Якщо судити з літератури, то на Україні й діти не родяться, хіба що до капусти їх лелеки підкидають. Хай живуть і лелеки. Але їх мало, щоб забезпечити приріст населення. Тож нехай їм допоможуть письменники.

Юрій ШЕВЕЛЬОВ

Не існує моральних і аморальних книг. Книги написані або добре, або погано.

Оскар УАЙЛЬД. Передмова до роману «Портрет Доріана Грея», 1890 р.

Жан Лафонтен
Кішка, яку обернули жінкою

 
У давнину один дивак
По вуха в Кішку закохався;
Без Кішки хлоп той аж ніяк:
Із нею спати укладався,
З одної миски з нею їв;
Дивак нарешті одружитись захотів.
Почав Юпітеру молитись – свято вірив, —
Що Кішку дівкою для нього оберне.
Юпітер диво відчебучив несмішне:
Дівицею постала Машка сіра!
Дивак на радощах заледь не збожеволів:
Цілує милу, пестить, обнімає,
Мов ляльку наряджає.
Та й наречена рада вищій волі,
Віддати й руку, й серце обіцяє:
Багатий наречений і не дід:
Журби немає, що не кіт!
Чимшвидше до вінця; хутенько обвінчались;
Гостей спровадили, нарешті, дочекались…
Кохану ніжно роздягав,
То пальці, то вуста, то шийку цілував;
Вона його до себе пригорнула,
Аж раптом вирвалась, майнула…
Куди ж? – під ліжком миша зашкреблась.
 
 
Природну схильність витравити зась.
 

Київ, лютий 2017

Леся Українка
Вороги

Може б, хто послухав казки?

Ось послухайте, панове!

Тільки вибачте ласкаво,

Що не все в ній буде нове.

Леся Укранка. Давня казка

* * *

Fiat lux! (Лат.) – Хай буде світло!

 
– Не життя! Пекельні муки!
Каторгу сама обрала… —
Жінка в розпачі німому
На кушетку майже впала.
 
 
Миготить в каміні вогник…
– Господи! Життя нікчемне!
Молоді найкращі роки
Змарнувала я даремно!
 
 
Чоловік – сама відраза —
В нервах відміряє кроки.
Співчуття в очах немає,
Лиш неспокій і морока.
 
 
Зупинивсь, торкнувся грубо:
– Врешті-решт, облиш цю драму:
Твоя поза – сміх та й годі,
Що це коїться між нами?!
 
 
Поговоримо по-людськи,
Чи на те не маєш волі?…
Сіла з переляком в оці,
Майже мов школярка в школі.
 
 
– І при чім тут моя поза?
Що за дурість з твого боку?
Його ніби перемкнуло:
– Знов одна і та ж толока!
 
 
«Собі каторгу утнула», —
Ти знервовано торочиш.
Як себе я запитаю
Про те ж саме… Можу. Хочеш?
 
 
Одне одного, ти згодна,
Ми лиш мучили з тобою,
Чи не краще…
Вона далі:
– Розійтися стороною?
 
 
Ну, звичайно, легше всього
Змучити і розтерзати,
Потім: «Ти вже не потрібна!»,
В очі «Геть іди!» сказати…
 
 
– А який ти бачиш вихід,
Як, скажи, нам далі бути?…
Що ти скиглиш і белькочеш?
Я не те хотів почути!..
 
 
Поступки і вимагання,
Скарги, закиди, вимоги —
У сльозах все потонуло…
– Це не вихід, ну їй-богу!
 
 
Що нас зв’язує? Не діти,
В цім обоє обережні.
І звичайно, що не гроші,
У фінансах незалежні, —
 
 
Чоловік як міг старався
Зберігати спокій в мові, —
Про кохання, – засміявся, —
Смішно вимовити слово.
– Сміх твій зовсім недоречний, —
Жінка з місця підхопилась. —
Я це слухати не можу! —
І в кімнаті зачинилась.
 
 
Чоловік старався, кликав —
Марно… Сів біля каміна
І поринув у задуму,
Склавши руки на колінах.
 
 
Вони з першого знайомства
Між собою не мирились.
Насміхались, збиткувались,
Сперечались і сварились.
 
 
Він сказав їй: «Хай це смішно,
Але – я люблю вас, пані!»
– Якщо смішно, то навіщо
Ви освідчились в коханні?!
 
 
Різко, рвучко повернулась,
Мить – і вибігла б із зали…
– Пропоную руку й серце!
Згодні?
– Так! – і заридала.
 

 
Цілий день його по тому
Навіть чути не бажала.
Ну, а далі в спілкуванні —
Язики, мов гострі жала.
 
 
Одне одного шпиняли
Наодинці і на людях.
Навіть думати не сміли
Те, що хтось когось не любить.
 
 
Було важко уявити,
Як це раптом – розійшлися.
І з іронією, в кпинах
Під вінцем в сім’ю сплелися.
 
 
Й «каторга», як вона каже,
З того часу потягнулась…
У задумі й не побачив,
Як дружина повернулась.
 
 
Хоч заплакана і зблідла,
Але вдивовиж спокійна.
– Ти правий, нам жити разом
Неможливо, безнадійно…
 
 
Він від голосу здригнувся…
– Якщо ти мене не терпиш!
– Хіба я казав подібне?
– З пам’яті цього не стерти!
 
 
– Ти слова мої правдиві
Повсякчас перевертаєш!
– Але не у словах вся справа,
Ти це сам прекрасно знаєш!
 
 
– Ні, це ти мене не терпиш!
Знов неправда! Знов ти крутиш!
Це тобі я нетерпимий!
В мене свідки! В мене люди!
 
 
Ти завжди мене терзала,
Ти в стосунках наших зрада!.. —
Він злостився і лютився,
І доводив свою правду.
 
 
Здувся. Змовк. Вона зітхнула:
– Суть не в тому… Безвідносно,
Хто з нас більше винуватий, —
Жити далі так незносно!
 
 
Точимо, немов гадюки,
Одне одному отруту.
Цю комедію, це глупство
Слід скінчити і забути.
 
 
– Шлюб – комедія?! Дивуюсь! —
Він у відповідь завівся: —
Де твоя порядність, жінко?! —
Захлинувся, розізлився.
 
 
Розсварилися до краю,
Звинувачення – жорстокі.
В сварці слів не добирали
Й розійшлися в різні боки.
 
 
Наче зовсім божевільні,
В лайці мірялись, змагались.
Все частіше і частіше
Такі сцени повторялись.
 
 
Якось втомлені, безсилі
Від лайливих слів і рухів,
Він очима вп’явся в книгу,
Вона голку взяла в руки.
 
 
Боячись нової бурі,
Від яких вкінець втомились,
Кожен, ніби в шкаралупі,
Причаїлись, розчинились.
 
 
Раптом в тиші ненароком
Він поглянув на дружину.
Їхні погляди зустрілись —
Очі в очі – в ту хвилину.
 
 
Окрім сліз в її очицях, —
Де та ненависть поділась, —
Лиш печаль і навіть ніжність
Несподівана світилась.
 
 
– Де твої думки літають?
Про що думаєш? – спитався.
Так це ніжно прозвучало,
Що він сам не сподівався.
 
 
– Ми повинні розійтися,
Так, мій милий, розлучитись… —
Знітилась, почервоніла,
Він підвівся, заточився.
 
 
Підійшов, руки торкнувся,
Душу злість не переїла.
Ніжно, ледве чутно мовив:
– Так… Розлучимося… Мила…
 

Багрин – Київ, березень 2017