Зміни у громадському житті

1. Виникнення суспільної нерівності. Знать. З появою приватної власності та майнової нерівності змінилися і відносини всередині громади. До заможніших господарів, які мали більше худоби, збіжжя, речей, потрібних у побуті, й у суспільних справах дослухалися більше, адже в скрутному становищі саме до них змушені були звертатися по допомогу бідніші сусіди. Водночас старійшинам найповажніших родів, які керували життям громади, жерцям та чаклунам і майно було накопичувати легше. Часто вони просто привласнювали собі кращі землі та пасовиська, а будь-які суперечки завжди могли вирішувати на користь своїх родичів. Так із середовища колись рівних між собою селян почала виокремлюватися особлива верства – знать.

Виняткове становище знаті згодом пояснювали походженням від шанованих предків, особистими звитягами чи талантами. Часто її представники навіть за зовнішнім виглядом чи побутовими звичками намагалися відрізнятися від решти громади – використовували особливий посуд, вишуканіший одяг, надягали коштовні прикраси, замовити чи придбати які звичайні селяни не могли. Знаті вже не треба було займатися щоденною працею на пасовиську, в полі чи у майстерні, її головним заняттям стало керівництво, впорядкування життя громади.

Золоті прикраси енеолітичної доби у вигляді худоби – символа багатства

(Археологічний музей Варни)

Знатність, як і майно, передавали у спадщину. Якщо раніше старійшинами ставали найдосвідченіші та найздібніші, то тепер – частіше діти чи онуки колишніх старійшин. Згодом це також навчилися пояснювати тим, що своїх нащадків знать із дитинства навчає складного ремесла управління, тоді як звичайний селянин без такого виховання керувати громадським життям не здатен.

Виникнення майнової та суспільної нерівності викликало спротив більшості громади. Щоб заспокоїти невдоволених, знать змушена була ділитися частиною накопичених багатств, роздавати подарунки, влаштовувати для одноплемінників бенкети, іноді навіть знищувати надмірні, на думку сусідів, запаси – племена, які мешкали на березі Тихого океану, називали такі «свята вимушеної щедрості» потлачем. Проте громадські частування чи роздача подарунків насправді лише підкреслювали особливе становище знаті та залежність від неї менш заможних селян.

Потлач. Фото початку XX ст.

2. Війни і вожді. Сварки і бійки між людьми траплялися завжди. Проте лише з появою майнової нерівності та накопиченням багатств люди почали битися для того, щоб захопити чуже майно. Люди, які раніше бралися за зброю для полювання на тварин, тепер почали використовувати її один проти одного. Виникали й сутички між громадами, що часом перетворювалися на справжні війни. Сильніші племена могли просто відняти худобу, збіжжя чи коштовності у слабших, привласнити їхні поля чи пасовиська або змусити платити данину – тією ж худобою, збіжжям чи коштовностями.

Для нападу на сусідів чи – навпаки – захисту від таких нападів одноплемінники змушені були гуртуватися й обирати собі військового керівника – вождя. Під час війни під його проводом воювали усі одноплемінники, а щоб ворог не міг напасти зненацька, вождь зазвичай створював невеличкий, але постійний озброєний загін із найкращих вояків – дружину. Для дружинників війна була головним заняттям, на власне господарство в них просто не вистачало часу, а згодом вони й самі починали вважати працю селянина не гідною «справжнього вояка».

Вождь зулусів і його військовий загін. Фото кінця XIX ст.

Поступово вождь перетворювався на постійного провідника племені. Більша частина військової здобичі перепадала вождеві та його дружинникам. Вони ставали заможнішими за своїх одноплемінників, поповнюючи лави знаті. А озброєній знаті вже легше було нав’язувати свою волю решті громади.

