ПЕРЕДМОВА

Дослідження взаємозалежності, причинності та своєрідності існування займало уми людства з глибокої давнини. Як правило, воно пов’язувалося з рішенням моральних питань, про що свідчить сократівський антропологічний поворот у давньогрецькій філософії. Значно пізніше, а саме в екзистенціалізмові ХХ ст. проблеми людини стали розглядатися в онтологічному аспекті. Наприклад, з точки зору Гайдеггера, людина – це суще, яким відкривається буття, тому моральні питання формулюються як онтологічні [5]. Саме тому екзистенціалізм можна назвати онтологічної антропологією, головне завдання якої полягає в дослідженні існування людини. Однак окремі антропологічні питання ставилися раніше в онтологічному та гносеологічному аспектах в системах дуже багатьох філософів. Наприклад, Платон пізнання людини описує як сходження душі у світ ідей, в якому вона бачить справжнє існування [3]. Звичайно, світ ідей – не іманентне, а трансцендентальне буття, що належить космосу. Велич Платона в тому, що з допомогою постулювання їх зв’язку він показує яким чином можна розрізнити справжнє і несправжнє існування.

У Середньовіччі світ ідей трансформується в уявлення про Бога, який є втіленням абсолютної досконалості, яку треба досягти, тобто наблизитися до нього, відмовившись від себе і підкоряючись йому. У Новому часі ця вимога спрямована вже до природи. У німецької класичної філософії відбувається відродження позиції Платона, яка дивним чином поєднується з різними точками зору на досконалість у Новому часі. Наприклад, Кант робить спробу з’єднати трансцендентальне та іманентне у категоричному імперативі [1]. Рішучий поворот у бік іманентного робить, на основі використання ідей феноменології, Гайдеггер. Для цього він виділяє онтичне як безпосередньо дане у переживанні. Що воно собою являє, у чому його особливості, які причини його своєрідності є предметом екзистенціальної аналітики. Вона вирішує питання: як оцінювати присутність, на підставі яких критеріїв? Гайдеггер відповідає на це питання оригінально, пов’язуючи у нерозривне ціле сутність та явище, тому страх – лякає, турбота – турбує тощо. Але при цьому він не показує, що є в основі існування.

Знову виникає метафізична проблема перших причин. Вона по-різному вирішується в екзистенціалізмові. Наприклад, Сартр виділяє в якості підстави свободу, Бердяєв – творчість, Марітен – Бога [2]. Таким чином в екзистенціалізмові відроджується метафізична традиція. Вже не піддається сумніву, що своєрідність існування суб’єкта, тобто його явище, залежить від того, що покладено в основі сутності. Тому, коли Гайдеггер говорить, що «страх – лякає», знову ставляться, наприклад, такі питання: «який страх», «у чому його причина», «чи можна його подолати», «якщо так, то яким чином»?

Ці питання відносяться до філософії педагогіки. Щоб зрозуміти, як це відбувається, необхідно звернутися до того, як явища виразилися у мові. Не випадково, Гайдеггер визначає мову як «дім буття». Тому передбачається використання екзистенціальної аналітики, яка виявляє, яким чином мовленнєвий вплив позначається на існування. У центрі уваги – позитивна зміна існування вихованця. Цю проблему вирішує етика, з тією суттєвою різницею, що вона передбачає створення теорії. Тому при використанні екзистенціальної аналітики запозичуєтся різноманіття етичної спадщини. Вона застосовуються їх у такій мірі, в якій допомагають зрозуміти окремі аспекти існування, а також залежно від того, які виникають проблеми.

З допомогою екзистенціальної аналітики виявляються обумовленості виховання. Звернемо увагу, що вона широко використовується в психотерапії для дослідження патології і способів її лікування. Але вивчаються вже не патології, а вирішуює проблеми виховання в контексті відносин, які склалися у світі, якому належать вихователь і вихованець. З її допомогою з’являється можливість розгляду не тільки станів і відносин, але і причин, які пояснюють їх необхідність, суперечностей, іноді неявних, які доводиться вирішувати вчителям, батькам і суспільству. Успішність їх рішення свідчить наявність моральних засад у сучасних суспільствах, поза яких вони б зруйнувалися.

Екзистенціальна аналітика досліджує життєвий досвід, але цим не обмежується. Вона виявляє основні обумовленості його своєрідності в контексті онтологічної проблематики. При цьому використовуються досягнення екзистенціалізму, який спирається на положення про первинність іманентного по відношення до трансцендентального. Інша не менш важлива її задача – це дослідження суперечностей педагогічного дискурсу. У центрі уваги зумовленість їх виникнення, а також способи вирішення. І, нарешті, вона розглядає, що є собою суб’єкт педагогічного дискурсу, вивчає причини його різноманітності, відмінностей і залежностей.

