває у згоді з самим собою. Ми терпимо людину, яка зробила щось корисне, доки вона не починає цим захоплюватись. Ми терпимо людей, які роблять щось непотрібне, тому що вони страшенно цим захоплюються.

Мистецтво, по суті, непотрібне.

Оскар Уайльд

РОЗДІЛ 1

Майстерню художника наповнював чудовий запах троянд, а коли легенький літній вітерець проникав через відкриті двері, він приносив за собою з саду насичений аромат бузку чи легкі нотки тернового цвіту.

Лорд Генрі Уоттон за звичкою лежав на персидському дивані й одну за одною курив цигарки. Звідси він міг упіймати поглядом Відблиски сонця на золотисто-медовому цвіті верболозу, тендітні гілки якого ледве тримали на собі таку красу, на шовкових портьєрах, що закривали величезне вікно, час від часу з’являлись чудернацькі тіні птахів, які пролітали повз. Виникало враження, ніби портьєри японські. Це змушувало його задуматись про нефритово-блідих японських художників, котрі намагаються засобами незмінно нерухомого мистецтва відтворити рух і швидкість. Похмурий гул бджіл, що пробивали собі шлях некошеною травою, чи просто наполегливо кружляли довкола квітів у саду, робив тишу нестерпною. Глухий гул Лондона звучав ніби орган.

На мольберті посеред кімнати стояв портрет неймовірно красивого юнака у повний зріст, а всього за кілька кроків перед ним сидів, власне, його автор, Безіл Голуорд, котрий кілька років тому несподівано зник, змусивши громадськість заговорити про себе і придумати найрізноманітніші версії подій.

Коли художник дивився на те, як вдало він зумів відобразити красу і грацію на своєму творінні, задоволена посмішка не залишала його обличчя. Та раптом він схопився з місця, заплющив очі і притиснув пальцями повіки, ніби в спробі замкнути в голові сон, від якого він так боявся прокинутись.

– Це твоя найкраща картина, Безіл, найкраще з того, що ти коли-небудь робив, – ліниво пробурмотів лорд Генрі. – Ти просто мусиш виставити її в галереї Гросвенор наступного року. Академія мистецтв завелика і занадто банальна. Коли б я туди не навідався, там було або так багато людей, що я був не в змозі подивитись на картини, що просто жахливо, або так багато картин, що мені ніколи було дивитись на людей, а це ще гірше. Так що Гросвенор це єдине підходяще місце.

– Не думаю, що її варто виставляти будь-де, – відповів він і дивакувато відкинув назад голову, в Оксфорді за цей рух друзі кепкували з нього. – Я не буду її ніде виставляти.

Лорд Генрі підняв брови і вражено поглянув на нього крізь чудернацькі хмарки диму, що їх виділяла його цигарка з опіумом.

– Ніде не виставлятимеш? Друже, чому? У тебе на це якісь причини? Які ж ви, художники, все ж таки, диваки. Ви йдете на все, щоб здобути репутацію. А щойно здобувши її, робите все, щоб позбутися її. Ти робиш дурницю, адже гірше, ніж коли про тебе говорять, буває лише коли про тебе не говорять. Такий портрет звеличив би тебе над всіма молодими художниками і змусив старих луснути від заздрощів, звісно, якщо у них іще лишилися емоції.

– Я знаю, тобі це здаватиметься смішним, – відповів він, – але я справді не можу виставляти його. Я вклав у нього завелику частину себе.

Лорд Генрі простягнувся на дивані й зареготав.

– Саме на це я і очікував, не має значення, все одно так воно і є.

