У тіні пірамід

1. Боги давніх єгиптян. Єгиптяни були побожним народом. У кожному місті країни вшановували власних божеств – ще відтоді, коли кожне з міст було окремою державою. З об’єднанням країни під владою фараонів місцеві вірування не зникли, їх теж, так би мовити, «об’єднали». Найбільше вшановували богів, яких вважали «царськими захисниками».

Бога Пта, якому вклонялися у Мемфісі, називали богом-творцем, який силою власної думки створив і самого себе, і весь світ, і решту богів, серед яких найстаршим і найголовнішим вважали бога сонця Ра. Ра зображували у вигляді людини з головою сокола і сонячним колом над нею. Символом цього бога був також жук-скарабей. Коли головним містом Єгипту стали Фіви, Ра почали ототожнювати з богом Амоном, якого вшановували у цьому місті та зазвичай зображували або у вінці з пір’я, або ж із головою барана. Єгиптяни вірили, що люди виникли зі сліз Амона-Ра, що пролилися на землю.

Зважування серця померлого. Малюнок із «Книги мертвих» (Британський музей)

Ра вважали батьком бога мудрості Тота (якого частіше малювали з головою ібіса, рідше – з головою мавпи) та богині справедливості Маат. Знак цієї богині – перо, за допомогою якого, як були впевнені єгиптяни, вона зважувала душу людини після її смерті й визначала, чи гідна вона вічного життя, а чи загибелі у пащі страшного напівлева-напівкрокодила.

Особлива легенда розповідала про походження влади фараонів. Згідно з нею, у бога землі Геба, який мав голову змії, і богині неба Нут, яку часто зображували у подобі корови, народилося двоє синів – Сет і Озіріс. Озірісові перепала влада над Єгиптом, Сетові – над навколишніми пустелями (його навіть зображували з головою пустельного собаки). Озіріс був мудрим правителем, навчив людей будувати, виготовляти посуд і знаряддя праці, вирощувати хліб.

Заздрив братові Сет і вирішив убити його. Змайстрував красиву домовину і запропонував богам, що зібралися на бенкет, подивитися, для кого вона підійде. Тільки-но ліг у домовину Озіріс, як закрив Сет кришку і кинув труну до Нілу. Дружина Озіріса – богиня Ізіда – кинулася шукати чоловіка. Тоді Сет розрубав тіло брата на шматки і розкидав по всьому Єгипту. Але не зміг він завадити Ізіді зібрати їх, щоб поховати Озіріса.

Озіріс, Ізіда і Нефтида. Малюнок із «Книги мертвих» (Британський музей)

Таємно від Сета народила богиня сина – бога Гора, що, як і Ра, мав голову сокола. Зріс Гор і став на двобій із вбивцею батька. Важкою була боротьба, Сету навіть вдалося вирвати у зухвалого племінника око, але переможцем все одно вийшов Гор. Відняв він у дядька око, дав проковтнути Озірісу і повернув його тим самим до життя. Владу над Єгиптом Озіріс віддав синові. Гор став богом-покровителем фараонів, і тому його малювали з царським вінцем на голові. А сам Озіріс перетворився на володаря потойбічного світу, який судив мертвих за вчинки, що їх вони здійснювали за життя. Допомагали йому в цьому богиня Маат і ще один син Озіріса – Анубіс, бог з головою шакала.

2. Храми й жерці. У кожного єгипетського бога були свої святилища. Єгиптяни називали їх «домівками богів». Храми і справді нагадували палаци – в них було багато залів і внутрішніх дворів. Дах святилища підтримували величні колони, що нагадували пальми або букети квітів лотосу. У найсвятішому місці храму – вівтарі – зберігалася статуя божества, перед якою жерці приносили жертви і здійснювали релігійні обряди.

Великий зал Карнакського храму (сучасний вигляд

Центральний вхід до Луксорського храму (сучасний вигляд)

Потрапити всередину храму могли лише жерці або ж особисто фараон чи його дружина. Звичайні єгиптяни молилися перед брамою. З обох боків брами височіли великі башти – пілони, прикрашені розфарбованими кам’яними рельєфами із зображенням богів. Іноді перед входом до храму встановлювали гостроверхі стовпи – обеліски – та будували галереї зі священних скульптур левів з головами людей. Під час свят такою галереєю жерці проносили статую божества, сховану від сторонніх очей покривалом.

