"Серце Імперії – холодний вогонь". Яна Стогова
Починаючи читати книгу «Карта і компас», першу частину трилогії «Скарби Примарних островів», одразу важко зрозуміти, куди насправді потрапив, – настільки барвистий і яскравий піратський світ. З перших сторінок у книзі відбувається так багато подій, що ледь встигаєш за ними слідкувати і не відволікатися на власні думки і враження, бо здається, що за той час щось у тому світі встигне статися без тебе.
Про експозицію у цьому творі не може бути й мови, текст починається із зав’язки, коли піратський капітан Ярош Сокіл отримує з рук таємничої давньої істоти зачаровану карту, на якій вказано шлях до скарбів Примарних островів. Щоправда, карта тому й зачарована, що зникає за кілька митей і проявиться лише тоді, коли капітан збере команду незвичайних людей, «в чиїх очах плескотить море» – так образно визначені ті, хто має сильну волю і є вільним душею та думками. Насправді цей образ дуже ємний і не обмежується моїм трактуванням, як кожен міфічний образ, але про те трохи згодом.
Не маючи експозиції і дуже насичений подієво, як на рівні прямої дії (хто куди пішов і що зробив), так і на рівні розвитку персонажів та ідей (неоднозначність образів і вчинків ледь не всіх героїв, світоглядний конфлікт між Морем та Імперією), «Скарби Примарних островів» втілюють у собі традиції психологічно-філософських гуманістичних романів доби Відродження, де в центр світу поставлена людина, і досягнення сучасного кінематографу, оскільки навіть у рамках окремо взятих розділів проглядається монтажність сюжетних ліній і чітка побудова кадру, не кажучи вже про драматургію сцен і всього тексту.
На мою думку, для української літератури таке поєднання традицій серйозної літератури і кінематографічних засобів, по суті, у пригодницькому фентезі, що саме по собі є масовим жанром, – значне досягнення й абсолютно новий досвід, зроблений на високому технічному рівні. Цікаво було б подивитися на екранізацію книги з такою структурою: наскільки адекватно вона може бути втілена на екрані.
Подібний підхід дає повну свободу автору, проте, накладає певні обмеження на читацьке сприйняття тексту. Не впевнена щодо всіх книг такого типу, тому говоритиму саме про «Скарби Примарних островів», хоча підозрюю, що цей висновок так чи інакше стосуватиметься всіх творів, написаних у такій насиченій і складній манері.
Від самого початку читач «Скарбів Примарних островів» потрапляє у вир подій, за чотири дні (чотири розділи і всього 45 сторінок) з’являється кілька десятків героїв, тобто половина всіх, хто буде діяти у творі. Героїв так багато і вони такі різні, що мимоволі починаєш їх плутати і не дуже добре пам’ятаєш, хто і звідки взявся на кораблі.
Й ось тут постає проблема, але водночас особливість тексту, зумовлена його структурою. Хоча «Скарби Примарних островів» написані у пригодницькому жанрі, але вони аж ніяк не є розважальними. Якщо читач хоче розважатися – йому не сюди, й автор неодноразово і зрозуміло про це каже. «Скарби Примарних островів» закликають читача до співтворчості, бо інакше їх просто неможливо сприйняти.
Рівень насиченості тексту такий, що його неможна читати по діагоналі. Іноді одне пропущене речення чи слово коштує правильного сприйняття того, що відбувається. Це стосується і метафор та образних конструкцій, яких у тексті напрочуд багато, як для сучасної десакралізованої літератури, оскільки жоден образ чи метафора не використовуються з декоративною метою.
У цьому світі по-справжньому живі Море, Вітер, Сонце, у яких можна попросити допомоги і яких можна покликати у свідки. Свавільні стихії теж мають свою волю і можуть бути як добрими до людей (Море дарує найкращим з піратських капітанів чарівні компаси, але може і відібрати, якщо вважатиме капітана більше негідним своєї ласки, як свого часу це сталося з Ричардом), так і злими (так, батько Тайри, щоб врятувати донечку, уклав угоду саме з «темним морем» дуже дорогою ціною, і цей вчинок ледь не обернувся великою бідою для його любої дитини).
Подібне ставлення до метафор і світу та заклик до співтворчості, коли немає сцени і глядачів, а є єдине спільне дійство, властиве прадавнім міфам і ритуалам. Про ініціальну ритуальну складову цього тесту вже писали, але, на мою думку, рано казати про ініціальні лінії для твору, чий текст поки не є повністю доступний. Проте, вже у першій частині читач має вирішити для себе, чи він звично залишається глядачем і сприймає лише мізерну частинку закладених у текст смислів та емоцій, чи йде у змальований світ і переживає все, що там відбувається так, як це було б у реальному світі. Цей ефект можна порівняти із «психологічним 3D», коли одночасно бачиш об’ємний малюнок і відчуваєш його, але усвідомлюєш, що сидиш на дивані із книгою в руках, а не подорожуєш на піратському кораблі разом із капітаном Ярошем чи не йдеш разом із Сашком та його друзями дорогами Імперії до узбережжя.
