Як ставлюся до театрів? Я їх люблю. Я люблю березільців, франківців, одещан, заньківчан… Я всіх люблю. Я навіть оперу українську люблю. Слово честі. І якби, приміром, оперові директори любили свої опери так, як я їх люблю, у нас би, не вважаючи на те, що так багато в нас є оперових директорів і відділ мистецтв, – у нас би, їй-богу, була українська опера. Бо я знаю, що театр – це велике знаряддя, а коли він велике знаряддя, то треба дуже великого на директорів знаряддя, щоб театр був великим знаряддям.
Із тварин – найбільше люблю кіз. Із комах – осу. Найулюбленіший колір – жовто-бурий. Запах – фіалка. Із квіток найбільше люблю – фуксію. Котів люблю за хвіст тягати. Із страв найсмачніша – смажена картопля, щоб хрумтіла на зубах. Жінок люблю стрижених і голених, і щоб у чоботях. У бога перестав вірити через два дні після того, як було приказано, що бога нема.
Крім усього цього, я: член МОПРу, Авіохему, «Геть неписьменність», товариства «Змичка» і літературного клубу ім. Вас. Блакитного. Жонатий.
Це все – для психології творчості!
Якось я запитав у свого сина:
– Вячку! Чим ти будеш, як виростеш?..
– Людиною буду!
Я й подумав:
«А й правда. Хай буде людиною. Не письменником, а людиною. Йому це легше тепер зробити, ніж нам колись було. Він барині ручки не цілуватиме, і нема біля нього картоплиння та бур'янів. Нема, де замислюватись».
Занотував я отут найголовніші моменти з свого життя та найголовніші риси моєї вдачі й світовідчування, що лягли в основу моєї літературної роботи. Як лягли? А вам що до того? Лягли – хай лежать. Не займайте їх.
Як бачите, лінія в моєму літературному житті була правильна. Що, робота ні к лихій годині не годиться? То нічого: аби була лінія правильна.
Р. S. Чому я поспішав так із своєю автобіографією? Через віщо сам я оце її випускаю в світ? Та дуже просто. Я ж не певний, що як дуба вріжу, хтось візьметься за мою біографію… А так сам зробиш, – знатимеш уже напевно, що вдячні нащадки ніколи тебе не забудуть.
НАЧАЛЬНИКУ 2-го ОТДЕЛЕНИЯ СО тов. КОЗЕЛЬСКОМУ
Задание тов. Джавахова
В ответ на В/задание за № 1649 от 17/III-27 г. сообщаю
что гр-н ГУБЕНКО Павел Михайлович, 32 лет, русский, женат, беспартийный, уроженец гор. Грунь, Полтавской губ. Проживал в доме № 12 по Большой Гончаровской ул. и 23/IV-26 г. из вышеуказанного дома выбыл на жительство в дом № 130 по Сумской ул., где по словам его бывшей жены, с которой он развелся, в настоящее время и проживает.
В этом же доме проживает его бывшая жена ГУБЕНКО Елена Петровна, 28 лет, дом. хоз. и ребенок.
При проверке дома № 130 по Сумской ул. гр-н ГУБЕНКО Павел Михайлович не обнаружен, а по домовой книге значится проживающим гр-н ВЫШНЯ Остап Михайлович /он же – ГУБЕНКО/ 1889 г. рождения, журналист, работает в редакции газеты «ВІСТІ». При нем жена.
Техническим секретарем этого дома является гр-н ЛОЗА Петр Федорович, 26 лет, служит в Сахаротресте и студент СХИ. При нем жена.
Основание: Докл. разв. №№ ……… от 26 и 29/ Марта с. г.
НАЧ. РАЗВЕД. ОТДЕЛЕНИЯ СОУ /ПАНОВ/ [Підпис]
1/IV-27 г.
№1749
§ 25. Т-во Содействия Украинской Державной Библиотеке начинает разворачивать свою работу. Мне известно, что последнее решило устраивать для широкой аудитории лекции, для чего они хотят пригласить в Одессу Остапа ВИШНЮ и ТИЧИНУ. Кроме того это Т-во поставило перед собой задачу – распространение литературы – книжек на селе, для этой цели они думают дубликаты книг, имеющихся в УДВ – отправлять на село.
В Правление Т-ва входят: СОЛТУС, ТАЛЬКО-ГРИНЦЕВИЧ, БЕЛОСКУРСКИЙ, БУРЯЧЕНКО, НАВРОЦКИЙ, ПАЩЕНКО, ЛЕЩЕНКО.