Жезл вождя або жерця, знайдений в долині Нагал Мішмара (Музей Ізраїлю)

3. Поява рабства. Під час воєн переможці захоплювали не лише майно переможених, а й часто брали у полон їх самих. У найдавніші часи полонених вбивали – адже навіть позбавлений зброї ворог міг бути небезпечним; до того ж, його доводилося ще й годувати. Згодом бранців почали утримувати – як заручників або ж заради викупу. В очікуванні викупу такі полонені змушені були самі собі здобувати їжу. Врешті-решт стало зрозумілим, що бранець може працювати не лише для себе, а й для тих, хто його захопив. Бо навіть за тодішнього рівня розвитку господарства будь-яка людина виробляла вже більше, ніж було необхідно для її особистого виживання.

Полонених почали перетворювати на рабів, або ж невільників. Вважалося, що й сам раб, і усі продукти його праці були власністю його господаря. Невільник мав виконувати усі накази і навіть забаганки господаря, який в разі непослуху міг його покарати. Рабу доручали важчі та брудніші роботи, проте в усьому іншому його становище нагадувало становище молодших родичів, які теж мали підкорятися волі батька без жодних заперечень. Зрозуміло, що мати рабів могли лише вожді та представники знаті. Однак невільників у них теж було небагато – хоча б тому, що більшу кількість рабів важко було утримувати в покорі.

Бранець-раб. Фігурка, знайдена в Мерое (Музей Волтерса)

Рабами ставали не лише полонені. Іноді до неволі потрапляли незаможні сусіди, які не мали можливості вчасно повернути борги. Згодом рабів почали купувати або вимінювати. Рабами зазвичай ставали і діти невільників. Проте загалом рабів у патріархальному суспільстві було мало, і сам стан неволі вважали швидше винятком, нещасливим випадком.

4. Від віри до релігії. З ускладненням суспільного життя змінювалися й уявлення людей про навколишній світ. Первісна віра у духів і шанування ідолів перетворювалася на релігію – впорядковану систему поглядів на світобудову і життя людей як наслідок дії надприродних сил. Втіленням цих надприродних сил тогочасні люди вважали духів. Їх зазвичай уявляли як незвичайних істот, схожих водночас на тварин або ж на людей.

Згодом із середовища духів почали виокремлювати могутніших, тих, хто, на людське переконання, найбільше впливав на їхнє життя, – богів. Були боги сонця і місяця, вітру й дощу, землі та морів, життя і смерті, полювання, землеробства тощо. Люди були впевнені, що саме боги впорядковували світ і керували ним – майже так, як вожді та старійшини керували життям племені. Хіба що богів найчастіше вважали безсмертними.

Світ богів і світ людей. Зображення на камені, знайденому на острові Готланд (Швеція)

Разом із вірою в богів виникли і міфи – перекази про створення світу і людей, відносини між богами та інші розповіді, які пояснювали причини явищ, з якими щоденно або час від часу стикалися люди. Нашим сучасникам стародавні міфи нагадують казки (а деякі з них згодом і насправді стали казками), проте тогочасні люди сприймали міфи як правдиві розповіді про те, що відбувалося в реальності. Та й не були міфи лише збіркою вигадок. Поруч із фантастичними і неймовірними розповідями вони зберігали згадки про справжні події первісної історії і важливий для прийдешніх поколінь досвід, міфи навчали і виховували, заміняючи у патріархальному суспільстві науку й освіту. Перекази було легше запам’ятати, якщо їх переповідали особливою ритмічною мовою – віршами, або ж наспівували як пісні.

Вшануванням богів, виконанням релігійних обрядів, збереженням міфів, складанням віршів і пісень зазвичай опікувалися жерці. Разом із вождями, дружинниками і знаттю вони становили керівну верхівку патріархального суспільства. Подекуди це навіть були ті самі люди, адже стати жерцем було легше синові жерця, або ж людині, яка не працювала щоденно на землі. Водночас, у багатьох релігійних відправах – ритуалах брали участь усі члени громади, племені чи навіть союзу племен.

