Новела

І

Бачу, як ти виходиш з своєї гірської оселі й дивишся вниз.

– Терезо! – гукає тебе мати, а ти стоїш не озиваючись.

– Терезо!

А ти посміхаєшся комусь.

Вітер гуляє в Рудних горах. Дзвенить суха весна, гуде зелений дуб на згір'ях, і облизане каміння сміється до сонця.

– Терезо! Кого ти виглядаєш?

А ти здіймаєш руки, мов хочеш злетіти.

– Мамцю моя! Пан бог видать, кого я виглядаю! Високе небо над тобою гуде од вітру, мов блакитний дзвін.

II

Куди ти задивилась? У що заслухалась?

Було зимно і чужо, коли я постукав у твоє лісове вікно. Чув, що в хаті не сплять, але ніхто мені не відповідав. Там радились. З-за причілка било снігом і засипано мені очі. Білий вітер стугонів у порожнечі гір.

Я постукав ще раз. Обережно, так, наче й справді цей стук могли почути там, далеко внизу.

– Просім, хто ви?

Що мені казати? Хто ми?

– Свої,– кажу і не чую власного голосу. Третю добу замість вода ми їли сніг. – Свої,– хриплю я щосили.

Тоді в хаті задзвеніло, мовби сонячний промінь зламався об шибку.

– Мамо, то руські!

Боязко й недовірливо відчинилися двері. Я зайшов до кімнати, тримаючи автомат напоготові. Натиснув ліхтарик, і в смузі електричного сяйва завмерла біля столу злякана мати, а ти біля високого ліжка застигла в подиві, закриваючи груди розпущеними косами.

Конец ознакомительного фрагмента.