© О. І. Саліпа, 2020

© М. С. Мендор, художнє оформлення, 2020

© Видавництво «Фоліо», марка серії, 2020

Чернівці, 1941

– Галю, ти довго будеш із тим чаєм бавитись? Я змерзла.

– Ви вже пили.

– Пила? Може. Забула. Часом тепер забуваю, – стара жінка перебирала зморщеними руками край скатертини і гладила плетене гачком мереживо. – Хоча вірші і свої, і чужі, пам’ятаю добре. Галю, а то ти так краї скатерки пообплітала чи купила де?

– Я, мамо, я. Ще того року, цілу зиму плела і квітки білим вишивала, як ви просили.

– То добре, – стара жінка втратила цікавість до візерунків і втомлено повернула голову до вікна. – А диви, яка весна рання, – всміхнулася сама до себе. – Галя мені не рідна. Я взяла її, коли вона мала п’ять. Бідна дитина, мама покинула, втекла десь до Відня, чи куди, і не давала про себе знати, – говорила впівголоса. – Галин тато – то мій брат. Я сама жила, от і взяла дитину собі на розраду. І їй добре, і я маю рідну душу. Мучиться зі мною, старою. Але не нарікає. Терпляча. Моя мама така була, Галина бабця. Така добра, що хоч Матір Божу з неї пиши, – стара всміхнулася куточком зморщеного рота. – А ти нагадай, як тебе звати?

– Оля, – молода студентка, що сиділа по той бік столу, розгладила спідницю на колінах.

– А чого прийшла, нагадай?

– Наукову працю про вас пишу. В університеті порадили. Читала ваші статті про радянську владу. Бути тут, біля вас, то мені за честь, – руки дівчинки ледь помітно тремтіли, мова була уривчастою – від хвилювання судомно хапала ротом повітря.

– Про що? Про владу?

– Ага, – дівчинка різко встала, хотіла щось сказати, але, схоже, передумала, бо відразу сіла.

– Про владу… Вже й не згадаю, що писала, стара стала, сама бачиш, – жінка дивилася кудись за спиною своєї гості. – Як, ти кажеш, тебе звати? Нагадай, – перевела погляд на дівчинку. – Я пам’ять маю добру, ти не думай – вірші би годинами розказувала. А щось дрібне часом забуваю.

– Оля.

– Оля… – жінка ледь помітно всміхнулася. – Так мене Осип називав. А я сварилася: не любила, коли так манірно… Оля… Ольга – моє ім’я. А він мене – Олею…

– Маковей?

Старенька не відповіла нічого. Звела брови і схилила голову – про щось згадувала. До кімнати зайшла жінка.

– Галю, а пересунь моє крісло ближче до вікна. Трохи на людей подивлюся.

– А ви їх мало бачите? То учні, то студенти, то літератори. Ви – наша зірка. – Жінка взялася пересувати крісло, а далі вкрила стареньку кольоровим коцом. – Від скла холодом тягне, – пояснила дівчинці-студентці. – А хворіти їй ні до чого. – Я вам липи знову заварила, – то вже до матері. – Горня на столі. Захочете – попросіть дівчинку, вона подасть.

– То вас Маковей Олею називав? – не вгавала студентка.

– Хто? – стара пильно глянула в очі гості. – А може, й він. Може… – Жінка розгублено блукала очима навколо, наче щось шукаючи.

– А ви його кохали? – спитала несміливо, погладжуючи пальцями масивний мідний кулон на шиї.

– Ні, – відповіла різко.

Дівчинка округлила очі від здивування:

– Але ж…

– Ну що але? Не кохала, і крапка, – стара нервово відвернулася до стіни. – Нема про що говорити.

– Але кажуть…

– Багато чого кажуть, – стара не дала студентці договорити. – Думаєш, я брешу?

Жінка стисла кулаки і пильно подивилася на гостю.