Жерці у Стародавньому Єгипті користувалися величезною повагою. І не лише тому, що, на переконання єгиптян, могли спілкуватися з богами, від прихильності яких залежало життя цілої країни. У храмах зберігалися запаси їжі на випадок неврожаю. Жерці лікували і допомагали життєвими порадами. Вони зберігали знання про навколишній світ, спостерігали за рухом зірок і планет, досліджували природні явища, від яких залежали врожаї, вивчали математику та інші науки. Саме у Стародавньому Єгипті був створений сонячний календар, в якому рік нараховував 365 днів.

Жрець Амона. Малюнок із «Книги мертвих» (Британський музей)

Не дивно, що жерці мали неабияку владу. Сваритися зі служителями богів не наважувалися навіть фараони. Натомість самі жерці залюбки втручалися у керівництво державою, надто тоді, коли при владі опинялися слабкодухі й недосвідчені володарі.

Єгипетський підручник з математики(Британський музей)

3. Будівництво пірамід. Символом влади фараонів стали їхні розкішні гробниці. Найвеличніші з них – піраміди. Спершу їх будували східчастими – саме в такій, скажімо, був похований фараон Джосер. Звів піраміду Джосера будівничий Імхотеп, видатний учений та лікар. Згодом єгиптяни його «обожнили» та вшановували як бога лікування.

Наступники Імхотепа боки пірамід почали робити гладкими. Найбільша і найвідоміша з таких гробниць – піраміда фараона Хеопса, висота якої сягала 147 метрів. Її склали з понад 2 300 000 кам’яних брил вагою у дві з половиною тонни кожна, щільно підігнаних одна до одної. У товщі піраміди залишили вузькі проходи, які вели до маленької кімнати, у який, власне, і був похований фараон. За переказами, верхівка піраміди була вкрита золотом. Поруч із пірамідою Хеопса його нащадки збудували ще дві й витесали зі скелі величезну постать сфінкса – казкової істоти з тілом лева і людською головою. Припускають, що обличчя сфінкса було схожим на обличчя одного з фараонів.

Фараон Хуфу (Хеопс). Фігурка зі слонової кістки (Каїрський музей)

Піраміда фараона Хеопса і Великий Сфінкс (сучасний вигляд)

Зазвичай піраміду зводили десятки років поспіль, головно – під час розливу Нілу, коли селяни не були зайняті сівбою чи збором врожаю і могли бути залучені до роботи на будівництві. Тисячі єгиптян ціною власного життя викарбували у пам’яті нащадків імена фараонів, які знайшли у цих величних гробницях останній притулок. Але будівництво, що вимагало надзвичайних зусиль цілої країни, знекровило Єгипет. Скарбниця швидко порожніла, а збирати податки ставало дедалі важче. Дійшло до того, що деякі намісники почали відмовлятися надсилати робітників до столиці.

З волі чи з неволі, але фараонам довелося ставати заощадливішими. Піраміди почали будувати меншими, а згодом – просто вирубували гробниці у скелях. Але занепаду царської влади це не зупинило. Врешті-решт, кожне єгипетське місто знову перетворилося на майже самостійну державу, яка визнавала владу фараона, але не слухала його наказів.

4. Нове посилення Єгипту і народне повстання. Відновити єдність країни вдалося лише за багато років – коли фараоном оголосив себе намісник міста Фіви. Саме це місто і стало новою столицею Єгипту.

Вояки. Фігурки з поховання царевича Месехті в Асьюті (Каїрський музей)

Нові володарі країни майже весь час проводили в грабіжницьких походах проти сусідніх країн. Звідти до Єгипту приганяли рабів, вивозили золото, слонову кістку, коштовне каміння, а також – мідь і деревину для потреб господарства. Перемоги фараона Сенусерта III були такими гучними, що в легендах його називали «Сезострісом-підкорювачем світу». Проте війни збагачували лише самого володаря, його воєначальників та вельмож. Більшість єгипетських селян і ремісників не отримували нічого. Підданих фараони навпаки визискували дедалі жорсткіше і брутальніше.

Сенусерт III. Голова статуї у вигляді сфінкса (Єгипетський музей у Мюнхені)

Близько 1750 року до нашої ери в Єгипті спалахнуло повстання. Фараон був убитий, скарбниця і державні зерносховища – розграбовані, податкові записи – знищені. Жорстоко розправлялися повстанці з чиновниками і суддями. Проте, окрім помсти і грабунку, інших намірів у заколотників, схоже, не було. Вчорашні невільники, селяни і ремісники самі захоплювали рабів та намагалися жити як можновладці. Але навести лад у країні не змогли. Зрештою, повстання придушили, влада фараонів була відновлена. Однак єгипетська держава вже не була такою могутньою, як раніше. Навіть загарбницькі походи припинилися. Тепер Єгипет сам змушений був відбивати напади сусідів.