– Завелику частинку себе! Чесне слово, Безіле, я й не знав, що ти такий пихатий, я справді не можу знайти нічого спільного між твоїм грубим, сильним обличчям, твоїм чорним як смола кучерявим волоссям і цим юним Адонісом, котрий, здається, зліплений зі слонової кістки й пелюсток троянд. Справді, любий Безіле, він же Нарцис, а ти – ні, ну в тебе, звісно, розумний вираз обличчя і тому подібне. Але ж краса, справжня краса закінчується там, де починається розумний вираз обличчя. Сам по собі розум – це форма перебільшення, тому він руйнує гармонію будь-якого обличчя. Тієї ж миті, коли людина про щось замислюється, її обличчя перетворюється на суцільний ніс, суцільне чоло чи ще якесь жахіття. Поглянь на людей, що досягли успіху в розумовій праці. Та вони ж абсолютно бридкі! Єдиний виняток це, звісна річ, церква. Але ж у церкві їм не треба думати. Єпископ у вісімдесят говорить те ж саме що йому сказали говорити, коли йому було вісімнадцять, і тому цілком природно, що він чудово виглядає. Твій загадковий юний друг, чиє ім’я ти вперто не хочеш мені говорити, і чий портрет мене справді захоплює, ніколи не думає. Я цілком у цьому впевнений. Він таке собі чарівне пустоголове створіння, яке варто мати при собі взимку, коли немає квітів, щоб потішити око, і влітку, коли потрібне щось, щоб розслабити розум. Не варто собі лестити, ти на нього і віддалено не схожий.

– Гаррі, ти мене не розумієш, – відповів художник. – Звісно я на нього не схожий. Я це чудово знаю. Насправді, мені було б прикро бути таким як він. Чому ти знизуєш плечима? Я кажу це серйозно. Людей, які так вирізняються фізично чи розумово, переслідують нещастя, саме ті нещастя, які впродовж усього плину історії ставлять королів на коліна. Краще не вирізнятися серед інших. Дурні та потвори живуть краще за всіх. Вони можуть спокійно сидіти склавши руки. Вони не знають смаку перемог, але і поразку ніколи не скуштують. Вони живуть так, як варто було б жити нам всім: їх ніщо не турбує, вони нейтральні, і головне, у їхньому житті немає тривог. Вони не руйнують чужі життя і не отримують зла у відповідь. Твоє становище й багатство, Гаррі, мій розум, який є, та все ж, мої картини, чого б вони не були варті, краса Доріана Грея – за все, що подарував нам Бог, нам доведеться страждати, страшенно страждати.

– Доріан Грей? То ось як його звуть? – перепитав лорд Генрі підійшовши до Безіла Голуорда.

– Так, це його ім’я. Я не хотів тобі говорити.

– А чому було не сказати?

– Я не знаю, як це пояснити. Якщо людина мені подобається, я ніколи нікому не розповідаю її ім’я. Це ніби віддати її частинку. З часом я полюбив таємничість. Здається, це єдине, що може зробити наше життя загадковим і чарівним. Найбільш буденна річ може стати прекрасною, варто лише приховати її. Покидаючи місто, я ніколи не розповідаю своїм близьким, куди прямую. Інакше, я не отримував би від цього жодного задоволення. Можу сказати, що це погана звичка, але, якимось дивним чином, вона додає життю романтики. Ти, мабуть, вважаєш мене повним дурнем через це, чи не так?

– Аніскільки, – відповів лорд Генрі, – аніскільки, любий Безіле. Ти, здається, забув, що я одружений, а одна з принад подружнього життя полягає в тому, що воно робить обман необхідним для обох. Я ніколи не знаю, де моя дружина, а вона і гадки не має, чим я займаюся. Коли ж ми зустрічаємося, а це доводиться робити час від часу, щоб разом пообідати чи відвідати герцога, ми розповідаємо одне-одному цілковиті нісенітниці з незворушними обличчями. У моєї дружини це виходить просто чудово, чесно кажучи, навіть краще, ніж у мене. Вона ніколи не плутається у своїх розповідях, а от зі мною таке трапляється завжди. Проте, коли вона виводить мене на чисту воду, то не влаштовує сварок. Іноді мені навіть хотілось би цього, але вона просто кепкує з мене.

– Я не люблю, коли ти так говориш про подружнє життя, Гарі, – сказав Безіл Голуорд, прямуючи до дверей в сад. – Я вважаю, що ти чудовий чоловік, але ти чомусь вперто соромишся власних чеснот. Ти незвичайна людина. Від тебе не почути моральних слів, але і не дочекатись аморальних вчинків. Весь твій цинізм – це просто гра на публіку.

