Книгоспілка. Так я й не знаю точно, чи затвердили її статут, чи ні. У січні був у мене Полонський. Клопотався тут про статут. Поїхав і не зайшов перед од’їздом. Казав, що мають затвердити. Там ще буде велика тяганина з майном, бо за його держуться і Вукоспілка і Всевидат. Іван Костьович там же. Він і не кидав справи. Мих[айло] Мих[айлович] зовсім одійшов і з нього всі страшенно незадоволені. Гадаю, що справа безперечно відновиться. Але це все робиться дуже й дуже поволі. Незадоволені вони й тобою, що не мають нічого від тебе.
Щодо висилки тобі книжок, напишу їм. Постараюся розшукати тут ті, що ти просиш. Може знайду що-небудь. Але з книгоспілчанських видань тут тяжко роздобути, бо їх на ринок пускали дуже мало і тут їх зрідка можна побачити.
Становище на Вкраїні дуже й дуже сумне. Напевно ти читав у часописах про голод. Запоріжжа, Одещина, Катеринославщина, Херсонщина – це цілковитий жах. В газетах не перебільшено. Поїли собак, котів. Трапляються випадки людожерства. Гине десятки тисяч люду. Не можна, звичайно, описати всього того страхіття, що твориться. Треба бити в дзвони, бо самі ми не врятуємося тут. Я не знаю, чого закордон нічого не робить. Кинути треба всякі політичні симпатії й антипатії і рятувати людей. Невже поглухли всі там, що не чують наших тут зойків. Ми маємо відомости про промови Нансенові в Манчестері й по инших місцях про голод на Надволжі. Все це правда. У південній Україні друге Надволжя. А вони там балакають.
Ти пишеш, щоб дати тобі список учених, письменників і т. п., щоб допомогти їм. Всім треба допомагати. Всі недоїдають. Зерна треба для засіву, бо коли навесні не обсіємося, всі погинемо. З України кладовище залишиться. Треба кричати, писати, говорити, щоб допомогти.
В Київі Кримський, Тутковський, Зеров, Тичина, Алешко і багато інших. В Харкові Хоткевич, Багалій, Сумцов, Алчевська… Та хіба можна всіх перелічити…
Ну, що ж тобі ще написати? Хіба про автокефалію. Шириться, брат, рух цей на Вкраїні. Багато потім боротьби буде з клерикалізмом. Грицько Дем’янович на єпископа висвятився. Єрещенко так саме. Липківський за митрополита… Усі в святі лізуть.
№ 9 «Б. П.» я читав. Сумно, брат. Розумію, звичайно, що там усі ви у власнім соку варитеся. Вилаяти треба вас усіх там. Чого гризтись? Шкідливо й недоцільно. Все це перемелеться, гадаю. Тебе особливо слід вилаяти за статтю. Навіщо це все? Адже ж реальної користи нікоторої, а неприємний присмак залишається… Твоя, звичайно, це справа, але озиратися іноді треба, бо написаного гумкою не зітреш.
А щодо чешки, так чого ж?! Валяй! Якщо тікатимеш, заховаю тут, так що не знайде. Плоди чешинят.
13. III.
От тобі тут прикладаю мірку на Ляльчини черевики. Тут Соня додає ще одну мірку, ще на одні черевики – менші – це вже як ти соблаговолиш.
А чого ти ото не думаєш повертатися? Ти, брат, кинь. Повернешся ж колись. Всі повернуться. А я вже за тобою скучив сильно.
Щодо книжок, так… до чого ж ти був би хороший, якби вислав мені дещо. Особливо мені потрібно Винниченкові «Відр[одження] Націй» і Христюкова «Матеріяли». Я ж не кинув думки написати дещо з Історії Укр[аїнської] Революції, а матеріялів нема, ніякісіньких.
Прохав я про це й Ніну, і Шт[ефана], але не знаю, чи вишлють.
Щодо речей для мене, то, звичайно, дещо мені потрібно дуже. О, ще пришли пар зо 2 панчох жіночих (це для жінки), а для мене бритву. Буду поки що голиться, а як не приїдеш, то заріжусь.
Добре було б, як би прислав піяніно, або хоч концертовий рояль. Запакуй там одразу вже 2 корові, сім пар волів, трактора (город копати) і одного цапа, бо думаю козу купувати.
Сьогодні в мене жалоба. Кіт щиглика ззів. Є в мене курка. Вона несеться. Чого й тобі бажаю: несись… на Вкраїну. Є й півень, але він не несеться.
Бувай, голубе, здоров. Цілую міцно. Павло.