Стародавній Ханаан. Амореї та гіксоси

1. Земля, що «тече молоком і медом». Країна, що простягнулася вздовж східного узбережжя Середземного моря від Єгипту до Месопотамії, у давнину мала назву Ханаан. У високих Ліванських горах беруть свій початок три головних річки краю. Оронт і Леонт течуть до Середземного моря, Йордан – до Мертвого. Вони значно коротші та менш повноводні за Ніл чи Євфрат, проте в їхніх долинах землеробство виникло навіть раніше, аніж у Шумері чи Єгипті. Родючі долини тягнуться також на південь від гирла Леонту берегом Середземного моря. Сусіди-кочовики із заздрістю називали Ханаан землею, що «тече молоком і медом», а єгиптяни казали, що «вина тут більше, ніж води».

Стародавній Ханаан

На півночі країни, щоправда, гори підступали до узбережжя надто близько, та залишали для вирощування хліба чи садівництва лише невеличкі клаптики землі. Найбільшим багатством цих земель в давнину вважали деревину, адже Ліванські гори були майже повністю вкриті лісами з кедру. Кедрова деревина надзвичайно міцна, тому її вважали найкращою для будівництва і виготовлення кораблів. Саме за нею відправляли до Ханаану своїх вояків Саргон Великий і єгипетські фараони.

Кораблі, завантажені деревиною Рельєф з палацу у Дур-Шаррукіні (Лувр)

Торгівці, які постачали кедр до долини Нілу, називали узбережжя біля підніжжя Ліванських гір землею Фенху – тобто «країною лісорубів». Пізніше греки переінакшили єгипетське слово на свій лад і йменували цей край Фінікією, а внутрішні області Ханаану – Сирією (так само, як сучасну країну, що за територією зі стародавньою Сирією насправді співпадає лише частково). Утім, у давнину обидві частини країни населяли семітські племена, що називали себе ханаанеями.

Руїни Бібла і фінікійське узбережжя (сучасний вигляд)

2. Ханаанські міста-держави. Перші міста-держави в Ханаані виникли майже одночасно з єгипетськими. Загалом їх було кілька десятків, а найбільшими згодом стали Бібл та Угарит на морському узбережжі, Ебла і Хацор – всередині країни. Їхні мешканці вирощували хліб, випасали худобу, займалися риболовлею, проте багатіли ці держави насамперед завдяки торгівлі, адже деревину з Ханаану вивозили усі сусідні країни, та й самі міста були розташовані на перехресті шляхів, що з’єднували Єгипет із Месопотамією, а сирійські степи – із Середземним морем.

У шумерів і аккадців ханаанеї запозичили клинопис, пристосувавши його до особливостей своєї мови. З табличок, знайдених в Угариті та інших містах країни, ми знаємо імена богів, яких шанували їхні мешканці. Ханаанеї вірили, що світ створений богом Елем, якого зображували поважним бороданем, що сидів на троні. В Еля було чимало синів і доньок, наймогутнішим з яких був бог неба Баал. До нашого часу дійшли міфи про боротьбу Баала зі своїм братом – божеством смерті Мотом, про змагання бога річок і джерел Ягве з володарем моря Ямму, про пристрасть богині вечірньої зорі та кохання Аштарти до красеня Ешмуна, якого ханаанеї вшановували як бога лікування, та про нещасного Адоніса, якого не могли поділити між собою закохані в нього Баалат-Гебал, богиня міста Бібл, та дружина Мота Шеол.

Аштарта. Фрагмент скриньки зі слонової кістки (Лувр)

3. Аморейська навала. На схід від Ханаану та на південь від Месопотамії, в сирійському степу мешкали скотарі – споріднені з ханаанеями та аккадцями семітські племена амореїв. Кілька століть сусіди із заздрістю спостерігали за зростанням заможних міст-держав. Коли ж їхні пасовиська виснажилися – рушили до родючих долин війною. Амореї знищили колись могутнє «Царство Шумеру і Аккаду». Одне за одним кочовики захоплювали ханаанські та месопотамські міста, грабували місцевих мешканців, відбирали у них кращі землі для своїх черед.

