© А. К. Бичко, передмова, 2007

© Р. В. Варламов, художнє оформлення, 2016

© Видавництво «Фоліо», марка серії, 2001

* * *

Нікколо Мак’явеллі та його епоха

Iталійський політик, філософ, історик, письменник, поет та комедіограф Нікколо Мак’явеллі особливої слави зажив своїм знаменитим твором «Державець». Починаючи з 1532 p. цю працю перекладали й видавали багато разів різними мовами – німецькою, французькою, англійською, шведською, голландською, датською, іспанською, польською, чеською, болгарською, угорською, російською. Тепер читачі мають можливість познайомитися з блискучим перекладом славнозвісного твору Мак’явеллі українською мовою.

Важко перелічити всіх мислителів та державних діячів, які зачитувалися «Державцем», – від одного з перших теоретиків ранньобуржуазного вчення про державу та право Юста Ліпсія в XVI ст., ідеї якого знайшли відбиття в курсах, що їх читали спудеям Києво-Могилянської академії, аж до мислителів та державних діячів сьогодення. У 1960 р. в Бостоні вийшла друком хрестоматія під назвою «Мак’явеллі – цинік, патріот чи політолог?», в якій було зібрано всі висловлювання цього державного діяча. Назва повною мірою відтворює всю суперечливість розуміння ідей мислителя. І все ж таки одне незаперечне – він геній, який вперше зміг сформулювати ідею національної державності та показати механізм управління нею.

У наші дні ці питання набули надзвичайної гостроти та актуальності. Особливо це стосується нашого державного буття. Щоб краще збагнути його, українці звертаються як до досвіду політичного життя різних країн, так і до вивчення теоретичних засад сучасної політики.

Варто при цьому врахувати те, що всі ці засади спираються на концепції, свого часу висловлені Мак’явеллі, без знання яких неможливе розуміння сутності сучасного світового політичного процесу. Тому необхідно звернутися до автентичного тексту праць Мак’явеллі й спробувати осягнути його з позицій сьогодення.

Однак це неможливо зробити, не застосувавши методології «ментального» підходу, коли будь-яке суспільне явище розглядається в контексті всієї специфіки конкретної історичної епохи.

В історії людства ніколи не було легких часів. І все ж таки є в ній особливо трагічні та суперечливі періоди. Саме в таку епоху й жив Мак’явеллі. І саме ця епоха відбилася в тій складності й певній суперечливості положень, що були висловлені в його працях.

Так, передусім слід відзначити політичну нестабільність, що характеризувала державне життя Флорентійської республіки, громадянином якої був Мак’явеллі. Як відомо, на відміну від Англії, Франції та Німеччини, Італія, що опинилася між двома постійно ворогуючими могутніми силами – імперією та папством, не створила політичної єдності. Виникає таке собі строкате поєднання держав – від незалежних економічно Флоренції та Венеції й до напівфеодального Неаполя. Усі вони були значно тісніше пов’язані зі своїми сировинними базами та ринками збуту за межами Італії, ніж одна з одною. Усе це породжувало нескінченні збройні сутички між Флоренцією, однією з типових торгово-промислових республік Італії, та близькими й далекими сусідами – зокрема, Римом, Романьєю, Венецією, Ломбардією, Сицилією.

Невелике місто охоплене активним політичним життям. «У Флоренції політиками були всі… Не завжди у Флоренції політичний досвід набувався в спокійних умовах, іноді його доводилося засвоювати під дзвін мечів, під гуркіт будинків, що завалювалися, під жахливе калатання дзвонів у диму пожеж, серед змов і революцій, – свідчить відомий дослідник творчості Мак’явеллі А. Дживилегов. – А в мирні часи політика зливалася з веселощами, з карнавальними піснями й наспівами танцюристів. Політика пронизувала все. Мак’явеллі нею упивався»^[1].

У такому бурхливому світі й минало життя Мак’явеллі. Він народився 3 травня 1469 р. в невеличкому маєтку Монтеспертолі в аристократичній родині з середніми статками. Про аристократичне походження свідчить герб із зображенням блакитного хреста, в кожен з кінців якого забито срібний цвях. Саме цвях і був символом родини, адже цвях італійською мовою – chiavello, звідси – machiavello – «дошкульний цвях». Це мало підкреслити силу роду, який уміє постояти за себе.

По якомусь часі родина Мак’явеллі переїжджає до Флоренції, де батько працював законодавцем. Широка освіченість Нікколо, постійне читання творів класиків античності – римських в оригіналі та грецьких у перекладі, ознайомлення за допомогою батька з основами юридичної науки та практики – усе це сприяло тому, що він замолоду проявив себе як досвідчений політик і здобув авторитет серед громадян Флоренції. У віці двадцяти дев’яти років його обирають на засіданні Великої ради (уряду республіки Флоренція) на посаду другого канцлера.