ОСНОВАНИЕ: Сводка со слов с/с «ПОЖИЛОГО» от 12/IV-27 г.
Приняла:
П[омощник] Упол[номоченного] С[ледственного] О[тдела] – Иванова
Остап ВИШНЯ. Має величезну дружбу з ЯВОРНИЦЬКИМ і він же його поклонник посилає йому свої книжки… з дружеськими підписами. А як заходить річ про війну, то в його спитай: «Ну, щож, Павло Михайловичу, Чемберлен хоче піти війною на нас». «Хай попробує. Получив ото відповідь на ультиматум, а тепер хай попробує він нас пушками, танками, газами, а ми його протестами, протестами, так дума з нами заводиться».
На порогах – 12/VI – 27 г.
Сива-сивезна старовина…
Отоді ж таки, як жила-була на світі Атлантида, гонів із сотню за Атлантидою, трішки вбік, праворуч, була друга казкова країна, що мала чудернацьку трохи назву «Чукрен».
Звалася так та казкова країна через те, що її населення, люд тобто її божий, завжди чухався.
Дитинча маленьке, як тільки починало було спинатися на ноги, і коли було його чи запитають про що-небудь, чи загадають що зробити, зразу воно лізе до потилиці й починає чухатись. І так ото чухається все своє життя, аж поки дуба вріже…
Через те й країна звалася «Чукрен»…
Власне кажучи, перша її назва була не «Чукрен», а «Чухрен», але згодом «хи» перейшло в «ки», а правописна комісія той перехід «хи» на «ки» затвердила. Так назавжди й залишилася назва тої країни «Чукрен».
Жили там люди – чухраїнці.
Усе було вони чухаються та співають.
До співів вони були великі мастаки.
Співають було цілими століттями.
Спочатку в них пісні були дуже короткі, мелодійні і з глибоким змістом, а потім, як уже було заведено «Всечухраїнський день музики», починали співати «Корита»:
Ой корито, корито,
Повне води налито.
Там дівчонки води мили,
А мальчишки воду пили.
Не хочу я чаю пить,
Не хочу заварювать,
Не хочу тібє любить,
З тобою разговарювать.
Співали вони так, що сусіди їхні, атлантидяни оті самі, аж вікна було зачиняють:
– Співають чухраїнці! От народ!? А коли ж вони вже за індустріалізацію візьмуться?
А ті співають, а ті співають…
Перестануть, почухаються та знову:
Ти скажи мне пачєму,
По какому случаю,
Одного тібє люблю,
А десяток мучаю.
Отак і жила та казкова країна «Чукрен».
І якось вийшло так, що мала вона святкувати якесь дуже велике ювілейне свято: чи то десятиріччя якоїсь події, чи то ювілей якогось громадського дуже важливого чинника, – одне слово, дуже якесь велике мало відбутися свято.
Вирішили святкувати.
От надіходить уже й свято, а чухраїнці чухаються собі помаленьку.
Сусіди збоку нагадують:
– Не проґавте, хлопці!
А чухраїнці їм:
– Нічого! Встигнемо з козами на торг.
Та й дочухалися до того, що перед самісіньким святом тик-мик, а святкувати нема з чим. Не підготувалися як слід…
Що маєш робити?
Так вони що втнули? Хитрий нарід був. Рік у них мав 365 день, так вони взяли й ухвалили:
Через те, мовляв, що рік для нас дуже короткий, ухвалюємо, що з цього числа рік у нас має бути на тисячу днів.
Щоб не дуже, значить, поспішали.
Зраділи всі дуже…
А заслужена їхня артистка вийшла на сцену в народнім театрі й проспівала художньо:
Віють вітри,
Віють буйні,
Аж-аж-аж дерева гнуться.
На тім, поки що, і кінчився «народний здвиг» з цього приводу.
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Отака була колись казкова країна «Чукрен».
Передмова
«Чухраїнці», як ми знаємо, це дивацький нарід, що жив у чудернацькій країні «Чукрен».
Країна «Чукрен» була по той бік Атлантиди.
Назва – «чухраїнці» (і про це ми знаємо) – постала від того, що нарід той завжди чухався…
В цій моїй науковій праці ми спробуємо, за виконаними матеріалами, зазнайомити з характеристикою вищеназваного дивного народу.
