…Найнебезпечніше у людини зовсім не статевий орган – він завжди одноманітний і сумирний реакціонер, а думка – ось повія, і навіть гірше неї: вона блукає обов’язково там, де її зовсім не потребують, і віддається лиш тому, хто їй нічого не платить!

Андрій ПЛАТОНОВ

Сміттєвий вітер (1934)

Михайло Могилянський
Наречена

 
Кондуктор не запалював свічок,
В тісне купе темрява заповзала,
Стемніле небо в кліпанні зірок…
Повіки важчали… на очі майже впали…
Терпка одноманітність теплих мрій,
Таке ж одноманітне торохтіння…
Аж раптом сон кудись майнув з-під вій,
Напав неспокій, до головокружіння.
 
 
Ледь голову звела… у серці щем…
Ще вдень відчула дивний пильний погляд…
З кутка навпроти знову блиск очей,
Мов троє їх: лиш він, вона і поїзд.
Сусідці випадковій вільно вдень
Про скорий шлюб безпечно торочила,
Що наречений на перон прийде,
Що іспити на курсах закінчила…
 
 
Навпроти ж – легкий усміх в бороді,
Пухкі і ніжні губи, мрійні очі.
Зійшла сусідка… поїзд в ніч летів…
Боялася і не боялась ночі…
Коли в купе залишились удвох
В темря́ві – почувалась сміливіше.
Неспокій зник, пропав переполох,
Ховалася в утомі, як у ніші.
 
 
Пронизливий гіпноз очей палких
Оволодів підвладно, невідступно.
Даремний рух відбитися од них…
Згадалося: ще ніч – і буде шлюбна…
Не думалось про шлюб… То дивна річ!
Про нареченого… набігли нові хвилі.
Тривога потонула… ось і ніч…
Противитись очам його не в силі…
 
 
І радо підкорялась владі тій,
Коли він взяв тремтячу руку тихо.
І на руці цілунок затремтів,
І тіло охопила дивна втіха.
Гарячих поцілунків теплий рій
На руку сів… десь кроки залунали…
Запалені свічки… кондуктор… збій
Лише на мить… і знов нашестя шалу.
 
 
Без перепону віддана, без слів,
В його руках усе – душа і тіло…
Локомотив протяжно засвистів…
Напівпритомна в тиші затремтіла…
– У місті N., – кондуктор сповістив, —
Зупинка…
Перед нею на колінах…
Цілунками її обличчя вкрив:
– Ми сходимо удвох… це неодмінно…
 
 
Покірна в щасті… волі – ні на гріш…
Накрили хвилі радості невпинні…
Пасивна і знесилена, хоч ріж,
Належала йому, немов рабиня.
Зійшли з вагона в пахощах весни.
Акації… жасмин… дощу дрібнота…
Травнева ніч… у світі лиш вони.
І екіпажем, хоч готель навпроти.
 
 
Сиділа тихо… міцно пригортав…
Неначе оловом все тіло налилося…
Аби лиш хоч на мить спочити дав…
А потім вже нехай би все збулося.
Вона на другий поверх ледь зайшла…
Нарешті номерний послав постелю…
Аж раптом – диво дивне – стався злам,
В ній дика хітка проросла із лелі.
 
 
Немов шаленство вдарило крилом,
Неначе вихор, пристрасть налетіла…
 

 
Утоми миттю як і не було,
В очах – жага, енергія і сила.
Зірвала одяг і білизну теж…
Ледь незнайомець поспівав за нею…
Вона в безодню пристрасті без меж
Пірнула вся, і тілом, і душею.
 
 
Мов у пропасниці, дівчи́на віддалась —
Скажена оргія, обійми, шепіт, крики.
Достоту раюванням обпилась,
Вливаючи жагу у чоловіка.
Заснув нарешті. Ранок у вікно.
Легенько встала. Швидко одягнулась.
Все, що було, – було примарним сном,
Приснилося – привиділось – забулось.
 