РОЗДІЛ І. ЕКЗИСТЕНЦІАЛЬНА

ПРАГМАТИКА

ВІД ТРАНСЦЕНДЕНТАЛЬНОЇ ДО

ЕКЗИСТЕНЦІАЛЬНОЇ ПРАГМАТИКИ

На відміну від трансцендентальної, що виявляє умови ідеальної комунікації, що відповідає етичним вимогам, екзистенціальна прагмати-ка розглядає причини і наслідки порушення моральних норм, що пере-шкоджають ефективності комунікативної взаємодії. Але це не означає, що вона відкидає трансцендентальну. Навпаки, визнаються її основні положення, оскільки тільки тоді виникають перспективи подолання недосконалості дискурсивної взаємодії. Остання орієнтується на можливість існування ідеального комунікативного співтовариства, в якому можлива продуктивна взаємодія, і, тим самим, справжнє існу-вання. Крім того, слід мати на увазі, що без опори на трансцендентальну прагматику екзистенціальну підстерігає небезпека повної релятивізації, при якій суб’єкт відстоює «свою» істину, відкидає критику на свою адресу, дотримуючись правила «кожен по-своєму правий».

а) Перевага екзистенціальної прагматики

Тому слід не протиставляти супротивні за своїми методологічними підставами прагматики, а розглядати їх у єдності, як взаємодоповнюючі. При цьому треба мати на увазі, що претензії трансцендентальної праг-матики на те, що вона описує реально існуючий дискурс, не мають під собою підстав. У цьому можна переконатися, звернувшись до політичних робіт Ю. Габермаса [9]. Цей недолік можна виправдати, оскільки її основна мета полягає у встановленні основних передумов продуктивної комунікативної взаємодії, обґрунтуванні існування ідеального комуніка-тивного співтовариства, норм і правил, які забезпечують можливість успішної комунікації. Не випадково, коли Ю. Габермас намагається дослідити реальний дискурс, йому вдається відповісти тільки на одне питання: чи відповідає він нормам ідеальної комунікації.

Не викликає сумніву, що поза розглядом своєрідності суб’єкта дослідити прагматику дискурсу взагалі неможливо. Його необхідно роз-глядати не як результат абстрагування властивостей, зняття унікальності або на основі протиставлення об’єкту, наприклад, природи, як знаходимо у Ф. Шеллінга [13]. Слід виходити з положення із його неповторності завдяки володінню смислами, які є змістом свідомості.

Залежно від характеру здійснення смислів різноманіття суб’єктів можна звести до невеликої кількості. Таке обмеження можливе за наступними причинами: по-перше, певний сенс, як правило, виділяється в якості основного і домінуючого, по відношенню до якого формуються інші, які утво-рюють цілісність; по-друге, суб’єкт протиставляє себе іншому і керується протилежними смислами, які саме тому збірігають свою цілісність.

Основна перевага екзистенціальної прагматики є в тому, що вона розглядає дискурс не ззовні (з боку норм і правил, яким повинено відповідати), а зсередини, тобто з боку смислів, які переживаються. Отже, за вихідне приймається положення, що їх артикулювання і здійснення є першою причиною його існування. Тому переживання смислів є головною причиною як окремого висловлювання, так і дискурсу в цілому, тоді як норми і правила конструюються за фактом.

Поставимо наступне питання: чи завжди суб’єкт прагне до успішної комунікації? Безумовно, це залежить від своєрідності смислів, які прий-маються як основні. Він прагне приховати таки, яки суперечать загаль-ноприйнятим етичним нормам, тому уникає від спілкування та не йде на компроміси при вирішенні проблемних питань.

b) Як використовується розум?

При легалізації суб’єктивності не слід протиставляти раціональне та ірраціональне, як це можна спостерігати в трансцендентальній праг-матиці. Не викликає сумніву, що вона ґрунтується на абсолютизації розуму, на положенні, що він домінує в дискурсивній практиці. Екзистенціальна прагматика відмовляється від нього та суттєво обмежує його амбіції. Проте не заперечує, що саме він забезпечує умови ідеальної комунікації, а його використання здатне спонукати виконання етичних норм. Це не означає, що комунікативний розуму має моральні підстави у себе, як це стверджує Ю. Габермас. На наш погляд, доцільно дотримуватися точки зору П. Слотердайка, згідно з якою розум – це інструмент, який використовується різним чином. Його застосування може не відповідати моральним вимогам, тому він може бути цинічним [5]. В екзистенціальної прагматики ставиться запитання: чому розум може бути аморальним, чи є це необхідністю, від чого це залежить? Відповідь: від своєрідності смислів, які є змістом свідомості. Тому він може бути, водночас, наприклад, не тільки цинічним, але в якійсь сфері милосердним, дбайливим тощо.