Сприймати повно світ, змальований у книзі, читач починає тільки тоді, коли знаходить у собі сили і сміливість повністю довіритися автору, а радше міфу, бо це саме міф не приймає критичного осмислення (а через те іронії, стереотипізації чи порівнянь із іншими смисловими текстами, бо людина може одночасно знаходитися тільки в одному світоглядному міфі – це властивість психіки). Звісно, що для читача, який звик сприймати літературу виключно як забавку та розвагу, і не співпереживати героям, чия доля – «проганяти читацьку нудьгу», подібне занурення неможливе. Та й для того потрібний певний досвід співавторства (це як в аніме: далеко не все серйозне аніме може бути сприйняте людиною, у якої немає досвіду швидкого аналізу кадру на символьному рівні та ін.)
Найцікавіше, що цей досвід мають підлітки, які за властивістю своєї психіки підсвідомо прагнуть ініціації і тому так само неусвідомлено входять у тексти, шукаючи ініціальні сценарії як у книгах, так і в кіно чи анімації. Це вже потім людина дорослішає і починає ставитися до книги як до чужого тексту, створеного автором, а не як до світу, в якому є герої, події, емоції і думки (ця властивість проявляється у вигляді «забування» імен та прізвищ авторів прочитаних у підлітковому віці книг, але гарному запам’ятовуванні самих творів).
Проте, той читач, який довіриться автору і світу «Скарбів Примарних островів» і повірить, що не треба запам’ятовувати імена героїв і хто звідки взявся (автор завжди натяками або образами підказує всю потрібну інформацію), а про все, що треба знати, буде розказано, але у свій час, й автор нічого не забуде і не загубить, захопившись описом сюжетних поворотів, той читач зможе побачити описаний світ, образно кажучи, на власні очі, а не через призму авторського слова. Читач обирає героя (або кількох) як провідників і разом із ними подорожує у казковому світі, саме герої і «проводять ритуал».
На мою думку, моментом справжнього входження у ритуал й у сам текст і світ книги є п’ятий розділ, який називається «Степ». Це розділ – спогад, історія про те, що сталося у ніч, коли капітан Ярош Сокіл отримав зачаровану карту. Дещо про ту історію читач уже знає: зустріч Яроша і Хедіна, в чиїх руках помирає зірка, знята з неба; страта на майдані, під час якої вперше з’являється міністр Феофан; книга заклять, поцуплена Яном і дивна поведінка Деніела, який, просячись на корабель із чорними вітрилами, дивовижним чином повторює слова, які Ярош казав в юності іншому капітану.
Щоправда, я впевнена, що про ту ніч ще буде розказано, і не раз, бо далеко не все поки є зрозумілим і поясненим. Наприклад, те, чому саме цієї ночі Яроша шукають ледь не всі давні, які потім будуть діяти у цьому творі, і завдяки кому або чому втілилося в життя закляття Химери, радника Імператора, теж давньої і лихої істоти.
Але у першій частині в єдиний зрозумілий малюнок головні натяки складаються саме у розділі «Степ», де у вигляді сну Ярошу розповідають, ким були схоплені заколотники, і що Хедін – єдиний з них, кому пощастило врятуватися від імперських солдатів і міністра Феофана, а зовсім не невихований і нахабний хлопчисько, що має чарівні здібності, як це здавалося до того. Так само новими гранями відкриваються образи войовниці Кіш, врятованої завдяки Ярошу, яку капітан забрав з майдану; Яна, закоханого в чари, хоча сам він не має чаклунського хисту; і Деніела, якому перед смертю чаклун передав свою таємницю. Згодом читач дізнається, що страченого чаклуна звали Гайяром і він був одним із найкращих вчителів в Імперській Зірковій школі, найпрестижнішому навчальному закладі Імперії, і тому поки зовсім незрозуміло, чому чаклун пішов проти Імперії; а сам Хедін, його учень, також виявляється одним із найкращих випускників цієї школи, окрім того, він старший, ніж здається, хоча ще молодий.
І таких перетворень у книзі достатньо.