 
По аркушу пробіглась олівцем:
«Спасибі. Не шукай. Прощай навіки…»
Хотіла йти. Схилилася тихцем.
В уста поцілувала чоловіка.
Всміхнулась… Вийшла… По світах – весна…
Гучний пташиний хор святкує днину…
Депешу: «Їду», – жениху, щоб знав…
До потяга лишалось з півгодини.
 
 
Умилася в уборній. Кава. Все —
Ось поїзд. До канапи. Не вагалась.
Лиш прилягла – в безодню сон несе.
У сні чомусь безвинно посміхалась.
І день, і ніч летіли в небуття…
Маленька станція в степу згубилась…
Раділо сонце буйності життя…
Вервечка поїзда на хвильку зупинилась.
 
 
Серед зеленої святкової краси
Перон і будка, сонечком умиті,
Четвірка кóней в екіпажі – зиск,
І парубок з букетом білих квітів.
В обіймах тиші, світла і тепла,
Вуста несуть усмішку променисту —
Облита сонцем наречена йшла
До нареченого… і непорочна й чиста.
 

Олександр Купрін
Суламіф

 
Поклади ти мене, як печатку на серце своє,
як печать на рамено своє, бо сильне кохання, як смерть,
заздрощі непереможні, немов той шеол,
його жар, жар огню, воно полум’я Господа!
Води великі не зможуть згасити кохання, ані ріки його не заллють!
Коли б хто давав за кохання маєток увесь свого дому,
то ним погордили б зовсім!..
 

Пісня над піснями.

Укранський переклад Івана Огієнка

1

 
Цар Соломон надбав достойну славу
І вдома, і за межами держави.
 
 
Про мудрість і красу, про пишність двору
Відверто гомоніли всі світи.
Правдиві й неправдиві поговори…
А цар не мав ще й сорока п’яти.
 
 
Летіли дивні про царя новини
Далеко за кордони Палестини.
 
 
В Ассирії, в Єгипті, у Таврізі,
На островах, на берегах морів,
В Фінікії, у горах і в пониззі
Йому подібних не було царів.
 
 
Майстри з усіх країв – силенна сила —
Царю палац прекрасний спорудили.
 
 
І возвели достойний храм Господній,
Так, щоб до неба ближче, на горі.
Жив Соломон в любові всенародній,
Високе мав наймення: цар царів.
 
 
Малий палац ще збудували в Мілло —
Жона, красуня Астіс, захотіла.
 
 
Донька єгипетського фараона…
Цариця Савська, вражена царем,
Подарувала дерево червоне
Для сходів, для перил і галерей.
 
 
Були в царя і хутра, і тканини,
Заморські птахи і чудні тварини.
 
 
Дари з Єгипту, з Африки, з Офіру¹ —
Всяк дружній цар його не омине —
З Ніневії, із Хатуара, з Тіру —
Багатство приростало з кожним днем.
 
 
Облаштував сади цар і купальні,
Фонтани, лазні і ставки дзеркальні.
 
 
Були в царя воли, і мули, й коні,
До столу вівці й череда корів.
В покої сильні воїни достойні
Під прикриттям золочених щитів.
 

2

 
Усе, щоб не бажало царське око,
Належало цареві бистрим скоком.
 
 
Сімсот жінок в царя, наложниць – триста,
Рабині, танцівниці – не злічить.
Любов у Соломона промениста,
Всіх пристрастю уміє охопить.
 
 
Від Господа мав чоловічу силу:
Із кожною був ніжним, добрим, милим.
 
 
Кохав цар білолицих хетеянок,
Філімістянок в золоті, струнких,
Маленьких відданих аммореянок,
Любив Сідона дочок гомінких.
 
 
Не поминав увагою бактрійок,
Цінив палке кохання ассирійок,
 
 
Гарячих та ревнивих єгиптянок,
Ізраїлю та Іудеї дів,
Із півночі холодних полонянок,
Дів Вавилону й Бактрії любив.
 
 
Балкес-Македа якось ніч до рання
З царем пізнала радощі кохання.
 
 
Володар кожній дати намагався,
Немов востаннє, всю свою любов.
Балкіс-Македа (то цариця Савська)
Жадала Соломона знов і знов.
 