Однак, якщо сконцентруватися тільки на ньому, не брати до уваги ситуацію його використання відповідно своєрідності суб’єкта, неможливо з’ясувати причини, чому він є таким, а не іншим. У кращому випадку вдається з’ясувати, яким чином він себе проявляє, наприклад, як це показав П. Слотердайк. Можна припустити, що розум може бути ви-верткий, саркастичний, розважливий тощо. Але все ж не вдасться з’ясу-вати, чому він є саме таким, у чому полягає причина його спритності, саркастичності та ін. Це можливо, якщо виходити з положення, що його використання визначається смислами, за допомогою яких суб’єкт реалізує самого себе. Це є вихідне твердження, яке приймається в якості постулату в екзистенціальній прагматиці. Тоді протиставлення раціонального та ірраціонального не має значення, оскільки формування сенсу можливе тільки в їх єдності.

Неправильно також стверджувати протилежне, а саме, що екзистен-ціальна прагматика дискурсу приймає пріоритет ірраціонального, нап-риклад, що обумовленість дискурсу проявом волі, повністю відкидає можливість прояву розуму. Це невірно, оскільки продукування суб’єкта взагалі неможливе поза його застосуванням. Але поставимо таке питання: чи розумний сам розум, чи може він передбачити результати застосування самого себе? Дослідження проблем освіти показали, що відповідь на це питання не однозначна [10]. Очевидно, що претензії більш ніж необґрунтовані. З цього приводу можна нагадати приклади його споживання для мотивування здійснення насилля.

c) Недоліки розуму

Проблема не в тому, що за його допомогою неможливо пізнати істину, навпаки. Треба виходити з того, що існування ґрунтується не на примусовому підпорядкуванні істині, а на сенсах, які приймаються як істинні. Тому спочатку треба поставити наступне запитання: чи можна за допомогою прийнятих смислів взагалі осягнути, що є істина? Виявляється, що одну істину можна, а іншу – ні. Це зрозуміло, оскільки її прийняття залежить саме від смислів, що артикулюються в свідомості.

Проблема полягає в тому, що комунікативний розум не може виключити суб’єктивність таким чином, щоб повністю визначити існування, як це передбачається в трансцендентальній прагматиці. У реальній педагогічній практиці ж передбачається, що він застосовується так, як це необхідно суб’єкту. Треба визнати, що таке вживання розуму має ірраціональний характер, оскільки характер його використання визначається суб’єктом. Отже, претензії розуму повинні обмежитися лише сферою пізнання об’єкта, який підпорядковується причинно-наслідковим відносинам. Але він, на жаль, не може повністю визначати існування суб’єкта, який здатний до рефлексії, в змозі продукувати себе.

Чи можна передбачити своєрідність його застосування, або те, що обумовлює майбутнє? Безумовно, але для цього необхідно розглянути смисли, які наявні у свідомості, утворюють сутність, яка є підставою існування. Далі слід визначити, від чого залежить прийняття та встановлення смислів. Зрозуміло, що це залежить не тільки від вимог розуму, норм і правил, які добровільно приймаються учасниками комунікативного співтовариства. Безумовно, також від характеру модусів свідомості, на своєрідність яких, як показав М. Ґайдеггер, впливає багато факторів [11, с. 147-160].

Чи можна за допомогою розуму визначити зміст турботи? Не викликає сумніву. Але її переживання не обмежуються його сферою. Взагалі, чи в змозі взагалі він щось переживати? Переживання – це сфера ірраціонального. За допомогою розуму можна тільки з’ясувати причини того чи іншого переживання, не більше. Переживаються смисли, які артикулюються в свідомості, в залежності від того, як буде визначатися своєрідність існування.