Розділ І
Країна «Чукрен», як про те свідчать матеріали, знайдені при розкопках гробниці чухраїнського царя Передериматнюріохора, розлягалася на чималім просторі від біблійської річки Сону до біблійської річки Дяну. Біля річки Дяну простягалося пасмо так званих Кирпатих гір. Це – на заході…
Південь країни «Чукрен» обмивало море з водою синього кольору. Синім те море зробилося дуже давно, ще тоді, коли найбільша в світі катаклізма – бог одділив океани від землі. Тоді те море хотіло зробитися океаном – надулося, посиніло, та так синім на ввесь свій вік і залишилося.
В синє море текла найулюбленіша чухраїнцями річка Дмитро. А на південному заході була велика річка Дсітро. Од цих річок і чухраїнці прибрали назв: Наддмитрянців і Наддсітрянців. Наддмитрянці – це ті, що жили над річкою Дмитром, а Наддсітрянці – над Дсітром.
Чухраїнців було чимало і щось понад тридцять мільйонів, – хоч здебільша вони й самі не знали, хто вони такі суть…
Як запитають було їх:
– Якої ви, лорди, нації?
Вони, почухавшись, одповідають:
– Та хто й зна?! Живемо в Шенгерієвці. Православні.
«Чукрен» була країна хліборобська. На ланах її на широких росли незнані тепер хліба: книші, паляниці, перепічки…
А найбільше чухраїнці любили на вгородах соняшники.
– Хороша, – казали вони, – рослина. Як зацвіте-зацвіте-зацвіте. А потім як і схилить і стоїть перед тобою, як навколюшках… Так ніби він – ти, а ти – ніби пан. Уперто покірлива рослина. Хороша рослина.
Розділ ІІ
Мали чухраїнці цілих аж п'ять глибоко національних рис. Ці риси настільки були для них характерні, що, коли б котрийсь із них загубився в мільйоновій юрбі собі подібних істот, кожний, хто хоч недовго жив серед чухраїнців, вгадає:
– Це – чухраїнець.
І ніколи не помилиться…
Його (чухраїнця) постать, його рухи, вираз, сказать би, всього його корпуса – все це так і випирає оті п'ять голівних рис його симпатичної вдачі.
Риси ці, як на ту старовинну термінологію, звалися так:
1. Якби ж знаття?
2. Забув.
3. Спізнивсь.
4. Якось-то воно буде!
5. Я так і знав.
Розглянемо поодинці всі ці п'ять характерних для чухраїнця рис.
Нагадаємо тільки, що розкопані матеріали сильно потерпіли од тисячолітньої давнини, а декотрі з них й понадривані так, ніби на цигарки, хоч матеріали ті ні на книжки з сільського господарства, ні на газети не подібні.
Одну з книжок, писану віршами, викопано разом із глечиком.
Академіки кажуть, що, очевидно, чухраїнці накривали глечики з молоком поезією: настільки в них була розвинена вже тоді культура.
Книжка дуже попсована, вся в сметані. Сметана та взялася струпом. Хімічний дослід того струпа виявив, що то – крейда. Як догадуються вчені, сметану ту було накрито книжкою біля якогось великого міста.
Отже, дуже тяжко працювати над тими матеріалами. Через те характеристика кожної національної чухраїнської риси може бути не зовсім повна.
Ми зарані просимо нам те дарувати. Не ми в тому винні, а тисячоліття.
Вивчати науково кожну окрему рису ми, за браком часу й місця, навряд чи зможемо. Доведеться обмежитись наведенням для кожної з них наочних прикладів: так, ми гадаємо, буде й швидше, й для широкого загалу зрозуміліше.
Якби ж знаття.
Найхарактерніша для чухраїнців риса. Риса-мати. Без неї чухраїнець, а риса ця без чухраїнця – не риса.
Повстала ця риса в чухраїнців от з якого приводу. Вшивав один із них хату. Зліз аж до бовдура і посунувся. Сунеться й кричить:
– Жінко! Жінко! Соломи! Соломи! Соломи!..
Геп!
– Не треба…
Це, значить, кричав чухраїнець жінці, щоб вона, доки він гепне, соломи на те місце, де він гепне, підіслала. Не встигла жінка цього зробити. Тоді виходить: «Не треба».
І от після цього й укоренилася глибоко ця риса в чухраїнцеву вдачу. Як тільки яка притичина, зразу:
– Якби ж знаття, де впадеш, – соломки б підіслав.