Вістря списів доби аморейського панування у Ханаані (приватна колекція)

Але навіть зруйновані міста невдовзі були відбудовані. Та й внутрішній устрій завойованих держав загарбники зазвичай змінити не намагалися. Навпаки: ватажки аморейських племен ставали царями, знать кочовиків родичалася й змішувалася з міською верхівкою, а збройні дружини перетворювалися на царське військо. Прибульці прагнули жити тим самим життям, що й переможені, спілкувалися їхньою мовою, шанували месопотамських та ханаанських богів. Колишні племінні вожді намагалися бути схожими на легендарних аккадських та шумерських володарів.

Царями проголошували себе навіть ті аморейські правителі, які не здобули жодного міста. Їхні царства складалися лише з підкорених племен, які змушені були сплачувати постійну данину своїм новим володарям. Такі племінні держави, хоч і були створені за прикладом сусідніх міст-держав Месопотамії чи Єгипту, насправді суттєво відрізнялися від них: насамперед – тим, що їхні піддані насправді цілком могли обходитися без будь-якої державної влади і визнавали зверхність царів лише доти, доки ті могли нав’язати свою волю силою зброї.

4. Утворення Вавилонського царства. Серед багатьох месопотамських міст, у яких утвердилися аморейські династії, панівне становище невдовзі здобув Вавилон. Його назва перекладається з аккадської як «брама бога». Вавилон був розташований майже в центрі Месопотамії, в тому місці, де Тигр із Євфратом наближуються один до одного, на перехресті зрошувальних каналів і торговельних шляхів. Саме завдяки торгівлі місто швидко зростало й багатіло. Чимось схожим на купця був і спритний вавилонський цар Хаммурапі. Якщо Саргон Аккадський покладався насамперед на вишколене військо, то Хаммурапі домагався свого здебільшого за допомогою перемовин – він укладав союзи із сусідніми містами для боротьби проти потужніших ворогів, вчасно змінював союзників і поступово приєднав до свого царства усю Месопотамію.

Цар Хаммурапі і бог Шамаш. Зображення на стелі із законами Хаммурапі (Лувр)

Хаммурапі царював від 1792-го до 1751 року до нашої ери. І уславився не лише об’єднанням країни. Завзятий володар прагнув насамперед упорядкувати життя великої держави і навіть релігію своїх підданих. Першим серед численних шумерських і аккадських божеств оголосили бога Мардука, «небесного захисника» Вавилона. Його вважали творцем світу і людей, переможцем всесвітнього безладу і законотворцем. Вавилоняни вірили, що Мардук наділив їхніх царів владою для того, щоб ті дбали про своїх підданих. Хаммурапі, скажімо, чи не найбільше вихвалявся будівництвом великого каналу, який мав принести достаток мешканцям його царства.

Бог Мардук і дракон. Малюнок з циліндричної печатки

У Вавилонському царстві не було «загального одержавлення», якого так прагнули володарі з третьої династії Ура. Проте за внутрішнім устроєм Вавилонія теж була деспотією. Влада царя була необмеженою. Як і Шульгі, Хаммурапі видав збірку законів. Вона складалася з 282 статей, була викарбувана на чорному базальтовому стовпі й встановлена у столиці для загального огляду. Цар наказав карати суддів, які брали хабарі – гроші або інші «подарунки» за вирішення справи на користь «дарувальника». Обмежив Хаммурапі й лихварство (тобто позики за кабальними для позичальника умовами) та заборонив тримати людей у рабстві за борги довше трьох років. Цареві це було навіть вигідно – адже розорені й зубожілі піддані просто не могли б сплачувати великі податки до державної скарбниці.

Найбільше Хаммурапі дбав про опору своєї влади – чиновників і вояків. У нагороду за вірну службу вони отримували численні привілеї, ділянки землі й рабів. Що вищою була посада, то більшою була нагорода. Щоправда, за користування царською землею нагороджені були зобов’язані виконувати певні державні повинності. А досить було чиновнику потрапити в немилість, як його позбавляли усього.

Покарання за порушення законів у Вавилонії були жорстокими. Страчували не лише крадіїв, а й тих, хто отримував поцуплене чи переховував рабів-утікачів. Водночас покарання залежали від того, хто скоїв злочин і проти кого. Якщо, скажімо, раб вдарив вільну людину, йому відрізали вухо. Якщо те саме зробила вільна людина, вона сплачувала певну кількість грошей – штраф