– А як же листи? Кажуть, люди бачили ваші до нього листи…

– От дурна, і як тільки таких в університеті тримають, – розсміялася жінка. – Я хто? Письменниця. Письменниці – пишуть. Не вір листам, – додала вже спокійніше. – За листами ховають справжнє. Я ті, що були від нього, спалила всі до єдиного. А він мої беріг нащось. Дістала б їх – теж би до вогню кинула. Там їхнє місце. Щоб не питали такі дурні, як ти, – говорила швидко і нервово. Але, помовчавши хвилину, додала: – Листи – то творчість. Розумієш, ті, хто живуть письмом, рідко люблять сей світ таким, як він є. Нам щось надумати – не гріх. А любов – і поготів. Бо як то – без любові? А щоденники і листи – то найбільша брехня у світі. Галю, а де та плящина з морем? – крикнула голосніше до жінки, котра поралася в сусідній кімнаті.

– У шафі, мамо. Я забрала, поки чай питимете.

– Ану-но, дай її сюди.

Жінка мовчки дістала з шафи закорковану скляну пляшку і поставила на підвіконня біля матері.

– Там, усередині, море, – старенька погладила плящину зморщеною рукою. – Мені колись одна художниця привезла. Уявляєш – море! – Очі жінки всміхалися. – Все життя воно мене кличе, а я так ні разу й не поїхала. Але я писала про море, хоч його і не бачила. Нюхала, як пахне морська вода, уявляла, смакувала тими картинами. І писала. Вийшло, скажу я тобі, дуже правдоподібно. Так мені кажуть. А ти мені про листи. Я ж певне, могла писати про любов, не любивши, якщо про море написала. Могла ж, правда?

– Я в то не вірю, – студентка вже сміливіше заглянула у вічі.

Стара спробувала підсунути пляшку ближче, але мало її не перекинула.

– Я завжди когось любила, – жінка знову дивилась у вікно і говорила повільно. – Завжди. Не було б любові – я б не писала. Любов і письмо – то як сестри.

– І Осипа?

– Ти там щось іще хотіла, книжку підписати, чи що. Не згадаю. – Жінка різко перервала розмову. – Галю, а принеси-но мені чорнило, – крикнула голосніше. Коли названа донька склала приладдя на столі та підсунула до нього крісло старої жінки, та тремтячою рукою вивела: «Кобиляньська».

Студентка встала, поправила спідницю й узяла книжку:

– Вдячна. Я ще прийду.

Стара промовчала. Студентка зібралася виходити, але на порозі кімнати оглянулась. Ольга на неї не дивилася. На диво стрункий, як для таких літ, силует жінки з гордо піднесеною головою міг би стати картиною під пензлем хорошого художника.

– Ніколи більше не питайте її про любов. Вона не любить про це говорити, – шепнула гості Галина, коли зачиняла двері.

Кимпулунг, 1876

Вони вперто дерлися на гору: троє дівчат і два хлопці.

– Може, перепочинем? – благально дивився на товаришів юнак років двадцяти.

– Ще трохи. – Ольга зупинилася, вперлася руками у коліна, щоб віддихатися. Поділ її сукні був густо заліплений реп’яхами. – От же ж халепа, – бідкалася впівголоса, оббираючи зелені кульки, – і чого б то дівчатам не одягатись у щось зручніше, як хлопці. – Августо, ти як?

Юна худорлява дівчинка, що йшла поруч, зупинилась. Її обличчя розчервонілось, а шкіра на губах потріскалася від напруги. Августа загорнула кучеряве пасмо, що вибилось із зачіски, за вухо і впевнено махнула головою:

– Все добре. Йдемо далі.

Юлько і Олесь дивилися на дівчат з-під лоба:

– Подуріли, чи що? Цілком дурна то була думка – дертися вгору задля забави. І де у вас тої снаги береться, – пробурмотів під ніс Юлько. Олесь більше мовчав, але з виразу обличчя було помітно, що цілком підтримував брата.

Йти на гору надумала Ольга. Зрештою, в тому не було нічого дивного: ще змалку від її ідей у нормальних людей округлювались очі.

«Олька мала родитися хлопом», – констатував якось батько, коли побачив, як та з розкритим ротом дивиться на вгодованого коня з лискучою шерстю і без страху гладить його по спині.

– Тату, а можна я – верхи? – Мала благально дивилася батькові у вічі. Чоловік оглянувся навколо, чи ніхто не бачить, поправив сідло і підсадив доньку на коня:

– Тримайся міцніше. І нікому не кажи. Бо дівчатам на конях – не пасує.