Це була дуже висока урядова посада. Починаючи з XI–XIII ст. у Франції, Німецьких землях та в Італії формується інститут канцлерів, які зобов’язані були забезпечувати всю внутрішню та зовнішню діяльність держави.

З огляду на свій фах, канцлери мали володіти великим обсягом спеціальних знань – досконало знати мови, закони, архівну справу, іноземні звичаї, дипломатію. А це в свою чергу сприяло їхній власній творчій діяльності – нерідко вони ставали авторами політичних та історичних праць, хронографів тощо.

У Флорентійській республіці, на чолі якої стояв виборний керівник (зазвичай це був учений-гуманітарій, широко відомий своїми науковими працями), було дві канцелярії. Канцелярію Синьйорії очолював перший канцлер – канцлер республіки, який займався в основному зовнішньополітичними справами. Друга ж канцелярія керувала внутрішніми справами республіки, на чолі її стояв найголовніший канцлер – другий канцлер. З 18 червня 1498 р. саме цю посаду зайняв Мак’явеллі й протягом чотирнадцяти років самовіддано працював для блага республіки. Упродовж цих років Мак’явеллі написав безліч листів (так, у Флорентійському державному архіві їх налічується понад чотири тисячі), урядових розпоряджень, військових наказів, державних проєктів. Він здійснив тринадцять військово-дипломатичних поїздок до різних держав, був організатором та учасником кількох військових кампаній, ініціатором народного ополчення. Коли Мак’явеллі виповнилося тридцять три роки, він одружився з Марієттою Корсіні й потім усе життя піклувався про свою родину (він мав п’ятеро дітей – чотирьох синів та одну доньку).

До нас дійшла характеристика Мак’явеллі тих років, дана його сучасником. Оскільки після смерті Мак’явеллі за наказом Ватикану були спалені не тільки його твори, але й усі його портрети, то це свідчення надзвичайно цінне: «Мак’явеллі був середнього зросту, худий, з надзвичайно жвавими очима, темним волоссям, маленьким носом, невеликою головою, широким чолом, з майже завжди стиснутими вустами. Весь його зовнішній вигляд свідчив про те, що це тонкий спостерігач і мислитель. На його вустах завжди грала саркастична усмішка, надаючи йому вигляду неупередженого, розважливого, дошкульного чоловіка. Мак’явеллі мав дуже розвинуту уяву, яка часто захоплювала його й заносила так далеко, що він іноді здавався абсолютним мрійником. Відразу після обрання він узявся вірно служити батьківщині з усією пристрастю давнього флорентійця, натхненного поганством та республіканським Римом. Якщо він і не був цілковито задоволений тодішньою формою правління, то все ж мав неабияке задоволення від того, що скінчилася тиранія Медічі та владарювання ченця (йдеться про Джіроламо Савонаролу – релігійного, політичного реформатора, після страти якого на місце другого канцлера Великою радою Флоренції було обрано Мак’явеллі. – А. Б.). Безперечно, спілкування з Марчелло Вірджіліо (першим канцлером Синьйорії, професором Флорентійського університету. – А. Б.) було надзвичайно корисним для його занять; цілком можливо, що він, крім того, відвідував і деякі лекції свого старшого колеги»^[2].

Саме в ці часи сформувалися основні засади наукової творчості Мак’явеллі. Вони зводилися до намагання оцінювати конкретні події крізь досвід інших народів та держав.

Крім зовнішніх конфліктів, Італія часів Мак’явеллі переживала внутрішні труднощі, пов’язані з тим, що зміцніли національні держави – Іспанія, Португалія, Франція, Англія, де королівська влада, спираючись на підтримку міського населення, створила всі умови для розвитку торгового, фінансового та промислового капіталу, й цим самим сприяла витісненню італійських купців із земель, де вони віками панували. Ослабленню італійських земель сприяла також і політика Ватикану, який не був зацікавлений у їхній єдності, намагаючись створити умови для подальшого маневрування перед загрозою гуманістично-ренесансних явищ.