 
Та мудрий Соломон якоїсь днини
Усі її бажання взяв на кпини.
 
 
Про ту подію далі буде мова…
Прекрасним був великий цар на вид,
Мав світський лик, поставу гонорову…
В кедровім одрі посеред людви
 
 
Погляне тільки пильно очі в очі,
Нехай то чоловічі, чи жіночі,
 
 
Прониже наскрізь, зазирне у душу —
Всяк неодмінно погляд відведе.
Побачить добре, ну а зле розрушить,
Володар досконало знав людей.
 
 
Цареві мудрості не позичати,
Левів приборкують очей агати.
 
 
Знав Соломон всю таїну природи,
Цілющість трав і круговерть зірок.
На гемі мудрий напис: «Все проходить» —
Поразок біль і слава перемог…
 

3

 
У Господа цар не просив нічого,
Тому багатство й мудрість мав від Бога.
 
 
Тягар як для земного чоловіка
Надмірний. Цар жадав небесних знань.
Склав притчі Соломон, пісень без ліку
Про світ надій, бажань і сподівань.
 
 
Цар капища язичницькі не рушив
І жодному з божеств не правив душу.
 
 
Ваал, Астарта, Гор, Дагон, Кібелла…
Боги й богині із усіх країв.
Звів капища Хамосу, Ору, Белу,
Та оргій і обрядів не любив.
 
 
В них бачив лиш обман, облудні рухи.
– Все суєта суєт, томління духа, —
 
 
Рік мудрий Соломон. – Всі в світі смертні:
В людей і звірів дихання одне…
Жертвоприношення дітей цар смертю
Карав нещадно. Решта все мине…
 
 
Хто над усе премудрим хоче стати —
В премудрості печалі забагато.
 
 
Пізнання множить смуток і скорботу.
В хвилину сміху в серці може біль
Таємно жити. Радощам в супротив
Сум обере в душі завітну ціль.
 

4

 
Був виноградник у царя на схилі
Гори Ватн-ель Хав, усього за милю.
 
 
Там Соломон у вранішній годині
Частенько міркував на самоті.
На схил гори цар вирушив і нині —
У голові турботи не прості.
 
 
Всю ніч банкет на честь послів сусідських
З Ассирії. Плетіння бесід світських.
 
 
Як лестили вони й велись пихато,
Вино ж не розв’язало язики.
Та цар вже знав, як Тіру врятувати
І мати з нею дружбу на віки.
 
 
Він не допустить воєн і грабунку…
Дух винограду, що п’янкіший трунку,
 
 
Бадьорив Соломона спозаранку
Під шепіт кипарисів і олив.
На ассирійців хитрі забаганки
Володар вже свої тенета сплів.
 
 
В простім плащі на дерев’яній лаві
Цар Ізраїлю, перший муж в державі,
 
 
В ранковій тиші раптом пісню чує —
Жіночий голос, чистий, як роса,
Крізь ялівець і ллється, і чарує,
Немов струмок у горах… Чудеса!
 
 
Правитель між кущів легеньким кроком
Зайшов у виноградник трохи збоку.
 
 
І що ж побачив Соломон у лозах:
Дівча в легенькій сукні голубій,
Руде, смагляве, безтурботне, босе
Співає і всміхається собі:
 
 
«День дихнув прохолодою,
Втікають нічні тіні.
Повертайся швидше, мій коханий,
Будь легким, як сарна,
Як молодий олень серед гірських ущелин…
Ловіть нам лисок і лисенят,
Вони псують наші виноградники,
А виноградники наші в квіту…
Біжи, коханий мій,
Будь подібним серні
Чи молодому оленю
На горах бальзамічних…»
 
 
Дівча співає. Ранок. Кров гаряча.
Його ніхто не чує і не бачить.
 
 
Воно одне в пахучім винограді,
Співає і не добирає слів.
У них жага життя і юна радість,
А вітер з гір краде дівочий спів.
 
 
Раптово пісня в піднебессі зникла.
Підв’язує лозу. Схилилась низько.
 