Стоунхендж (сучасний вигляд)

Про це нагадують величні споруди з кам’яних брил – мегаліти, що збереглися у різних країнах сучасної Європи. Найвідомішою з них вважають Стоунхендж у Великій Британії. Вчені й досі сперечаються, для чого він був збудований – для вшанування богів чи спостереження за сонцем і зірками. Проте зрозуміло одне: звести його можна було лише спільними зусиллями багатьох людей. Об’єднуючись для досягнення загальної мети, вшановуючи тих самих богів, зберігаючи спільну пам’ять, люди відчували себе єдиною спільнотою. І це допомагало їм виживати навіть за несприятливих умов тогочасного світу.

Світ племен і перші міста

1. Вінчанці й трипільці. Близько століття тому біля села Вінча на березі річки Дунай учені знайшли залишки селища мідно-кам’яної доби. Вони були вражені тим, якими вправними були тогочасні люди і як розумно було влаштоване їхнє життя. Згодом історики з’ясували, що племена, які за п’ять тисяч років до нашої ери заселили майже всю долину Дунаю та сусідні краї, були не тутешніми, а перебралися сюди із Західної Азії, де землеробство і скотарство винайшли раніше. Як ці люди називали самі себе, ми не знаємо. Вчені іменують їх за місцем перших знахідок – вінчанцями. Споріднені з вінчанцями племена, що того самого часу розселилися між Карпатами і Дніпром, історики зазвичай називають трипільцями – за знахідками біля села Трипілля на Київщині.

Вінчанський будинок (сучасна реконструкція)

Культури трипільців і вінчанців відрізнялися між собою. Проте головним заняттям і тих, й інших було землеробство – вирощування пшениці, ячменю, проса. Розводили також корів, овець, кіз, свиней. Особливого розвитку набуло гончарство – трипільську культуру навіть називають культурою мальованої кераміки. Від вінчанців залишилася безліч глиняних та кістяних фігурок, завдяки яким ми можемо здогадатися, яких релігійних вірувань вони дотримувалися. Найповажнішою була богиня-мати, від якої, на переконання тогочасних людей, залежала родючість землі, а відтак – і життя усього племені.

Трипільський керамічний посуд (Київський археологічний музей)

Вінчанці й трипільці жили у селах, що нараховували від десятка до кількох сотень хат. Стіни будинків зводили із лози й обмазували глиною, дах робили із соломи чи очерету. Деякі будинки мали два поверхи і кілька кімнат, а у вінчанців була ще й внутрішня зала з вогнищем, дах над якою спирався на стовпи. Житла стояли рядами або колами навколо великого майдану, що його використовували як загін для худоби або місце для святилищ – вчені досі сперечаються щодо його призначення. Не дійшли згоди історики і щодо того, чому трипільці та вінчанці кожні п’ятдесят років спалювали свої житла і переносили села на нові місця. Що відомо напевне – воювати племена землеробів не любили, віддаючи перевагу перемовинам і мирній торгівлі. І не лише суходільній – адже вміли робити великі човни і навіть навчилися використовувати вітрила.

Культури Північного Причорномор’я кінця IV тис. до н. е.

2. Перші індоєвропейці. У степах на схід від Дніпра одночасно з трипільцями мешкали племена скотарів. Вони не мали великих поселень, адже здебільшого пересувалися разом із худобою у пошуках кращих пасовиськ. Навіть посуд у скотарів мав загострене дно – так його зручніше було закопувати в землю та викопувати під час переселень. Мешканці степів приручили коня і першими навчилися використовувати його для їзди та перевезення вантажів. Згодом це дозволило їм остаточно перейти до кочового способу життя.

Не дивно, що досліджувати культуру скотарів ученим доводиться насамперед за їхніми похованнями – неглибокими ямами, над якими залишалися спочатку невеликі насипи землі, а згодом – штучні пагорби, так звані кургани. Ховаючи померлих, степовики клали до могил речі, які, на переконання родичів, могли їм знадобитися у потойбічному світі: серед них були і прикраси, і зброя, і знаряддя праці. Саме завдяки цьому звичаю вчені дізналися не лише про те, що перші кочовики були кремезними людьми високого зросту, а й безліч подробиць їхнього щоденного життя.