Даремно Мак’явеллі закликав до єднання всіх італійських земель перед небезпекою іноземного загарбання. Засліплені власною гординею, породженою переконанням у своїй культурній вищості, та ідеєю прямої спадкоємності щодо Риму та Греції, італійські держави й далі ворогували між собою, чим сприяли розгрому Італії, зокрема й падінню Флорентійської республіки. Після розгрому іспанськими військами французів при Равенні в квітні 1512 р. й жахливої різанини, яку вони вчинили, гонфалоньєр (голова Флорентійської республіки) тікає з Флоренції. Відновлюється Синьйорія Медічі. Мак’явеллі спочатку висилають з міста, а 1513 р. арештовують, кидають до в’язниці й піддають тортурам (його підтягували на дибі й завдали шість ударів батогом). Із в’язниці він вийшов завдяки амністії, у зв’язку з обранням на папський престол Джованні Медічі, який прийняв ім’я папи Льва X.

Ці переслідування були пов’язані з тим, що Мак’явеллі мав дружні стосунки з групою змовників проти тиранії Медічі. Змова була невдалою. Це була змова таких собі «книжників», далеких від уміння здійснювати конкретну політику. Так, один із змовників примудрився навіть загубити аркуш з іменами вісімнадцяти учасників, яких невдовзі й схопили. Організаторів змови – Паоло Босколі та Агостіно Каппоні – було страчено.

Мак’явеллі разом із сім’єю переселяється до свого невеличкого маєтку в сільській місцевості – Сант-Андреа в Перкуссіна. Розташований біля придорожнього готелю на шляху до Рима, цей маєток дістав назву «Готельчик» («Альбергаччо»).

Позбавлений у віці сорока чотирьох років прибутків та всіх посад, Мак’явеллі тяжко переживає це. Він живе життям, ритм якого описує в листі від 10 грудня 1514 р. до свого друга Віталі: «Я встаю зі сходом сонця і йду до гаю подивитися на роботу лісорубів, які вирубують мій ліс, звідти прямую до струмка, а потім до птахоловного току. Я йду з книжкою в кишені – або з Данте чи Петраркою, або з Тібулом чи Овідієм. Я читаю про їхні любовні інтриги та пригоди, згадую те, що сам пережив, і деякий час насолоджуюсь цими згадками. Потім заходжу до корчми, що при великій дорозі, розмовляю з подорожанами, розпитую про новини з батьківщини, прислухаюся до їхніх розмов та приглядаюся до різних уподобань і фантазій людей. Тим часом настає обідня пора, і я сідаю зі своєю сім’єю за скромну трапезу… Після обіду знову повертаюся до корчми, де зазвичай уже сидять корчмар, м’ясник, мельник та цегельник. З ними я проводжу решту дня, граючи в карти… Коли настає вечір, повертаюся додому і йду до своєї робочої кімнати. На порозі скидаю селянський одяг, геть забруднений. Вбираюся в розкішне світське вбрання й вирушаю до великих людей давнини. Привітно ними зустрінутий, я споживаю те, до чого придатний і для чого народжений (йдеться про спілкування з книжками античних філософів, поетів, мислителів. – А. Б.). І мені не соромно розмовляти з ними, питати про причини їхніх вчинків, а вони охоче мені відповідають. Через чотири години я не відчуваю втоми, забуваю всі страждання, не помічаю злиднів, мене не лякає смерть, і я весь поринаю в цей забутий світ»^[3].

Саме в цей період відбувається формування Мак’явеллі як мислителя. Цьому сприяв той трагічний факт, що Флоренція втратила геніального практика в політиці, штовхнувши його на шлях теоретичної діяльності.

Відомо, що сучасники давали високу оцінку Мак’явеллі як політику. В ці роки він отримує ряд пропозицій – зайняти місце секретаря кардинала Просперо Колонна в Римі, стати на службу до французького монарха. Але Мак’явеллі, патріот Флоренції, не може прийняти ці пропозиції від її ворогів.

Важко виділити певні етапи творчості Мак’явеллі, бо він водночас займався всім, що й створило таке широке розмаїття його праць, – про це свідчать самі назви творів: «Державець» (1513), «Роздуми про першу декаду Тіта Лівія» (1513–1516), «Діалоги, або Роздуми про нашу мову» (1514–1516), «Золотий осел» (1516–1517), «Бельфагор», «Мандрагора» (1518), трактат «Про військове мистецтво» (1519–1520), «Роздуми про засоби упорядкування справ у Флоренції після смерті герцога Лоренцо» (1520), «Опис подій у місті Луцці» (1520–1525), комедія «Кліція», «Історія Флоренції» (1520–1526), переклад байок Плавта та інші.

Кожен з творів Мак’явеллі має свою неповторну цінність. Так, у комедії «Мандрагора» автор довів до завершення стильові особливості, характерні для «Комедії про скриню» (1508) Лодовіко Аріосто та комедії «Каландро» (1513) кардинала Бабієні. Саме тому Мак’явеллі вважається засновником сучасної комедіографії.