[Дописка на берегах листа]:
Пиши. Пакунки посилай або на «Вісти», або додому.
Вітай усіх. Мухіна й Остаповича особливо. Юрко й В. С. вітають.
Згадую «Тр. Гром» «с особенним удовольствієм».
5/ гр-н ГУБЕНКО Павел Михайлович, 33 лет, проживает в д. № 12, кв. 5 по Б.-Гончаровской ул., он журналист, псевдоним его «Остап Вишня». Происходит из граждан села Грунь, Тамбовской губ. При нем жена Елена Петровна, каковая в конце июня уехала к родным в Московскую губ. «Остап Вишня», беспартийный.
30.І.22 р.
Харків
Здоров, «дорогой брат»!
Пишу нашвидку, бо завтра [т. Штефан – густо закреслене прізвище] їде.
Я в Харкові. Працюю у «Вістях». Ще не вільний. Маю дружину – харків’янку. Соня живе поки що в Ізюмі – Карабай там лікарем. Його вже звільнено зовсім. Там і Ляля. Живеться їм скрутно. Оце недавно була Соня у мене. Переїздить думають до Харкова у Червоний Хрест. «Тесть» твій (Садовий) у Харкові. Він служить завхозом в маєткові ВУЦВКа. Живе тут з родиною, крім Валер’яна, що залишився вдома. Від твоїх з [копалень] нічого не маю, хоч і запитував їх. Від своїх так саме. Маю зв’язок з Василем. Він у Ростові в Центросоюзі працює. Має ще й сина Юрка.
В Київі по старому бідують. Тося жива і всі з нею. Листуюсь із ними.
Книгоспілка відновлюється зараз у Харкові. А. М. Полонський – приїхав регіструвати статута.
Валя вийшла заміж. Оце недавно написала мені – pardon’у просить.
Ляля хворала на тиф. Тепер одужала.
В Київі не був я.
Скучив за тобою. Цілую. Твій Павло.
Харків. «Вісти». Пиши. Листи доходять…
Антоніна Миновна у Варшаві в Укр. Місії. Адреса її – Hotel Viktoria.
Ну, бувай здоров.
Павло.
7. VII.922 року
Харків
Дорогий Миколо.
Я писав тобі – не знаю, чому ти не дістав нічого. Оце й позавчора послав тобі листівку, що ти був прислав з оплаченою відповіддю. Листи твої я діставав.
Речі для Ляльки через Феденка одержав. Малі черевики: довелося продати. Лялька дуже виросла, ногу має велику. Так що коли висилатимеш, купуй черевики так приблизно на 10 років.
Ти пишеш, що послав багато посилок. Раніш ти писав, що вислав дві. Одну одержали. Очевидно другу – з справжньою адресою (В. Гончарівка, 12, 5), а ту, що на 13, Гон[чарівка], 13 (помилкову) не одержав. І не було її й у Нансена, бо я справлявся. Інших ніяких посилок не було.
У Соні сухоти. Становище її дуже серйозне. Лікарі кажуть, що процес захопив цілу ліву легеню і частину правої. Ввесь час піднесена температура. Вона бадьориться, але… Виїхала оце до Святих Гір в санаторію. Лялька в Харкові – здорова. Не подобається мені, по правді казавши, Ляльчине становище. Уваги б до неї треба більше. Вчити треба вже, а вона нічого з цього боку не робить.
Антоніна Миновна в Харкові. Працює в Черв[оному] Хр[есті] – завідує харчпунктом. Драм нема.
З дому не маю жодних звісток. Від Катерини вже місяців 8 – ні чутки. Оце написав до всіх наказа сповістити, що робиться скрізь.
На Тройцю з Ростова приїхала Валя. В них там драма. Розходяться чи що. Валя обвинувачує Василя – скакає ніби в гречку. І кудись ніби вскочив серьйозно.
Від твоїх не маю нічого. Заїздив був до мене фельдшер з Лозово-Павлівки – місяців зо три тому з листом од Дмитра. Дмитро живе добре з матер[іального] боку. Я йому все докладно відповів і написав, але після того мовчать. Здається, там усе гаразд.
Я в Харкові і нема просвітку – коли вже звідси виберусь. Працюю там же. Матеріяльно нічого. Чи бачив там «Червоний Перець»? Там можеш вичитати крім Грунського ще й Остапа Вишню, ще й Агронома, ще й Публія Козоцапського. Один у 5 особах. Мене не задовольняє. Нема радощів творчих. <За>жимаєш. Стимулів мало. [Дамці – нерозб. – С. Г.] «ідєля не прейдеши». Куснем хліба тхне, а це пхе.