 
Цар мовив: «Дай почути знову голос,
Красуне, покажи лице твоє…»
Швиденько підвелась. Під вітром гола —
Вітрисько показав усю, як є,
 
 
На мить всього лиш. І струнка й висока,
У розквіті в свої тринадцять років.
 
 
Дві ягідки тверді на груденятах,
Від них сукенця в променях врозліт,
Принадні стегна випуклі, накатом,
Плаский дівочий, чашею живіт.
 
 
– Твій лик чудесний, голос твій приємний…
Поближче підійшла, проста і чемна.
 
 
У захваті і з трепетом. Прекрасна.
Голубить сонце, наче бджілку золоту.
Поглянула відкрито оком ясним:
– Не бачила тебе. Ти звідки тут?
 
 
А голос ніжний, наче флейти звуки.
Пташинами снують маленькі руки.
 
 
– О, як ти гарно, дівчино, співала!..
Відразу засоромилось дівча.
Та на вустах усмішка заблукала…
Волосся, наче пурпур, на плечах…
 
 
– Твій милий, як олень… Йому співала?
– Ні, ні, я досі милого не мала…
 
 
Це тільки пісня… – Сміх дзвенить, мов срібло.
Немов пташини дві, під полотном
Дівочі груди звáбливо і дрібно
Дрижать… А чи не снить володар сном?
 
 
Цар усміхнувся: «Ні, таки не сниться».
Поміж дерев кричали гулко птиці.
 
 
– Не вірю. Ти – красуня. Незрівнянна…
– Смієшся? Я під сонцем чорна геть!
Ніхто ще не казав мені: «Кохана…» —
Й бровою гідно повела ледь-ледь.
 
 
– Брати мої розсердились на мене,
Тому оцей ось виноград зелений
 
 
Я сторожу під сонцем і під вітром…
Володар ближче підійшов на крок:
– Таких, як ти, на всіх просторах світу
Немає, найгарніша із жінок!
 
 
Під сонцем стала ти іще гарніша,
Гранат червоний – твої губи ніжні,
 
 
Біліють твої зуби, мов ягнята,
В очах твоїх глибоких – синь озер.
Руде волосся лине водоспадом…
Подібних не стрічав я дотепер.
 
 
Пробач, що нишком за тобою стежив…
А твоя шия, мов Давида вежа.
 
 
На вежі тій прикріплені, я знаю,
Тих, хто схилився, тисяча щитів.
На твою вежу щит свій прикріпляю!
– Не чула ні від кого таких слів…
 
 
– Коли тебе овіяв дужий вітер,
Ти вся була готова полетіти…
 
 
Мов грона молодого винограду,
Дівочі груди. Наче пальма, стан.
А на довершення – очей відрада —
Твої неперевершені вуста.
 
 
Дівча почервоніло, зашарілось,
Цнотливо рученятами прикрилось.
 
 
Лице і груди… – Руки твої зайві…
Лиш прибери, – промовив цар царів. —
Красу не заховаєш. Не щезає
Те, що Господь дарує на порі…
 
 
І твої стегна я побачив зразу,
Вони, немов дорогоцінна ваза.
 
 
Чи тебе скульптор виліпив на диво…
Красуне, покажи мені свій лик.
Вона покірно руки опустила,
Її цареві чари оплели.
 
 
Дівча зачарувалось тим полоном,
Куди заводять очі Соломона.
 
 
– Скажи мені, хто ти? Цікаво знати.
Не бачила подібного тобі.
– Пастух. У горах я пасу ягнята,
Там, де трава в нарцисах далебі.
 
 
Чи не прийдеш на моє пасовисько?
Це недалеко… хоч не дуже й близько…
 
 
Вона лиш похитала головою:
– Не вірю. Ти такого не кажи!
Я маю очі, милуюсь тобою,
Не бачу, щоб на пасовиську жив.
 
 
Лице від вітру геть не огрубіло,
Не знають праці твої руки білі.
 
