Розділ 17
У Делеті
Мелісса йшла нічним степом. Двічі протягом своєї нічної подорожі вона бачила вікна, запалені в якихось селищах, але щоразу ретельно обходила їх: у Королівстві Відправлених у кошик не люблять чужих, бо мешканці королівства самі всім чужі.
«Я тут тому, що порушив закон, – думав кожен мешканець, – і всі інші також, отже, всі чужі – злочинці! А чи можна чекати чогось доброго від злочинців?»
Тому мешканці Королівства Відправлених у кошик сторонилися одне одного, жили невеличкими хуторами, за винятком Делета. За мірками королівства, Делет був величезним містом, хоча насправді був у кілька разів меншим за Столицю. Правили в ньому найзухваліші та найзапекліші злочинці, які силоміць утримували владу. Вони примушували жителів Делета працювати на них, а самі жили в розкошах. Оскільки мешканці королівства не довіряли одне одному, то об'єднатися й скинути владу цих негідників не могли. Так і жили в цьому королівстві: кожен сам по собі.
Мелісса зорієнтувалася за зірками й попрямувала в бік країни Чипа Озу.
«Раз слуги Чипа Озу тут, цілком можливо, йому не бракує слуг?» – думала вона.
Під ранок похолоднішало, й Мелісса пожалкувала за своїми речами, залишеними в будинку Макропойнта, особливо за теплим светром грубого плетіння, що його сама виплела довгими вечорами минулої зими. Навкруг панувала тиша, на сході, за розрахунками втікачки, ось-ось мусила з'явиться світла смужка нового дня. За ніч Мелісса дуже стомилася, але спати на голій землі, та ще й на такому відкритому місці їй не хотілося. І раптом вона почула тупіт кінських копит. Сховатися не було куди і їй нічого не залишалось, як втискуватися в землю, бо переходити у формат чистої цифри було надто небезпечно: незначне сяйво, яке супроводжувало цю дію, у темряві могло бути помітне. Невеличкий загін вершників зупинився метрів за двадцять од неї. При світлі її неодмінно побачили б. Вона теж не бачила в темряві, зате дуже добре чула й відразу ж упізнала голос Лупера.
– Куди ж вона могла подітися, кусень магніту їй на голову! – запитав Лупер невідомо в кого. – Це що – до самої Озу зараз їхати?
Відповіді Мелісса не розібрала, та Луперу, мабуть, вона не сподобалася.
– Стули пельку! – брутально обірвав він когось. – Тебе ще не спитали! Сам знаю, що Макропойнт наказав…
«Та це ж він про мене! – раптом зрозуміла вона. – Мене шукають! Але навіщо? Невже в Макропойнта слуг мало, щоб іще мене шукати? Й посилати для цього цілий загін?»
Із подальшої розмови вона зрозуміла, що шукає її не тільки Лупер, а й ще кілька загонів, і здивувалася ще дужче. Навіщо це потрібно червоному вірусу? З тривогою вона дивилася на світлу смужку, що вже з'явилася на небокраї – ранок ось-ось прожене нічну пітьму й тоді її неодмінно побачать. Але тут Лупер, ніби відповідаючи на побоювання Мелісси, наказав своєму маленькому загонові:
– Годі! Ляпати язиками – марна справа, їдьмо далі!
Загін відразу перейшов на рись. Мелісса перевела подих, обтрусилася від налиплих травинок та рішуче повернула в протилежний бік.