Або:
– Якби знаття, що в кума пиття…
І так в кожнім випадку життя чухраїнського цивілізованого.
От будують чухраїнці яку-небудь будівлю громадську. Збудували. А вона взяла і упала. І зразу:
– Якби ж знаття, що вона впаде, ми б її не сюди, а туди будували.
Є серед матеріалів характерний запис, як попервах чухраїнці свою культуру будували. Узялися дуже ретельно… А потім за щось завелись, зразу за голоблі (була в них така зброя, на манір лицарських середньовічних списів) та як зчепились полемізувати… Полемізували-полемізували, аж дивляться – у всіх кров тече… Тоді повставали й стогнуть:
– Якби ж знаття, що один одному голови попровалюємо, не бились би.
Сильно тоді в них культура затрималася… Та й не дивно: з попроваленими головами не дуже культурне життя налагодиш…
Вирішили якось вони театр організувати. Запросили спеціальну людину. Бігали, говорили, обговорювали. Хвалилися, перехвалювалися. Підвела їх та людина: не організувала театра, а зовсім навпаки.
Тоді почухались.
– Якби ж знаття…
І почали знову.
І не було жоднісінького чухраїнця без отого знаменитого:
– Якби ж знаття…
Якось-то воно буде. Я так і знав.
З цією головною рисою тісно з'єднані четверта й п'ята риси в чухраїнців, а саме: «якось-то воно буде» та «я так і знав».
Коли чухраїнці було починають якусь роботу, хоч би в якій галузі їхнього життя та робота виникла, і коли хто-небудь чи збоку, чи, може, трохи прозорливіший зауважив:
– А чи так ви робите?
Чухраїнець обов'язково подумає трішки, почухається і не швидко прокаже:
– Та! Якось-то вже буде!
І починає робити…
Коли ж побачить, що наробив, аж пальці знати, тоді:
– Я так і знав!
– Що ви знали?
– Та що отак буде!
– Так навіщо ж ви робили?
– Якби ж знаття…
– Так ви ж кажете, що знали?
– Так я думав, що якось-то воно буде!
Один індійський мудрець, коли йому про це тоді розповідали, сказав:
– Дивне якесь perpetuum mobile.
Забув. Спізнивсь.
Друга риса – «забув» і третя – «спізнивсь» характерні так само риси для чухраїнців, але вони особливих пояснень, гадаємо, не потребують…
– Чому ви цього не зробили?
– І-і-і-ти! Забув! Дивись?!
Або:
– Чого ж ви не прийшли?
– Та засидівсь, глянув, дивлюсь – спізнивсь! Так я й той… облишив. Якось-то, сам собі подумав, воно буде.
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Істинно дивний народ.
Розділ III
Країну «Чукрен» залила стихія разом із Атлантидою.
Один чухраїнський поет, грізної стихії перелякавшися, заліз на височенну вербу й чекав смерті. Коли вода вже заливала його притулок, він продекламував журно:
Ой, поля, ви, поля,
Мати рідна земля,
Скільки крові і сліз
По вас вітер розніс.
А в цей момент пропливав повз ту вербу атлантидянин і, захлинаючись уже, промовив:
– І все по-дурному!
Післямова
Читав я оці всі матеріали, дуже сумно хитаючи головою. Прочитавши, замислився і зітхнув важко, а з зітханням тим само по собі вилетіло:
– Нічого. Якось-то воно буде.
Тьху!
До Остапа Вишні приїздили щось за представники Укр. громади, через яких був переданий лист до Харківських письменників з проханням, аби ці допомогли наладити українську освітню роботу у м. Самарканді, а потім вони прохали ВИШНЮ щоби він написав фельєтона про погане відношення росіян до українців у Самарканді.
ВИШНЯ пообіцяв написати фельєтона і посприяти на деякі вищі органи, аби випустили туди кошти на український робітничій ……. та українську освітню роботу «бо каже ми знаємо російську політику до нас». Потім він попрохав цього інженера, що приїздив до Харкову із Саморканда, щоб він йому понаписував: 1/ як стоїть освіта укр. робітників у Саморканді. 2/ як до них відносяться росіяне, коли взнають, що вони українці. 3/ Кому влада вперід на щот освіти на зустріч йде чи до росіян, чи до українців. Й цей увесь матеріял заніс до ВИШНІ на квартирю. А потім, коли ці ішли з редакцій журналу Червоного Перцю – Остап пожав їм руки й додав бувайте та й нашим там передайте, що хай не падають духом за них турбуємося ми. Видатий цим представником комплект журналу Червоний перец за весь рік, а в переписці <…>4 Ви не турбуйтеся, сказав Вишня. Черкайте мені відділя до Вас відношення Самаркандян, а я тут буду їх потроху підхвачувати, а влада тоді побаче сама, що треба Вам допомогти, коли прочитають те, що я напишу.