– А як хочеться?

– Байдуже. Не пасує, і все. – Чоловік повільно вів коня за віжки, а в Ольги аж котилася слина з кутиків губ від задоволення.

– Так гарно, таточку, так гарно! – хапала повітря ротом. – Я чую, як у нього б’ється серце, – гладила попід гривою коня.

– Буде з тебе. – Чоловік зупинився, схопив однією рукою семирічну доньку і поставив на землю.

– Стійте, таточку, не йдіть. – Мала міцно обійняла батька за ногу.

– Тобі зле?

– Ні, добре. Хочу, щоби так було довше. – Дитина обіймала тата за ногу й міцно заплющувала очі, аж шкіра навколо біліла. – Ви навчите мене їхати верхи?

– Ти з мене смієшся? Хлопці не хочуть, а тобі конче треба?

– Треба, таточку, треба. Хочу ним керувати, – показала поглядом на коня. Далі відпустила батька, підійшла до тварини і торкнулась її тіла так високо, як могла. – Ви лише гляньте, який він сильний. Який великий і дужий. Якби я змогла ним керувати – я би стала ще сильнішою, ніж він.

– От дурна дівка, – тато почухав потилицю, – то ж кінь. Де ж людині тягатися з його силою.

Ольга задумалась і по-дорослому серйозно промовила:

– Ті, хто має владу над кимось, – завжди сильніші, навіть коли без власної снаги. В тому і приємність.

З того дня Ольга часто бігала дивитись, як пасуться коні. Близько не підходила. Брала з собою все, щоб малювати, сідала десь удалині й годинами вбирала очима картину, що бачила перед собою. А далі мазок за мазком переносила її на полотно. Виходило не завжди добре. Хоч Ольга багато вчилася малюванню, але то була не та справа, яка давалась їй легко. Часом дівчинка дратувалась і жбурляла пензлика в траву, лягала на землю й дивилася в небо. Потім вставала і ще старанніше поверталася до роботи. І коли хто її в такі хвилини гукав – то було марно. Нікого не чула і нічого не бачила. Часом улітку за малюванням зустрічала захід сонця.

А коли поверталася додому, діставала «на горіхи» від мами.

– Тобі б, Олю, тільки в хмарах літати, – цілувала мама у голову, коли гнів минав. – А мені хто поможе? Справи хатні, діти, городи…

Щось липке і неприємне огортало маленьку Ольжину душу потім щоразу, коли тікала до коней, щоб малювати чи просто думати. Сором за те, що не така, як інші. Часом різко схоплювалася з місця, бігла додому, до мами. Мовчки бралася за будь-яку хатню роботу, лише б заспокоїти те неприємне, що наповнювало її зсередини.

– Хай би цього року Ольга йшла до школи, – мовив якось за вечерею батько і крадькома глянув на доньку. Та аж підстрибнула з радості на стільці: досі лише заздрісно спостерігала, як зникають за книгами її старші брати і сестри і тим самим тікають від щоденної хатньої праці.

Тато були вченим теж. Ользі, та й іншим дітям у сім’ї, рідко доводилося відчувати від нього ніжність чи сподіватися на якісь поблажки. Але то ж батько – він має бути суворим. На ньому все тримається.

– Та чи треба? – засумнівалася мама. – То ж дівка. Та й у голові в неї робиться казна-що, сам знаєш.

– Ми, Маріє, не служницю собі народили. Подивись, який світ навкруги – жіноцтво вже давно не заперте в хаті.

Марія, мама Ольги, мовчки підвела очі на чоловіка. Той устав з-за столу, хоч так в родині досі й не велося, підійшов до дружини і поцілував у маківку:

– Не ображайся, знаю, що ти себе віддала мені й дітям. Але то був твій вибір. А як вона так не схоче?

Ольга сиділа за столом і навіть припинила рухати щелепою. Так і тримала в роті шматок запеченого м’яса, поки її брати і сестри гелготіли поруч, як гуси. Її ніхто не питав, чи хоче вона до школи, але за таке рішення готова була просто тут кинутися татові на шию.

Вже за місяць вона старанно вчила письмо і читання. Нікому не зізнавалася, що, власне, читати вміла й до того. Сама не знала, звідки. Але хизуватися собою не звикла.

