Вернадський Володимир Іванович

(народ. 1863 р. – пом. 1945 р.)

Видатний учений-енциклопедист, природознавець, мінералог, кристалограф, геолог, хімік, історик і організатор науки, філософ, громадський діяч. Засновник геохімії, біогеохімії, радіогеології, творець навчання про біосферу і її еволюцію в ноосферу. Академік (з 1912р.), почесний член російських і західноєвропейських АН і різних товариств. Засновник і перший президент Всеукраїнської АН, організатор і директор Радіологічного інституту, Біогеохімічної лабораторії. Лауреат Сталінської премії (1943р.), нагороджений орденом Трудового Червоного Прапора (1943p.).

Автор понад 700 наукових праць і статей.

«Яка насолода “запитувати природу”, “випробувати її”! Який рій питань, думок, міркувань! Скільки причин для подиву, скільки відчуттів приємного при спробі осягнути своїм розумом, відтворити в собі ту роботу, яка тривала століття в нескінченних її галузях! І тут вона [людина] підводиться з пороху, із брудненьких тваринних стосунків… Тут вона розуміє, що зробила і що може зробити. Моя межа – пізнання всього можливого для людини тепер і відповідного його силам (і спеціально моїм) і часу. Я хочу, однак, збільшити хоч почасти запас відомостей, поліпшити хоч трохи стан людини». Ці слова з щоденника, гідні досвідченого філософа, належать 19-літньому Володимирові Вернадському. З юних років і до останніх днів життя він жив наукою, але не «зробився яким-небудь ученим пацюком», і діяльність найбільшого вченого XX ст. вплинула на світогляд багатьох людей. Академік О. Є. Ферсман так писав про свого вчителя і друга: «Десятиліттями, століттями будуть вивчатись і поглиблюватися його геніальні ідеї, а в працях його – відкриватися нові сторінки, які служать джерелом нових шукань; багатьом дослідникам доведеться навчатися його гострої, наполегливої, викарбуваної, завжди геніальної, але творчої думки, не легкої для розуміння; молодому ж поколінню він завжди буде вчителем у науці і яскравим зразком плідно прожитого життя».

Народився Володимир 12 березня 1863 р. у Петербурзі в ліберальній родині Івана Васильовича Вернадського, який після закінчення філософського факультету Київського університету став його професором. Переїхавши потім до Москви, а пізніше до Петербурга, Іван Васильович займався аналізом економічних проблем і виданням економічних журналів, викладав політекономію в Московському і Петербурзькому університетах. Володимир був сином від його другого шлюбу з Ганною Петрівною Константинович, дочкою українського поміщика, яка була в молодості хоровою співачкою і педагогом з вокалу. А загалом, родові корені Вернадських ведуть у середину XVII століття, коли литовський шляхтич Верна воював проти Польщі на боці Богдана Хмельницького; пізніше його нащадки осіли в Києві.

Дитинство Володимир провів у Петербурзі, а потім у Харкові, де вступив до гімназії, а влітку з родиною виїжджав до численних і гостинних полтавських родичів. На все життя він зберіг прихильність до мови, історії і культури рідного краю, спеціально ними займався й у «Замітках з історії України» зараховував себе до «рідного племені українського». Найближче сімейне оточення сформувало культуру і громадські погляди юного Володимира. Особливу згадку по собі залишив старший зведений брат Микола, син рано померлої від туберкульозу першої дружини батька, чудової російської публіцистки Шигаєвої. Улюбленець родини, надзвичайно обдарований юний художник і поет, він був першим учителем хлопчика в читанні й письмі, привів його до скарбниці світової культури.

Із 13 років Володимир почав вести докладний щоденник, який виявив несподівані сторони його особистості. Так, з раннього дитинства він був наділений дивними якостями, що лякали його самого. Поряд зі спадкоємним лунатизмом у ньому виявилася здатність уві сні й наяву вступати в контакт з образами дорогих йому людей, причому в яскравій галюцинаторній формі. Але «через страх» (його власне пояснення в пізніх щоденниках) Володимир рішуче затамував у собі такого роду «містичні» рецептори, свідомо закривши для себе цю сферу: «Я щось зупинив у своїй природі. Іноді шкодую, що погасив, а не розвинув цю здатність… Твердо і ясно усвідомлюю, що якась сторона бачення мною в моїй особистості зупинена». Проте витиснуті здібності поверталися до нього в екстремальних ситуаціях. А свідоме самообмеження, гранична дисциплінованість і цілеспрямованість стали основою всього його наукового й особистого життя.