Курган біля селища Богуслав (сучасний вигляд)

Кістяні прикраси, знайдені в похованні Ямної культури (Київський археологічний музей)

Більшість істориків упевнена, що нащадками скотарів, які мешкали за мідно-кам’яної доби у причорноморських степах, є усі індоєвропейські народи: від сучасних португальців та ірландців до таджиків та індійців. Рухливим, войовничо налаштованим племенам швидко стало затісно на їхній батьківщині, тож вони почали шукати нових місць для життя. Поступово індоєвропейці (так називають їх учені, а як вони звали себе самі – наразі невідомо) розселилися на величезній території: від Атлантичного океану – до витоків річки Єнісей. Населення, що зустрічалося на їхньому шляху, змушене було залишати обжиті землі або ж змішуватися з прибульцями. Переселенці засвоювали досягнення, звичаї та спосіб життя місцевих мешканців, а ті, у свою чергу, опановували мову й культуру індоєвропейців, змінюючи і пристосовуючи її до нових умов. Колись єдина спільнота почала розпадатися, утворюючи нові племена – майбутніх германців, слов’ян, греків, хеттів, аріїв тощо.

3. Бронза замість міді. Швидкому розселенню індоєвропейських племен сприяло й те, що вони мали зброю не з міді чи кременя, а з бронзи. Так називають сплав міді з іншими металами – оловом, сурмою чи свинцем. Бронзу винайшли у IV тисячолітті до нашої ери племена, що жили біля Кавказьких гір. Нова речовина була міцнішою і твердішою за мідь, і плавити її було легше. З бронзи робили не лише зброю, а й знаряддя праці – зокрема, леза для плугів і серпів. Згодом навчилися виготовляти бронзовий посуд і мистецькі вироби.

Лезо бронзового кинджалу, знайдене на острові Кіпр (Метрополітен-музей)

Корисний винахід кавказців охоче запозичили сусіди – не лише індоєвропейці, а й хуррити та семіти. Семіти, так само як і перші індоєвропейці, були скотарями. Спочатку вони жили у Північній Африці, але в пошуках пасовиськ переселилися до Аравійського півострова та земель «Родючого півмісяця», де чимало з них перейшли до землеробства. Південні семітські племена першими приручили верблюда, а на півночі вантажі перевозили переважно віслюки.

Вершник на верблюді. Кам’яний рельєф (Музей Волтерса)

Виробництво бронзової зброї вимагало щоразу більше руди – і тепер не лише мідної. Проте олово в природі зустрічалося рідше. Шукати його доводилося часом у віддалених краях, виплавляти з нього зливки і доправляти до місця, де виготовляли бронзу. Той, хто мав доступ до покладів або ж устиг накопичити запаси металу, викликав заздрощі у сусідів, які намагалися ці запаси у нього відняти. Війни ставали запеклішими. Щоб вберегтися від нападів ворогів, села почали обносити земляними валами і навіть мурами. Найкраще захищені поселення перетворювалися на племінні центри, в яких зазвичай мешкали вожді і збиралися на наради представники племінної знаті.

4. Поява міст. Утвердження племінного ладу не було єдиним шляхом розвитку людства. На Близькому Сході вже за кам’яної доби виникли перші міста. Найдавнішим із них вважають Єрихон, що був розташований недалеко від Мертвого моря. Перше поселення на його місці виникло одразу після виникнення землеробства. Мешканці Єрихона вирощували ячмінь і пшеницю. Врожаї були високими, і жили вони заможно. Хліб вимінювали у сусідніх племен на м’ясо, сир, вовну, вироби ремісників, та ще й залишали собі чималі запаси. Врешті єрихонці перебудували своє поселення. Житла в ньому – як і в багатьох сучасних містах – тепер тулилися одне до одного вздовж вулиць, дощову воду для всіх мешканців збирали у спеціальні сховища, а для захисту поселення звели потужний мур із вежею. Для будівництва мешканці міста використовували невипалену цеглу – за формою вона була не схожа на теперішню, а більше нагадувала хлібець із глини.