Родинне життя зле. Власне з зовнішнього боку все «благополучно». Навіть надто. Рожева водиця. Не те гадалося. Не в свій город утелющився. Кубла хотять тихого, спокійного з колисками. Дуже, брат, ніжно все. Сильно люблять… Щоб удома, та щоб укупі, та щоб хвиль жодних.
«А он, нещасний, іщет бурі». Ну, й леле. Зовнішнє, я ж кажу, просто тобі рай. А в душі рве. Незадоволення. Та так увесь час гадається: «Ой, дремену! Ой, майну!!»
Половина увесь час підхвалюють. Тепер живуть на селі під Харковом. Малярія в них. Все це, звичайно, від Бога, але чи від того легче мені?! Розум каже, що треба терпіти, треба коритися, бо хто винен, що в крові праслюдія завелася, а душа хвоста задира. І як яка-небудь інша душа, не дай Бог, скаже «ґедзззз!!» – ударю, брат, вистрибом, як молодий бузівок, на розпач тьощ, шуринів та інших осіб, що оточують тіло моє бренноє. А душі такі витикаються…
Драмою воняє. Іменно – воняє, бо пахучої мабуть не вдерем.
Книгоспілка. Справа стоїть так. Центри кооперативні ухвалили утворити кооперативне пайове видавництво, яке й буде двигать видавничу справу. Це, значить, Вукопспілка, Українкустарспілка і Сільський Господар. Книг[оспіл]ка стара не відновлюється. Майно все у Вукопс[пілці] і перейде до нового т[оварист]ва як пай. Це проект, що ніби вже принципово ухвалений. Має бути невдовзі зорганізоване оргбюро. Фед[ір] Мих[айлович] був увесь час у Харкові з приводу цього і мабуть (так мені здається), увійде в правління цього т[оварист]ва. Подробиць ще не знаю. Тепер він виїхав з Харкова, а я був на селі оце два тижні, так що остаточно й не знаю, що й як. Іван Костьович на такім стані, як ми були з тобою в жовтні та листопаді 1920 року. [Семко] так само. Стас у Харкові «управдєл» Сільськ[ого] Господаря. Хлопці, Вс[еволод], Люд, Юрко в Харкові. І Чеч[ель], і Жук, і Залізн[як] у Харкові. Назар в Київі – здорові всі. Люд тимчасово живе в мене. Він за директора «Руху». «Рух» поволі відживає.
Товариші всі вітають. Вітай од мене всіх: і Микиту Юхимовича [Шаповала], і Папашу поцілуєш в ручку (синовнім) і Мухина, і Остаповича. Мик[иту] Юхимовича подякуй за його «Рев[олюційний] Соціялізм». Такої книжки ще в нас не було. Читається з захопленням. Для мас це, по мойому, Євангелія…
Пиши. Цілую тебе. Не сердься, що не діставав листів, бо я тебе «крєпко, серйозно й глубоко» люблю, хоч ти й брат мій.
Павло.
23 грудня 1922 р.
По словам Лызанивского ГУБЕНКО Павло был арестован с ними, но освобожден до суда и не фигурировал в процессе УПСР. Служит он в газете «Вісті». «ГУБЕНКО знал Хоруженко и когда она хотела устроиться на квартиру к жене Голубовича, он сказал ей: «Вы знаете меня, а я знаю Вас».
4 січня 1923 р.
Встреча Нового года была у ГУБЕНКО, где по словам сына ЛЫЗАНИВСКОГО было очень весело. Там были Владимир ЗАЛИЗНЯК, ГОЛУБОВИЧ, Николай Михайлович.
ГОЛУБОВИЧ поднимал большую рюмку и все гости кричали и пили.
31 січня 1923 р.
По словам сына ЛЫЗАНИВСКОГО в воскресенье вечером они были у ГУБЕНКО, где были ЗАЛИЗНЯК, ГОЛУБОВИЧ и др. ГОЛУБОВИЧ его качал, целовал и сказал отцу, что когда-нибудь он – сын – будет великим человеком, таким как и его отец.
4 лютого 1923 р.
В пятницу вечером ЛЫЗАНИВСКИЙ был у ГУБЕНКО на Конторской.
13 лютого 1923 р.
11/2 у ЛЫЗАНИВСКОГО был ГУБЕНКО, пришедший в 7 час. веч. с черного хода и просидевший почти до 12 час. ночи.
27 лютого 1923 р.