– Бути природним це найбільш бездарна гра на публіку, – зі сльозами сміху на очах сказав лорд Генрі, коли молодики вийшли в сад і присіли на бамбукову лаву, що стояла в тіні високого лавра. Сонячні промені пробивались крізь гладеньке листя. В траві тремтіли білі маргаритки.

Через якийсь час, лорд Генрі дістав годинник.

– Боюся, мені пора йти, Безіле, – пробурмотів він, – але перед тим як я піду ти повинен відповісти на моє запитання.

– Яке саме? – запитав художник, не підводячи погляд з землі.

– Ти чудово знаєш, про що я.

– Та ні, Гаррі.

– Що ж, я поясню. Я хочу, щоб ти пояснив, чому ти не збираєшся виставляти портрет Доріана Грея. Я хочу дізнатися справжню причину.

– Я вже розповів тобі справжню причину.

– Ні, ти сказав, що вклав завелику частинку себе в портрет. Не будь дитиною.

– Гаррі, – сказав Безіл Голуорд, дивлячись йому прямо в очі, – будь-який портрет, написаний з душею – це портрет художника, а не натурщика. Натурщик це лише випадковість. Це не його художник відображає на полотні, а скоріше самого себе. Причина з якої я не буду виставляти цю картину полягає в тому, що я боюсь, що показав на ній таємницю власної душі.

– І що ж це за таємниця така? – з посмішкою запитав лорд Генрі.

– Я розповім, – ніяково відповів Голуорд.

– Я вже ніяк не можу дочекатись, Безіл, – продовжив його компаньйон, не зводячи з нього очей.

– Насправді, тут немає чого довго розповідати, – відповів художник, – боюсь, ти наврядче зрозумієш мене. Цілком можливо, навіть не повіриш.

Лорд Генрі посміхнувся, нахилився щоб зірвати маргаритку з рожевими пелюстками і почав розглядати її.

– Я впевнений, що зможу це зрозуміти, – відповів він, уважно дивлячись на маленький золотавий диск. – А щодо віри, то я можу повірити у бдь-що за умови, що це досить неймовірно.

Вітерець заворушив цвіт дерев, і зірочки цвіту бузини нарешті стривожили застигле повітря. В траві поблизу стіни сюркотів стрибунець, а повз них, ніби голуба нитка, на своїх серпанкових крилах пролітала бабка. Здавалося, лорд Генрі чув як калатає серце Безіла Голуорда. Його цікавило, що ж буде далі.

– Справа ось у чому, – сказав художник через кілька хвилин. – Два місяці тому я завітав на прийом до леді Брендон. Ти ж знаєш, нам, бідним митцям, доводиться час від часу з’являтися на людях, щоб не складалося враження, ніби ми дикуни якісь. Я був у вечірньому пальто і білій краватці, які, як ти колись казав мені, можуть навіть біржовому брокеру надати вигляду пристойної людини. Після десяти хвилин розмов з багато одягненими вдовами та нудними академіками, я відчув на собі чийсь погляд. Я озирнувся і вперше побачив Доріана Грея. Коли ми зустрілися поглядами, я відчув, як бліднію. Мене охопило дивне відчуття страху. Я зрозумів, що зустрів того, чия особистість настільки захоплююча, що якщо я дозволю цьому статися, вона може поглинути всю мою природу, мою душу і саме моє мистецтво. Ти ж знаєш, Гаррі, наскільки в мене незалежний характер. Я завжди був сам собі господар, принаймні, доки не зустрів Доріана Грея. Потім, не знаю, як це пояснити. Щось підказувало мені, що я на порозі страшної кризи в моєму житті. Я відчував, що доля приготувала для мене дивовижні радощі й нестерпний біль. Я злякався і відвернувся, щоб піти з кімнати. Я це зробив не через здоровий глузд, а скоріше через боягузтво. Я вважаю, що спроба втекти не робить мені честі.

– Здоровий глузд це те ж саме, що й боягузтво, Безіл. «Здоровий глузд» просто краще звучить. От і все.