Смисли, які поміщує суб’єкт в своє підґрунтя утворюють певну цілісність, яка є його сутністю. Але ця цілісність не обов’язково повинна бути співмирною та несуперечливою. Навпаки, унікальність і неповторність суб’єкта пояснюється тим, що у сутності мирно уживаються неспівмірні смисли, що не відповідає вимогам розуму. Але, тим не менш, їх наявність можна спостерігати, фактично, у багатьох дискурсах. З цього не випливає, що своєрідність дискурсу неможливо зрозуміти за допомогою розуму – навпаки, він може з’ясувати їх наявність, але зняти ці протиріччя не може.

d) Необхідність критики дискурсу

Виявлення цих суперечностей стає можливим за допомогою критики (від грец. «kritike» – мистецтво розбирати, судити) дискурсу, яка є мистецтвом прояснення смислів, які покладені в основу існування. Вона передбачає виявлення тих смислів, які суб’єкт зберігає в підгрунті самого себе, які утворюють, як було зазначено, нехай навіть суперечливу, цілісність, тобто один сенс передбачає інший. При цьому не можна сказати, що їх залежність має характер причинно-наслідкових відносин, скоріше вони формують ціле на основі обумовленості, нехай навіть несумірності. Яким чином це можливо, можна зрозуміти, звернувшись до робіт Ж.-П. Сартра [3; 4].

Критика розуму І. Кантом завершується встановленням меж його можливостей і виділенням антиномій [1]. В екзистенційної ж прагматики передбачається розгляд смислів, які артикулюються в дискурсі, тих можливостей, які імпліцитно у них мистяться. Зазначимо, що припустима ситуація, коли позитивні смисли показують свою продук-тивність, а негативні, навпаки, деструктивність.

Отже, за допомогою критики виявляється сукупність смислів, які використовуються, а їх єдність і буде тим, що називається сутністю. При цьому актуальність окремого сенсу і характер його усвідомлення можуть не збігатися. Наприклад, одні з них мають дуже високу значимість, а інші майже не беруться до уваги, але саме вони є домінуючими. Суб’єкт ніби «не знає» про них, для нього вони виявляються несуттєвеми, але саме останні є причиною його вчинків, оцінок та ін. Саме таким чином одні сенси виділяються як основні, а інші – периферійні. У цьому немає нічого дивного, оскільки він не здатний повною мірою використовувати розум у рефлексії.

Наявність деяких з них яких пояснюється усвідомленням необхідності прийняття моральних норм, які, як вважається в трансцендентальній прагматиці, є актуальними. Необхідність слідування цим нормам не заперечується, більш того, наголошується покора їм. Але, оскільки вони суперечать його сутності, не беруться до уваги, тобто фактично відкидаються. Наприклад, дуже суворий вчитель, якого можна розглядати як деспотичного суб’єкта, виправдовує дискурсивну агресію, як це не парадоксально, на підставі моральних норм. Зазначимо, що критика дискурсу передбачає виявлення таких псевдоморальних обґрунтувань і допомагає зрозуміти їх невідповідність.

Вище вже було зазначено, що кожен дискурс неповторний, оскільки унікальним є окремий педагогічний суб’єкті. Його своєрідність в значній мірі також залежить від ситуації, досвіду тощо. Вивчити неповторність кожного з них є одним з головних завдань педагога. Для цього треба виділити найбільш типові сукупності смислів, відповідно, різновиди суб’єктів дискурсу. Якщо з точки зору трансцендентальної прагматиці норми ідеальної комунікації мають універсальний характер, тому вони повинні бути прийняті всіма учасниками комунікації, то норми екзистенціальної – індивідуальні. Вони мають своєрідність, з’ясування якої вимагає ретельного розгляду. Звідси, якщо дослідник трансцендентальної прагматики має справу тільки з одним дискурсом, то екзистенціальної – з їх безліччю. Це вимагає застосування класифікації, оскільки спроба описати кожний з них не може увінчатися успіхом, хоча б через їх кількість.

Саме для цього необхідна аналітика дискурсу, що показує, яким чином смисли, що артикулюються в дискурсі, визначають існування. Проте дуже важко з’ясувати, яким чином вони виникають, виявити своєрідність їх розуміння в конкретній педагогічній ситуації. Надію на те, що за допомогою розуму можна розгадати екзистенційні характеристики дискурсу у всій повноті, навряд чи обгрунтована. Але претензія, що за допомогою дискурсу можна впливати на стан суб’єкта, є обґрунтованою.

e) Призначення екзистенціальної прагматики

Отже, однією з переваг екзистенціальної прагматики є те, що вона може розсіяти ілюзії, які виникають під враженням переконливості деякого сенсу, який оформлюється у вигляді ідеї. Дослідник екзистен-ціальної прагматики нагадує інженера, який при її розгляді говорить, що вона, загалом, заслуговує уваги, але треба подивитися, до чого призведе її здійснення, з’ясувати, чи корисне це буде. Хоча, на відміну від інженера, у нього відсутня можливість практичної апробації. Тем не меньш, він все ж може з’ясувати, яким чином той чи інший сенс реалізується в існуванні.