23/2 ЛЫЗАНИВСКИЙ был у ГУБЕНКО, где были ЯРОСЛАВ, ГОЛУБОВИЧ, ЗАЛИЗНЯК
Пришли они домой около 12 час. ночи.
12 березня 1923 р.
10/3 к ЛЫЗАНИВСКОМУ в 9½ час. веч. пришел ГОЛУБОВИЧ, немного позже ЗАЛИЗНЯК и ГУБЕНКО. Было организовано что-то в роде попойки. Сидели до часу ночи. Разговор велся на украинском языке сначала громко, а затем тихо. Очевидно говорили на политические темы. В разговоре упоминались слова и фразы, касающиеся артистки ЗАНЬКОВЕЦКОЙ, ЯНКОВСКОГО, ПЕТРУШЕВИЧА, упоминалась Центр. Рада, ген. Д’АНСЕЛЬМ, КОНОВАЛЕЦ, ГРУШКО. Было что-то в роде воспоминаний.
23 березня 1923 р.
21/3 ЛЫЗАНИВСКИЙ ушел из дома в 9 часов вечера к ГУБЕНКО, где пробыл до 1½ ночи.
27 березня 1923 р.
27. III.923 р.
Харків
Велика Гончарівка, 12, 5.
Дорогий Миколо!
Соня дає згоду відпустити Ляльку до тебе. Практично це треба зробити так. Ти дістаєш візу чеську і присилаєш сюди. Коли можеш дістати і транзитну польську, то дістань, коли ні – будемо тут клопотати через Міжнародний Червоний Хрест. Соня гадає, що до Варшави їй вдасться відправити Ляльку із дипкур’єром, а з Варшави до Праги – треба тобі прохати кур’єра з чеського представництва УСРР. Отже, «дєйствуй» і не сердься. Лялька здорова, одягнена і не голодає, бо становище матеріяльне поліпшилося. Вона вчиться у Грінченківській школі. Можливо, що там їй буде й краще. Вважай сам. Соня прохає, що коли Ляльці в тебе буде гірше, то щоб ти не крив того й присилав її сюди. Соня нещодавно (каже) писала тобі про Ляльку. Їй усе треба (одежу й ін.) як на дівчинку 10–11 років, бо вона здорово виросла й скоро заміж віддавати треба.
Я по старому. Пишу і пишу. І в журналах, і в газетах, і на парканах. Оце днями вийде «Червоний Шлях», місячник за редакцією Гринька. І там я. Вийшла книжка моїх (з Твеном!) гуморесок «Сільсько-Господарська пропаганда». Матеріяльно нічого – жити можна, але працювать доводиться цілісінький день.
«Нову Україну» бачив. Не читав, а продивлявся. Зовнішнє – дуже добре. Про зміст не пишу, бо не читав.
У нас декларують зміну політики щодо національної справи. Тези РКП – піднесення національної культури. Конкретно ще нічого не знаємо, у віщо це все виллється. Симптоматичні статті лідерів з такими афоризмами:
«Ми глибоко помилилися б, коли б визнали, що національну справу ми вирішили».
«Хто ігнорує національну справу, той ризикує захлинутися в ній».
Одне чекаємо – праці й праці. Все з’ясується після партійної конференції, що має відбутися в квітні.
Часник помер від «удару» – крововлива в мозок. Очевидно (так гадають) на ґрунті [Cnel’у].
Всі здорові.
В Харкові Олімп. Працює в «Сел[янській] книзі» – завідує складом. Живе в мене. Василь (наш) у Харкові. Завідує складом паєвого т[оварист]ва «Ларек». Живе в мене. Назар в Київі – здоровить.
Що ти поробляєш?
Антоніна Міновна в Харкові. Взагалі всі до Харкова поперебирались.
Від твоїх не маю нічого.
Катя в Мелітополі з чоловіком.
Дома малеч. Ти ж знаєш, що мати (моя) вмерла ще торік в липні?
Пиши.
Цілую Павло.
[інший почерк]
Тов. Микола, користуючись випадком, чиркаю Вам скілька слів. У Київі всі здорові. Вітають. Я зараз у Харкові (вже 4 місяця) й жию у Павла. Більш докладно напишу другий.
[Остап]
25. IV.923 р.
Миколо.
По-перше. Коли ти пишеш листи, то ти все-таки думай, куди ти пишеш і що ти пишеш. І таки як слід подумай. Бо і мені особисто, і де-кому іншому буде дуже неприємно, що тебе серед нас не буде, як пам’ятаєш, тоді, коли ми в жовтні 1920 року їхали з Київа до Харкова. І нікому мене буде будити, що мовляв: «Павло, вставай – твоя черга».