Після переїзду родини до Петербурга Володимир закінчив гімназію 1881 р. і вступив на природниче відділення фізико-математичного факультету Петербурзького університету, де під впливом видатного вченого В. В. Докучаева зайнявся мінералогією і кристалографією. Проте його інтереси не обмежувалися цими вузькими галузями науки. Вернадський серйозно займався ґрунтознавством, фізичною географією, мерзлотознавством, природними водами, біологією, історією розвитку наукової думки, філософією, історією та літературою. Для читання художньої і наукової літератури він вивчив усі слов'янські мови, а також англійську, французьку, німецьку і багато інших мов, що допомагало йому в спілкуванні з іноземними вченими під час численних наукових відряджень до Європи.

Не залишався Володимир осторонь і від громадського життя. 1883 р. він став одним із засновників Студентського науково-літературного товариства і керував його науковою радою. Теплі стосунки і схожість поглядів (за винятком терору) зв'язували його з одним із членів товариства Олександром Ульяновим. Але близькими друзями Вернадського на все життя стали брати Ольденбурги, Корнілов, Гревс, Шаховський, Ушинський, Краснов. А до створеної ними групи з вивчення народної літератури ввійшла і Наталя Єгорівна Старицька, яка 1886 р. стала його дружиною і дала йому щастя й ту підтримку, яких Володимир Іванович після смерті батька не відчував від матері та молодших сестер, Ольги і Катерини. Вони прожили разом понад півстоліття, виховали двох дітей – Георгія (1887 р. н.) і Ніну (1898 р. н.), а тисячі листів, написаних відданим подружжям, стали свідченнями їхніх не згаслих з роками почуттів і цілковитого взаєморозуміння.

Після закінчення університету 1885 р. Вернадський залишився при ньому працівником мінералогічного кабінету і провадив активну науково-дослідну роботу в галузі мінералогії, кристалографії і суміжних наук. Замах на життя царя й арешт О. Ульянова (1887 p.) ледь не обірвали успішно розпочату кар'єру вченого. Щоб уникнути його звільнення, Вільне економічне товариство відправило Володимира Івановича досліджувати поклади фосфоритів у Смоленській губернії. А навесні 1888 р. університет відрядив його на стажування до видатного фахівця в галузі кристалографії П. Грота до Мюнхена, а в Париж – до Л. Ле Шательє і Ф. Фуке. Протягом двох років молодий учений працював у різних наукових установах Німеччини, Австрії, Італії і Франції ідо того, чим цікавився, додав органічну та неорганічну хімію.

Відразу після повернення Вернадський був призначений керівником кафедри мінералогії фізико-математичного факультету Московського університету і разом з Докучаєвим займався ґрунтознавчими дослідженнями на Полтавщині. 1891 р. він уже приват-доцент, сім років по тому захищає докторську дисертацію «Явища ковзання кристалічної речовини» і стає професором мінералогії і кристалографії Московського університету. До цього періоду належать і його перші роботи з геохімії – нової науки, яку Вернадський розвинув із генетичної мінералогії, а також геологічні дослідження на Лівобережній Україні, у Польщі, на Уралі, у Криму. Лекції, великі наукові пошуки, робота над фундаментальними проблемами не віддалили вченого від громадського життя. Під час голоду 1895 р. він брав активну участь у кампанії зі збирання коштів для селян і був одним з організаторів і членів так званого «Притулкового братства». Протягом семи місяців разом із друзями й однодумцями Вернадський не покладаючи рук рятував селян від голодної смерті. У 90-х pp. він неодноразово обирався земським гласним Моршанського повіту Тамбовської губернії, де розташовувався сімейний маєток Вернадівка. Ця ж громадянська позиція змусила Володимира Івановича на знак протесту проти репресивної антистудентської політики Міністерства освіти і поліцейської сваволі піти у відставку разом з іншими професорами та викладачами, залишивши посаду помічника ректора.