Маловідомими, але, на наш погляд, важливими з позицій аналізу становлення мислителя й теоретика, є літературні твори Мак’явеллі. Крім «Мандрагори», комедія «Кліція» відкриває нам ще один бік його творчості – глибокий зв’язок з римською драматургією. Разом з тим у сюжеті «Кліції» відтворено одну зі сторінок життя Мак’явеллі – його «любовний шал» до співачки та актриси Раффакані Салютаті. Комедійність невесела – змальовуючи себе в образі старого залицяльника Нікомаха (в імені якого простежується абревіатура імені Нікколо Мак’явеллі), висміюючи його (а фактично самого себе), автор змальовує суперечливість «потоку життя».

В єдиному своєму новелістичному творі «Бельфагор» Мак’явеллі підкреслює зло реального життя – чорт, познайомившись із земними конфліктами й трагедіями, проситься назад у пекло. Там спокійніше, ніж на землі.

У поетичних творах, чотирьох капітоло (невеличких поемах, які характеризуються сатирично-бурлескними мотивами) – «Про невдячність», «Про долю», «Про пиху», «Про випадок», – можна простежити становлення основних ідей тих творів, які прославили його ім’я, – «Державець» та «Історія Флоренції».

І все ж уся літературна творчість Мак’явеллі нерозривно пов’язана і певною мірою підпорядкована Мак’явеллі-політику: практику та теоретику.

Початки його теоретичних пошуків припадають на 1513 p., коли він розпочав «Роздуми про десять книжок Тіта Лівія». Мак’явеллі поставив перед собою завдання: в діалозі з мудрими співбесідниками, починаючи від Платона й Арістотеля, сформувати для себе свої власні максими. Але коли з’являється надія повернутися до практичної політичної діяльності, він перериває роботу над «Роздумами» (було написано вісімнадцять розділів, останні завершено лише в 1522 p.).

Саме надія на повернення до «живої» політики змусила Мак’явеллі написати славнозвісного «Державця», який мав прислужитися новим володарям Флоренції, давши їм своєрідну програму управління державою.

І хоч за часів Мак’явеллі ця тема була досить модна, однак саме в нього вона набула такого звучання, що стала, можна сказати, вічною. Тому до «Державця» в XVI–XVII ст. зверталися по допомогу в дипломатичному та політичному мистецтві; у XVIII ст. – в історіографічному плані, а в XX ст. – як до класичної праці з політології.

Це стає зрозумілим, коли розглянути основні ідеї праці Мак’явеллі. Центральною серед них є проголошення могутності та сили людини, її розуму, знань та волі, що й робить її творцем-Деміургом, здатним змінювати світ відповідно до власних потреб та планів.

Адже саме це розуміння людського буття проголосила епоха Мак’явеллі, епоха титанів Відродження. Відбувається різкий перехід від статичного середньовічного світобачення до визнання вічної рухливості й навіть внутрішньої невпорядкованості, конфліктності світу. Принцип авторитаризму зберігається, але він втрачає, так би мовити, монархічний («монологічний») характер. На зміну йому приходить республіканський принцип, коли авторитетними стають не тільки біблійні істини, але й античні авторитети та східна мудрість (певний поліфонізм). І єдине, що абсолютне в цьому вічно рухливому світі, – це універсальна людина, наділена безмежними пристрастями, що й становить її найбільшу цінність.

Саме сила пристрастей, ламаючи будь-яку мораль, стає мірилом людського буття, його найвищого змісту. І це зрозуміло. Людина-творець, орієнтована на земні, можна сказати, «тілесні» цінності, відкидала усталені норми моралі, в епоху Відродження нерозривно пов’язані ще й з мораллю клерикально-християнською, бо нові моральні засади ще тільки формувалися.

І можна сміливо зазначити, що біля джерел цієї нової моралі одним із перших стояв Нікколо Мак’явеллі. Адже до «Державця» існувало поняття вірності Богу, князю, королю, синьйорові, а Мак’явеллі перший проголосив ідею stato – ідею Батьківщини.

Власне, звідси його зацікавлення політичною проблематикою. Мак’явеллі проголосив ідею єдності Італії значно раніше від того часу, коли окремі народи Європи, усвідомивши свою національну ідентичність, стали на шлях національно-визвольної боротьби, відомої як «Весна народів» (1848 p.). Оцінюючи значення заклику Мак’явеллі до національної єдності, видатний італійський поет кінця XIX ст. Джозуе Кардуччі зазначає: «Я – Італія велика і єдина. І виховав мене Нікколо Мак’явеллі!»