 
Моїм братам, напевно, й не присниться
Аграфи вартість на твоїм плащі.
Здається, бачила тебе у колісниці
На царськім святі якось уночі…
 
 
– Розумниця. Це правда. Ти вгадала.
Я перший царський кухар, щоб ти знала.
 
 
Ходи до мене… Чом стоїш далеко?
Присядь на камінь. Ми ж удвох, самі.
У лозах тут немає небезпеки…
Як тебе звати, сестро?
– Суламіф.
 
 
– Чому брати розсердились на тебе?
– А чи про це розказувати треба…
 
 
Замість купити в місті хліба й сиру,
Рожеве масло я взяла у єгиптян.
Воно таке… Пахучіше від мірри…
А що мені ще треба від життя…
 
 
Ласкаво цар погладив її руку.
Німа ранкова тиша, ані звуку…
 
 
– Тобі самій тут нудно?
– Я співаю,
Працюю. Брат несе мені обід.
На вечір хтось з братів мене зміняє,
Я так живу й не відчуваю бід.
 
 
Навколо кипариси, лози, гори…
А ще копаю корінь мандрагори.
 
 
Ті корені людську фігуру мають, —
Я їх халдейським продаю купцям.
А ягоди в коханні помагають…
Не знаєш, чи правдива казка ця?
 
 
– Ні, Суламіф, то марні намагання.
В коханні помагає лиш кохання…
 
 
Скажи, чи є у тебе батько й мати?
– Одна лиш мати. Батько мій помер.
По першім шлюбі є два старших брати.
Сестричка менша. Більш нема сестер.
 
 
Цар Суламіф тихенько обнімає:
– Вона іще таких грудей не має?
 
 
Гарячих, гордих! – каже їй на вухо.
Від сорому і щастя Суламіф
Згорає. Юне серце б’ється глухо,
А в голові єдина думка: «Мій!»
 
 
– Жаданий подих кожен твій і милий,
Ти, сестро, моє серце полонила,
 
 
Твоє намисто наймиліше в світі! —
Цар шепотів. – В очах твоїх тону…
– О, відведи від мене очі світлі! —
Дівча просило. – Пробуди від сну!
 
 
Та від бажань сердечних хто розбудить, —
Хилилась Соломонові на груди.
 
 
Цар Соломон припав до вуст вустами,
В єднанні опалила пломінь вуст…
– Що робиш ти зі мною? Що це з нами?
Чи я живу… Чи, може, не живу…
 
 
В знемозі Соломон: – Ти – наречена!.. —
Бажання непоборне і шалене. —
 
 
О, незрівнянна, швидше йди до мене,
Мед-молоко під язиком твоїм.
Під кедрами ось тут трава зелена,
Мов прохолодний і затишний дім…
 
 
– Облиш мене. Не можу я, не хочу.
– Ти хочеш… Я не дочекаюсь ночі…
 
 
Внизу за виноградом чиїсь кроки.
Злякалася. Але в руці рука.
– Де ти живеш, скажи? – Цілує в щоку. —
Прийду вночі, чекай, – не відпуска.
 
 
– Ні, ні… Я не скажу. Пусти… – Просилась.
Не відбивалася тим часом, а тулилась.
 
 
– Я тебе хочу. Не пущу, поки не скажеш…
– Скажу. Але мені пообіцяй,
Що не прийдеш. Остання зустріч наша
Сьогодні. Попрощаємося. Край!
 
 
Пообіцяй, що не прийдеш і завтра…
Мене не потурбуєш післязавтра…
 
 
Ти не приходь, поки я не захочу.
– Я обіцяю… Де твій дім, скажи?
Щоб міг його знайти посеред ночі…
– Біля струмка…
– Чекай, ще не біжи…
 
 
Не полишай на самоті так рано…
У домі де вікно твоє, кохана?
 
 
– Нащо тобі? О, не дивись коханий…
Чаруєш ти мене… О, не цілуй…
Вікно мале і ґратами заткане…
Там двері є… Цілуй мене, цілуй…
 
 
Ті двері прямо у мою кімнату…
Навіщо це тобі? Я хочу знати.
 
