. Білі пальці світанку злегка сколихують завіси. Чорні химерні тіні мовчки розбігаються по кутках кімнати і припадають долі. Ззовні чути метушню птахів між листя, гомін людей, що йдуть до роботи, зітхання й плач вітру, що збігає з пагорбів і блукає довкола мовчазного будинку, ніби боїться розбудити поснулих, хоч і мусить вигнати сон з його пурпурового сховища. Передсвітанковий серпанок відступає вгору, поволі відновлюються звичні форми й кольори речей, і світанок знову відкриває перед нашими очима світ в його одвічному вигляді. Повертає сірим дзеркалам здатність наслідувати життя. Погаслі свічки стоять там, де їх залишено звечора, а поруч лежить не до кінця розрізана книга, що її напередодні читали, або зів'яла квітка, що її ми носили вчора на балу, чи лист, що його ми боялися прочитати або перечитували занадто часто. Здається, ніщо не змінилося. З-поза нереальних тіней ночі постає знову знайоме реальне життя. І ми мусимо продовжувати його далі з того місця, де воно зупинилось учора, і нам стає боляче, що ми приречені довіку кружляти в тому самому колі стереотипного повсякдення… А іноді в нас прокидається бажання, розплющивши очі, побачити новий світ, – світ, в якому речі набули б незвичних обрисів і свіжих барв, де все було б інакше і несло б у собі нові таємниці, світ, де минулого не було би зовсім або ж було б дуже мало – так, щоб воно, в усякому разі, не змушувало думати про обов'язок чи каятись, бо нині навіть згадки про радощі гіркі, а спогади про насолоди пронизують болем.