Для Вернадського 1911 р. був ювілейним – 25-річчя наукової, педагогічної діяльності, а також сімейного життя. Учні підготували і випустили збірник своїх статей із присвятою вчителю, а палеонтолог Міссуна назвала на його честь відкриту нею діатомову водорість. На той час син Георгій, історик за освітою, готувався стати професором історії. І того ж року Вернадський переїхав до Петербурга, де незабаром був обраний академіком і завідувачем мінералогічного відділення Геологічного музею. Йому доводилося постійно курсувати у справах між Петербургом і Москвою, але незважаючи на громадську завантаженість, щорічно в спеціальних журналах з'являлося по 10—15 його статей. Різноманітними були і маршрути наукових відряджень Вернадського: Скандинавія, Франція, Ірландія, Англія, Італія, Греція. А для студентів він організовував мінералогічні екскурсії на Урал.

Усвідомивши значення радіоактивних речовин як джерела енергії і засобу створення нових хімічних елементів, Вернадський активно взявся за практичну роботу з картування родовищ радіоактивних мінералів і збору зразків. Володимира Івановича вважають творцем радіогеології як самостійного наукового напряму. Проблемами радіоактивності він займався з 1908 р. Уже в червні 1911 р. ним була організована перша експедиція за радієм. Відкриття радіоактивних руд у Фергані, пошуки їх на Уралі й у Забайкаллі дозволили створити власну сировинну базу. Зібрані у Ферганській долині зразки досліджували в лабораторії, і з мінералу тюямуніту вперше був отриманий російський радій. 1909 р. зусиллями Вернадського було засновано Радієву комісію, у січні 1912 р. почала працювати перша в Росії радіохімічна лабораторія. Перша світова війна виявила необхідність створення сучасної мінерало-сировинної бази. 1915 р. за ініціативою Вернадського була створена й очолена ним Комісія з вивчення природних продуктивних сил Росії (КППС), що пропрацювала до 1930 р. Вона об'єднала найвидатніших учених із 16 інститутів: геологів, хіміків і економістів. Уперше було відкрито боксити (Тихвинське родовище), дано оцінку залізним рудам Уралу, досліджено фосфорити Центральної Росії тощо.

Ще з 1912 р. Вернадські на літо приїздили в Україну, де придбали небагато землі в Шишаках під Полтавою і на високому лівому березі р. Псел побудували двоповерховий будинок. Саме тут із обрисів біогеохімії виник новий біосферний світогляд. Найістотніша корекція наукової картини світу, де донині не було місця життю, явилася вченому як осяяння влітку 1917 р., у природничій лабораторії в Шишаках. Власне, усе його вчення про живу речовину, біосферу, нові, впроваджені ним поняття-терміни, такі, як «всюдність» життя, тиск життя, його швидкість і згущення, були ним розроблені цього літа.

Дивно, як у цій низці наукових пошуків Володимир Іванович знаходив час активно брати участь у громадському житті Росії: входив до Земського і Конституційно-демократичного рухів, був одним із організаторів ліберальної партії конституційних демократів (кадетів) і беззмінним членом її Центрального комітету. У квітні 1906 р. він був запрошений до Державної ради від академічної курії (вийшов із Ради після розпуску Думи в липні 1906 p., знову ввійшов до її складу 1907 p.). 1907 p. працював у редакції кадетської газети «Новь». Свою діяльність у Державній раді відновив 1915 p., і останнім його актом стала телеграма царю в Ставку з пропозицією зректися престолу. Вернадський також очолював учений комітет при Міністерстві землеробства, Комісію з підготовки реформи вищої школи, а восени 1917 р. ввійшов до складу Тимчасового уряду як товариш міністра народної освіти, яким був його друг С. Ф. Ольденбург. На цій посаді він порушував питання про створення Академій наук Грузії, України і Сибіру.