 
Ти ж обіцяв, що не прийдеш… Ну, правда?
– Прийду. Так буде. Хочу. Уночі.
– Мій милий!
– Вір, не бійся, будеш рада!
Чекай мене і не пали свічі…
 
 
Тепер прощай, за мною йдуть, я чую.
– Прощай, мій любий… Я тебе цілую.
 
 
О ні, не йди. Ім’я твоє не знаю…
– Як цар, кохана, називаюсь я…
Чекай вночі. Як я тебе кохаю. —
Стих. Знітивсь… – Соломон моє ім’я.
 

5

 
Мудрий, величний, в червонім хітоні,
Світлим і радісним був цар на троні…
 
 
В домі Ліванськім кедрові колони,
В завісах шепочуться прохачі.
Люди зійшлися на суд Соломона,
Вдома залишивши гострі мечі.
 
 
Воєначальники, міністри, гості,
Хто з усміхом, а хто у зморшках злості.
 
 
У залі тім були при обороні
Добірні вої, ними керував
Син Ахілуда, красень біля трону,
Високий кучерявий Еліав.
 
 
Нарешті взявся Соломон судити
Захарію. Крадіжка самоцвіту.
 
 
Як через нього передав дружині
Коштовність ту товариш Ахіор.
Захарія привів двох свідків нині —
В надії в Соломона виграть спор.
 
 
Цар повелів усім зліпити з глини
Подобу каменя. За лічені хвилини
 
 
Обман Захарії для всіх розкрився —
Зліпили свідки камінь різних форм.
Захарія покарі підкорився,
За правий суд вклонився Ахіор.
 
 
По тім до трону підійшли три брати,
Не спромоглися спадку дати раду.
 
 
Мав старший в спадок золоті монети,
Середній – звичайнісінькі кістки…
(Що батько передав оцим секретом?)
Молодший мав із дерева шматки.
 
 
Цар зразу ж мовив: – Мудрим був ваш батько.
Вас троє тут, і кожен не безхатько.
 
 
Хіба не ясно – старшому всі гроші,
Середньому – худобу і людей,
Молодшому також достойна ноша —
Дім і обійстя в спадок відійде.
 
 
І знову ж спадщину не поділили
Два брати. Соломона попросили,
 
 
Щоб розсудив, як скаже – так і буде.
А батько їхній на той час помер…
– Хто з вас стрілою вцілить батьку в груди, —
Віщує цар, – той спадок і візьме.
 
 
У серце прямо старший б’є стрілою,
Молодший зготувався, мов до бою…
 
 
Та раптом опустив додолу зброю,
І лук і стріли уронив до ніг…
– Я вихований, батьку мій, тобою…
Схиливсь нещасний, стрелити не зміг.
 
 
Володар враз озвучив свою владу:
– Молодшому до крихти буде спадок!
 
 
А старший нам довів, що воїн вправний,
Таких до війська залюбки беру.
Військовий труд – обов’язок державний
Твердих сердець, надійних, сильних рук.
 
 
Затим перед царем, як є, постали
Утрьох купці, що спільну справу мали.
 
 
Вони зашили золото у черес.
Зарили в землю… Черес той пропав.
Один на одного здійняли вереск,
Що золото із них хтось точно вкрав.
 
 
Цар бачить, що всі троє хитромани:
– Перш ніж на суд ця ваша справа стане,
 
 
Послухайте уважно Соломона…
Колись любились юнка і юнак.
Клялось дівча у вірності до скону…
У мандри хлопець вирушив відтак.
 
 
А з часом в іншім місті одружився,
Коханій, поміж тим, не повинився.
 
 
Поплакала нещасна, пожурилась…
Посватався й до неї багатій.
У шлюбну ніч у нього попросилась,
Щоб зняти клятву вірності своїй.
 
 
Пішла небога, та біда в дорозі —
Лихий розбійник трапився небозі.
 
 
Пограбував і в намір – ґвалтувати,
Відкрилася з сльозами на очах.
Розчулився розбійник – що й казати —
Все повернув і відпустив дівча.