Ольга Кобилянська
VALSE MELANCOLIQUE[1]
Фрагмент
Не можу слухати меланхолійної музики.
А вже найменше такої, що приваблює зразу душу ясними, до танцю визиваючими граціозними звуками, а відтак, зрікаючися їх незамітно, ллється лиш одною широкою струєю смутку! Я розпадаюся тоді в чуття і не можу опертися настроєві сумному, мов креповий флер, якого позбутися мені не так легко. Зате, як пронесеться музика блиску, я подвійно живу.
Обнімала би тоді цілий світ, заявляючи далеко-широко, що музика грає!
І класичну музику люблю.
Навчила мене її розуміти й відгадувати по «мотивах», одна з моїх товаришок, якої душа немов складалася з тонів і була сама олицетворена музика.
Вона вічно шукала гармонії.
В людях, в їх відчуванні, в їх відносинах до себе і до природи…
* * *
Нас мешкало разом три товаришки.
Зразу лише дві. Одна малярка і я. Була вже майже укінченою артисткою і працювала саме над одним образом, який хотіла продати і поїхати до Італії, щоб побачити тамошню штуку[2] та найти й собі дорогу до неї.
Мала двадцять і кілька років, була знімчена полька і брала своє заняття дуже поважно. Дразлива і химерна, коли малювала, була в щоденнім житті наймилішою людиною.