– Я в це не вірю, Гаррі. Я не думаю, що ти і сам віриш в це. Зрештою, які б мотиви не керували мною тієї миті, а це могла бути і пиха, адже я дуже пихатий, я вирушив до виходу. А там я, звісна річ, натрапив на леді Брендон. Вона одразу заверещала: «містер Голуорд, Ви ж не збираєтеся покинути нас так рано?» Ти ж знаєш, який у неї надиво різкий голос?

– Так, вона справжня пава у всьому, окрім краси, зауважив лорд Генрі нервово шматуючи маргаритку своїми довгими пальцями.

– Я не міг її спекатися. Вона знайомила мене з королівськими особами, людьми з зірками й нагородами та підстаркуватими пані, що носять велетенські тіари і мають носи ніби в папуги. Вона розповідала про мене як про свого найкращого друга. До того ми зустрічалися лише одного разу, але вона вирішила зробити з мене знаменитість. Мабуть, якраз в той час якась моя картина мала значний успіх, принаймні, про неї писали у дешевих газетах, що для ХІХ століття є взірцем безсмертя. Раптом, я опинився прямісінько перед юнаком, чия особистість викликала в мені таке дивне хвилювання. Ми стояли дуже щільно, практично торкались одне одного. Наші погляди знову зустрілися. З мого боку це було бездумно, проте я все ж таки попросив леді Брендон відрекомендувати мене йому. Зрештою, можливо це було не так вже й бездумно. Це було просто неминуче. Ми поговорили б і без офіційного знайомства. Я в цьому впевнений. Потім Доріан говорив мені те ж саме. Він також відчув, що нам судилося познайомитись.

– А як же леді Брендон описала цього прекрасного юнака? – запитав його компаньйон. Я знаю що вона любить розповідати про своїх гостей якомога докладніше. Я пригадую, як одного разу вона підвела мене до чоловіка в літах з лютим червоним обличчям, він був весь у стрічках і орденах, і почала в трагічній манері нашіптувати мені на вухо найбільш шокуючі деталі про нього. Скоріше за все, кожен у кімнаті чудово чув, що вона розповідала. Я просто втік. Я люблю відкривати для себе людей самотужки. Та леді Брендон ставиться до своїх гостей як аукціоніст ставиться до своїх лотів. Вона або розповідає про них абсолютно все, або розповідає все крім того, що справді хотілося б почути.

– Ти занадто суворо ставишся до бідолашної леді Брендон, Гаррі! – сказав Голуорд з байдужістю в голосі.

– Любий друже, вона хотіла влаштувати у себе салон, а спромоглася зробити лише ресторан. І як мені після цього нею захоплюватись? Розкажи краще, що вона говорила про Доріана Грея?

– Та щось на кшталт «Чарівний хлопчина – ми з його матусею найкращі подруги. Вилетіло з голови, чим він займається, боюся, нічим, стривайте, він грає на піаніно, чи на скрипці, любий містере Грей?» Жоден з нас не міг стримати сміх, тож ми одразу стали друзями.

– Сміх – це далеко не найгірший початок дружби і точно найкраще її закінчення, – зауважив юний лорд, зірвавши ще одну маргаритку.

Голуорд похитав головою.

– Ти не розумієш, що таке дружба, Гаррі – пробурмотів він, – чи що таке ворожнеча, а це ж важливо. Ти такий як усі, тобто тобі щодо всіх байдуже.

– Це страшенно несправедливо з твого боку! – обурився лорд Генрі, посунувши капелюха на потилицю й поглянувши на дрібненькі хмарки, що, ніби клаптики шовку, пливли в бірюзовий порожнечі літнього неба. – Так, страшенно несправедливо. Я чітко розрізняю людей. Я обираю друзів за їхню красу, знайомих – за хороший характер, а ворогів – за розум. Не можна бути занадто обережним вибираючи ворогів. Серед моїх немає жодного дурня. Усі вони досить розумні, щоб гідно мене оцінити. Мабуть, це занадто зарозуміло з мого боку. Я зарозумілий, правда?

– Я мусив би погодитись, Гаррі. Проте, згідно з твоєю класифікацією, я повинен бути просто знаючим.