Михайлу Михайловичу Шидловському

У Вербівських хуторах був у мене кум Сидір Кравченко. Хуторяни мірошником його прозвали, бо збудував він собі вітрячок та так його гарно налагодив, що який би тихий вітерець не віяв, усі вітряки стоять, а його вітрячок крутиться. Знатний був чолов'яга той Сидір – правдива душа, навіки чесна і богобоязна. Частенько мені доводилось бачиться з ним, бо тоді ходив я ще на охоту качок стрілять; деколи підеш понад плесами, то й незчуєшся, як і за Варварівкою опинишся, біля Сидорової хати; от, було, зайдеш до його та й переночуєш у вітрячку. Раз по весні налетіло до нас на Тернівку гагар; от я узяв рушницю та й пішов, чи не встрелю якої. Очерети ще не дуже піднялись, так ніяк не підкрадешся: птиця, бач, дуже сторожка; тільки зблизишся – зараз здіймається і переліта на другі плеса. Вже надвечір, як посутеніло, проминувши кумів хутір, підкрався і встрелив-таки одну. Підходжу до вітрячка, бачу – світиться у віконце, прорізане у дверях, – так собі, невеличке, голова тільки й пролізе, – та й думаю собі: усуну я у те віконце гагару, за що вона здасться кумові? Зійшов тихенько по східцях та й сунув у віконце; а кум побачив, як скрикне: «Свят, свят!» – та ну хреститься. Дивлюсь у щілину, а він аж зблід, аж борошном його посипало; я тоді як засміюсь…

– Не лякайсь, – кажу, – Сидоре, це я!

Відчинив двері, увійшов, а він дрижить та все знай хрестить мене, думає: чи не чортяка це у моєму образі прийшов до його.

– Не бійся, – кажу, – я сам тебе перехрещу! – та й перехрестив.

– Се ти, Грицьку? – пита.

– Та я ж, – кажу.

– Ну та й здорово ж ти мене налякав, – каже, – як побачив я твою бісовську гагару, то вона мені здалась страшніш од самісінького чорта.

– Як-таки, – кажу, – злякаться птиці. Се, – кажу, – від того, що у тебе казна-що на думці; ми не святі, щоб до нас чорти ходили.

– Е, – каже, – коли ж, бач, я ляканий: мені вже два рази привиджувалась якась мара.

Конец ознакомительного фрагмента.