Додому до них з братами приходив учитель української мови. В школі ж – лише німецька та румунська.

Вікно до знань, яке відкрило навчання, захоплювало і лякало: чим більше Ольга читала, тим більше розуміла, скільки всього непрочитаного і невивченого ще залишається.

Окрім школи, Олю вчили грати на фортепіано. Мама страшенно любила, коли донька, розправивши поділ сукні на колінах, граційно ставила руки на клавіші старого інструмента і починала грати. Байдуже, що було далі. Тільки ось цей первісний момент народження музики з нічого мав значення.

Ольга полюбляла грати марші. Їхній ритм і сила крізь кінчики пальців розливалися тілом дівчинки, примушували розправляти плечі та підводити вище голову. Із завзяттям била по клавішах і діставала за це зауваження від Аделі Францівни, старої вчительки музики.

– Звідки у Вас стільки агресії, юна пані? – перелякано дивилася вчителька.

Ольга опускала очі та бралася перебирати поділ спідниці. Хвилини, коли втрачала контроль над собою, були найгіршими в її житті. Це могло трапитися будь-де: на уроці музики, як от зараз, у розмові з учителем малювання, коли хотіла довести, що плавні переходи кольорів – то не завжди добре, бо ополудні, наприклад, усе навколо таке контрастне, що аж ріже очі. Чи навіть, найгірше, коли до батька, секретаря при старостстві, приходили друзі, сідали за чай і обговорювали якийсь цікавий художній твір. Ольга ховалася біля самісіньких дверей у сусідній кімнаті. А коли дискусія сягала апогею, то не витримувала, виходила зі сховку і палко висловлювала свою думку. І тільки перелякані очі тата зупиняли її. В такі миті хотілося провалитися крізь землю. Сором – ось вічний супутник її нестриманості.

– Дивно, що у такій родині дівчинка отримала негідне виховання, – яксь із докором сказала Аделя Францівна Олиній мамі. Та, не знати, за що, вибачилась.

– Я більше не хочу, щоб вона мене вчила, – рішуче сказала Ольга, коли за педагогом зачинилися двері.

– Даремно. Адже вона каже правду, – мама взялася накривати на стіл, а донька – їй допомагати. – Десь ми тебе не догледіли.

– Я думаю, досить із тебе навчання. По чотирьох класах сидітимеш удома, – тато, котрий якраз у ту хвилину зайшов до кімнати, замислено глянув на Ольгу. Дівчинка заклякла на місці:

– Як то – вдома?

– Так, як і всі. Помагатимеш матері. Щодо уроків малювання та музики – я не перечу, то треба кожній жінці. Грай, малюй, скільки хочеться. А навчання – досить. Щось зле сіють книжки у твоїй голові, боюсь, аби тебе не згубили.

Ольга мовчки поклала тарілку на стіл і погладила скатертину рукою.

– Тоді… Тоді я не хочу нікого бачити! – Схопила поділ сукні й побігла надвір. Батьки переглянулися між собою: така реакція була очікуваною, нічого дивного.

Дівчина стала посеред двору і з жахом прислухалася до серця, що вилітало з грудей. Нащо воно грає такі злі жарти? Чи вартувала ця витівка зіпсованого настрою батькам? Оля сіла на колоду під парканом і затулила вуха руками, щоб не чути свого серця. Але від цього його стукіт став іще сильнішим. Дівчинка різко встала і побігла за хату, туди, де виднілися гори, де у величезній загорожі паслися коні. Біля стовпчика огорожі лежало старе сідло. Схоже, хтось із селян залишив, а сам пішов напитися води чи пообідати. Ольга, довго не думаючи, осідлала першого-ліпшого коня, що пішов до рук. Тисячу разів бачила, як робив то батько і брати, – проблем не виникло. Рішуче вперлася руками йому в шию і застрибнула на спину. Кінь кілька разів тупнув копитом і потряс головою від несподіванки, але далі пішов спокійним кроком уздовж огорожі. Ольга боялася навіть дихати. Але дуже швидко страх змінився захопленням. Кінь рухався повільно і поважно. Дівчина відчувала, як напружується і розслаблюється кожен його м’яз. Натягнула вуздечку сильніше. Побачила, що тварина сповільнила крок. Легенько штовхнула ногою в бік, як то робив батько – і кінь пішов швидше.