ОБЩЕСТВЕННОСТЬ о О. ВИШНИ.
§ 12. Вечер, устроенный О-вом имени Леонтовича с участием О. ВИШНИ очень понравился местной украинской общественности. Некоторым, правда, не понравилось концертное отделение, которое они называли «малороссийщиной». /ВАСИЛЬКО – зав. худ. укрдерждрамы и др./. —
ОСНОВАНИЕ: Сводка со слов с/с «ОБЩЕСТВЕННИКА» от 15/I-28 г.
Приняла: Упол[номоченная] С[ледственного] О[тдела] – Иванова.
ВЫПИСКА из доклада с/с «ТЫЧИНЫ» от 20/I – 28 года.
Закрытие Ваплите и настроения литературных групп.
П. И. ЛЕБЕДЕНКО через СУРЖКО потребовал, чтобы я пришел к нему «по важному делу». Я пришел в «Допомогу».
Видите ли Вы, сказал он мне, РУХ перестал существовать, как укр. низовая организация. РУХ превратился в клевретов ГПУ, вроде СОВЗА и ЛЫЗАНИВСКОГО последнее общее собрание наметило это. Потому необходимо создать второй РУХ – прикрывшись маской «Издательства писателей».
Новое издательство будет называться «Кооперативне Видавництво Жовтень», Правление будет состоять из меня, Остапа ВИШНИ, Вас, Леонида ЧЕРНОВА и ЯРИНЫ.
Таким образом фактически можно будет под видом этого правления – довольно невинного, создать второй РУХ.
Я напущу в издательство важных кооператоров, мы получим крупные кредиты, тысяч в 40 от Книгоспилки и Допомоги и заживем.
ЛЕБЕДЕНКО возмущен поведением МОЛОТОВА на Украине. МОЛОТОВ хозяйничает как губернатор в колонии, он даже с ЧУБАРЕМ не считается.
ОБЩЕСТВЕННОСТЬ о О. ВИШНИ.
§ 35. Среди некоторых местных украинцев после вечера О. ВИШНИ шли разговоры о том, что правление О-ва им. Леонтовича испортило вечер О. ВИШНИ, устроив концерт, где преобладала малороссийщина.
Выступление О. ВИШНИ публике очень понравилось.
ОСНОВАНИЕ: Сводка со слов с/с «Молдаванки» от 21/I-28 г.
ОБЩЕСТВЕННОСТЬ о О. ВИШНИ.
§ 17. Насколько мне удалось выяснить, О. ВИШНЕ не понравилась публика, которая была на 1-м вечере. По этому поводу он говорил, что думал, что будет публика пролетарская и пришли главным образом буржуа. В связи с этим он вначале было отказался от выступлений на 2-м вечере и только после долгих просьб согласился.
ОСНОВАНИЕ: Сводка со слов с/с «ТИХОГО» от 22/I-1928 г.
Приняла: Упол. 2-й гр. СО – Иванова.
…По последним данным ВАПЛИТЕ решило захватить в свои руки «КОРЕЛИС» и согласовав этот вопрос с председателем «КОРЕЛИСА» В. ПОЛИЩУКОМ и Остапом ВИШНЕЙ предложило своим членам войти в «КОРЕЛИС».
Сейчас в «КОРЕЛИСЕ» состоят – ИВАНОВ, СЛЮСАРЕНКО и ВРАЖЛИВЫЙ. Туда входят: ПАНЧ, КОПЫЛЕНКО, ЛЮБЧЕНКО, СЕНЧЕНКО. Тов. СКРЫПНИК разрешил «КОРЕЛИСУ» иметь свой журнал – на 5 листов в мес. – этим журналом и думают воспользоваться Ваплитовцы.
ВЫПИСКА ИЗ СВОДКИ с/с «ТЫЧИНЫ» от 25/I – 28 года.
…Не менее воинственно настроены поэт ЧЕРНОВ и Остап ВИШНЯ.
О проекте
О подписке