Так от, бачиш, як мені без тебе тут буде неприємно. А ти про це не думаєш. А подумати слід.
Друге. Лялька вчиться. Ніхто тебе з цього боку не обдурює. Що вона кепсько пише, нічого не зробиш. Колись краще писатиме. Я ще раз кажу, що зараз вона одягнена, і не голодна, і не холодна. Але це зовсім не виключає того, що їй усе треба. Треба тому, що, по-перше, вона росте, а, по-друге, на ній усе «горить». Як горіло і на тобі, і на мені, коли нам було по 9—10 років.
Я все-таки гадаю, що краще тобі клопотатися про дозвіл на переїзд Лялі і через Чеський уряд, і через посольство УСРР. Бо тут це тяжче зробити. У всякім разі із нашого боку заходів щодо цього буде вжито.
Я живу. Родинне моє життя не дуже добре. Якось усе не станцюємося з дружиною. Ріжні ми люде. Вона вихованка старого ладу і світу, а я гасаю, і ніяка лиха година мене, звичайно, до старого не наверне. Патріяльхальність, тихеньке кубло і всілякі інші атрибути «щасливого» родинного життя не для мене. Ну, й дисонанси! Це тяжко відбивається на мені, але ще тяжче на «половині». Що буде – не знаю. Надія на патологічну від старости зміну в клітинках мого організму. А іншої надії не бачу.
Чорногуз мені ще нічого не приніс. Але щось ніби готується на осінь. Сповіщу потім, коли буде вже принесено, що воно й до чого воно.
Василь вітає тебе. В Харкові він не вжився і їде взавтра до Ростова.
Катерина цього місяця переїздить на постійно до Харкова, бо її чоловіка переведено сюди на залізницю. Трохи, значить, може буде веселіше.
Федір під Полтавою десь. Нічого не пише.
Про твоїх нічогісінько не чув. Замовкли всі, а до Харкова ніхто й носа не потикає.
Т.т. живі. Люд оце хворий серйозно. Секудативний у нього плеврит. Три дні тому робили йому невеличку операцію – викачували з плеври секудат. Викачали 6½ пляшок. Знесилів здорово. Температура впала вже, але ще лежить. Взагалі життя останніх років тяжко відбилося майже на всіх, хто жив і був тут. Треба усім капітального ремонту з фізичного боку. А духом усі бодрі.
«Н[ашої] У[країни]» ще й досі не читав, хоч уже чув, що в Х[аркові] є два числа її. Присилай на адресу: Сумська 11. Ред. «Селянської правди». Остапові Вишні. Коли одержу, тоді вишлю тобі свою книжку. А до того часу, може, вийде й друга з друку, так обидві разом. Чи маєте у Празі «Червоний Шлях»?
Папашу вітай, дякуй за запросини до «Н[ашої] У[країни]», але зараз нічого певного сказати не можу, не бачивши ні журналу і не знаючи його платформи і т. і. Та й технічно навряд, чи можливо б це було. Поживемо – побачимо.
Та й оце почуваю себе, що навряд я тепер зможу дати щось оригінальне та добре. Я пишу оце шаржі літературні для «Ч[ервоного] ш[ляху]». Це в мене виходить добре. А взагалі я страшенно стомлений. До жаху. Думки важкі, ледачі. Працюю багато дуже і почуваю, що міг би й більше й краще писати, але треба дуже доброго відпочинку. А його не видко. Значить, зійдеш на пси…
Всіх вітай. Олімп тебе вітає. І Люд, і всі… Читав їм твого листа, так тілько головами качають.
А вигляд у тебе добрий. Харч, значить, нічого?! Ну, переварюй на здоровля. Бувай. Пиши.
Цілую. Павло.
Що робить Мухин і Іван [Самсонович]? Цілуй їх… А де Остапович?
P. S. Забув іще от що.
Ляля учиться в б[увшій] Грінченківській гімназії. Крім того ще недавно розпочала вчитися музики – ходить до вчительки бринькати на піянині. Вчителька її хвалить. Отже, бачиш, що все робиться, що можна.
Далі. Зваж ось що. Чи не тяжко тобі буде з нею? Чи зможеш ти їй дати навіть те, що вона має тут. Матеріяльно тепер Соня живе добре. Ходити за Лялькою є кому, бо у них живуть родичі Карабаєві, які доглядають за дітьми (мати й сестра).
О проекте
О подписке