– Ви, панночко, так би не бавилися, бо сукенку замастите, – почула голос за плечима і спробувала оглянутися. Тварина такого маневру не зрозуміла і різко зупинилась. Ольга відчула, як ковзнула голими литками по порепаній шкірі сідла. Очуняла за мить, коли кінь, не второпавши, що відбувається, закрутився на місці й мало не розтрощив копитом їй голову.

Саме тоді, коли ледь не сталося неминуче, звідкись підскочив хлопець у засмальцованій сорочці й сильно ляснув тварину ззаду. Кінь відстрибнув на кілька метрів і побіг геть. Сідло на його спині перекосилося.

– Хто ж так коней сідлає?! – засміявся хлопець на всі зуби і подав Ользі руку. Спітніла хлопчача долоня торкнулась її шкіри і запекла новими відчуттями.

– Хочете, я вас навчу?

– Хочу. Тільки татові не кажіть.

– А мені то що? Я не звик зайве балакати.

Його звали Іван, і він пас коні зі всього краю містечка. Ціле літо вчив нову знайому їздити верхи, сідлати коней і доглядати за ними. Ольга слухала його з таким самим захопленням, як і читала книжки. Все у цьому сільському хлопцеві було для неї новим: наївна простота і неосвідченість, грубі риси обличчя й відверта поведінка.

Найперше Оля взялася вчити його читати по-німецьки. Іван пручався, як міг. Але нудні години на пасовищі не залишали вибору.

– Ти вивчишся читати і візьмеш мене заміж, – серйозно пояснювала Ольга. Почувалася поруч із Іваном спокійно та легко. Його простакуватість притягувала її, як ніколи досі.

Хлопець по-дружньому обіймав дівчинку за плечі та сміявся:

– Мала ти ще, щоб із тобою женитися. Підрости.

Ольга старанно виводила для Івана літери та слова прутиком на піску, а думки її були там, де її шкіри крізь тоненьку блузу торкалася його рука.

Іван умер того ж літа. Ніхто не бачив, як. Знайшли в полі з розбитою головою. Казали, ніби його вдарив кінь. Ольга про це дізналася не відразу. Десь за два дні, коли вийшла на поле та побачила старого пастуха замість свого друга. Чоловік сказав, що Івана вже і поховали.

Оля пішла на цвинтар, знайшла свіжу могилу і постояла над нею, закусивши губу. Море незнайомих почуттів розпирало зсередини і просилося на волю слізьми. Але вона не пускала. Повернулася додому, знайшла великий зошит і сіла писати. Вирішила, що просто мусить намалювати словами все, що було в її житті досі. Напише щоденник.

Спочатку то були просто спогади. Незчулась, як вони почали обростати деталями, котрих не було. Далі в зошиті з’явилися незнайомі люди зі своїми історіями. Оля злякалася: то було щось нове. Інший світ, зовсім їй не знайомий.

– Августо, а йди-но, щось тобі покажу. – Ольга по-змовницьки підморгнула подружці, доньці місцевого старости, тендітній дівчині з великими очима та кучерявим волоссям.

До Августиного тата часто сходилася місцева інтелігенція. Тут багато розмовляли українською, обговорювали книги, ділилися новинами. Ольга завжди просилася з татом на такі вечори. Нібито щоб побалакати з подружкою, а насправді – щоб послухати, про що говоритимуть старші. Августа її в тому підтримувала, часом навіть сама видумувала нові й нові сховки, де вдвох із Олею сиділи годинами та прислухалися до голосів у вітальні. Вже далеко не діти, вони зі сміхом потайки залазили до великих дубових шаф і сиділи там мовчки, втираючи одна одній піт із обличчя, аж поки батькові гості не розходилися. Тоді так само непомітно вислизали зі сховку і, ніби так і мало бути, виходили десь із кухні чи іншої кімнати.

– Августо, а йди-но, щось тобі покажу. Ось, лише ти це можеш читати, – розчервоніла Ольга простягнула подружці дрібно списаний зошит.