Розділ «Степ» відрізняється і по ритму від попередніх розділів; так кардинально ритм буде змінюватись лише одного разу, коли автор поведе нову сюжетну лінію, розпочавши її не де-небудь, а в столиці на площі перед Імператорським палацом. Там свої герої і свої пригоди, але сюжетно та емоційно вони переплітаються з «морською» лінією, і часто впливають одна на одну. Так, наприклад, танок Анни-Лусії захищає Сашка і його друзів від закляття, насланого перевертнем; а Сашко рятує піратський корабель під час шторму, довірившись казкарю Саїду, який теж належить до давнього народу.
Цікаво, що цей розділ «Степ» знаходиться саме на межі так званої «першої паузи у читанні», коли через годину читання людина має відпочити від книги; а розділ, де з’являється Сашко, головний герой іншої сюжетної лінії, на межі «другої паузи».
Це також кінематографічно, оскільки ділить текст на ритмічні періоди, і міфічно, бо кожен міф має специфічний, оригінальний ритмічний малюнок, обумовлений ритмомелодикою його тексту, саме тому прадавній міф насамперед втілювався в усному, а не у письмовому слові.
Текст «Скарбів Примарних островів» цю традицію підтримує і розвиває. Казкарі, співці, сказителі переповідають історії, які їм до того розповіло чи показало Море. Прадавнє Море є втіленням міфічних голосів, прадавнього переживання, усною образною оповіддю, а казкарі можуть цій оповіді надати форму і вже записати, втіливши у слові.
Зовсім інакше ставиться Море до давніх, в яких може втілюватися само (Летючий Голландець), яким допомагає (давній, яка віддає Ярошу карту; Матері, чиї рани загоює), з якими веде непримиренну війну (Химера); і до піратських капітанів і чарівників, що, хоча й слухають голос Моря і радяться із ним, але їхні вчинки вільні й у добрі, й у злі, бо вони є суто міфічними героями.
Згаданий на початку «відблиск моря в очах», своєрідне «світіння» чи «сяйво», є відображенням сакральної міфічної енергетики, описаної в казках і міфах, маркує міфічних героїв як в тексті, так і в реальному житті (очі – дзеркало душі). Тому Ярош Сокіл шукає для своєї команди не просто незвичайних чи обдарованих людей (половина його нової команди – чарівники, а дехто й давні), а тих, хто може бути міфічним героєм, і не лише у своєму казковому світі, а й серед читачів, до яких, по-суті, капітан і звертається наприкінці книги.
У книзі показані два світи – казковий і реальний. У простір казкового входить як прадавнє Море, так і страхітлива імперська столиця із червоним палацом Імператора і в’язницею. Море та Імперія конфліктують у боротьбі за світоглядну владу, але вони є рівноправними частинами одного міфу.
«Ти мало знаєш про цей корабель, міністре. Це інший світ, не менш жорстокий, ніж той, у якому ти виріс, та світ справжній. Воля цього світу, де владарює море, не подібна до волі відданих тобою наказів» (с.252), – каже полоненому міністру Феофану Ричард: у минулому піратський капітан, нещодавно граф Елігерський і прибічник Химери, нині один із команди Яроша Сокола.
Цікаво те, що сам Ричард, коли невдало спробував захопити корабель, опиняється за ґратами, і під час цієї розмови, яка відбувається після бою з імперським фрегатом, з борта якого і віддавав накази міністр Феофан, з рук Ричарда ще не зійшли сліди від кайданів, в які він був закутий з волі Яроша. Щоправда, ніхто не сумнівався, що невдалий заколот коштуватиме Ричарду життя і Ярош його стратить. Проте, й у минулому графа Елігерського, й у минулому капітана корабля з чорними вітрилами багато спільного і настільки важливого, що впливає на розвиток дії в реальному часі книги. Але не хочу зайвий раз розкривати сюжетні повороти та інтригу.
Боротьба Моря та Химери за світоглядну домінанту зрозуміла і природня, але напрочуд цікавим є те, яким змальовується зло у цьому світі. Пристрасті, що кипіли в усіх країнах казкового світу, відлунюються у спогадах героїв, легендах і піснях казкарів, і це цілком звично для міфічного тексту; але поява Імперії, яку піратські капітани називають «Безіменною», змінила рух історії. Щось схоже мені бачиться у другій половині ХХ століття у нас, коли жага споживання поглинула всі емоції та ідеї.
Химера «погана» не тому, що діє підло. Навпаки – цей підступний ворог напрочуд розумний і талановитий, жорстокий, але справедливий, який не має милосердя, але шанує супротивників, він поза мораллю і понад добром і злом, – таке своєрідне втілення Ніцшеанської надлюдини, вільної у всіх своїх вчинках. Це ідеальний правитель, на якого б молилися у знеособленій і світоглядно розхристаній Європі і який би точно за кілька років навів порядок у нашій хаотичній Україні. Але ця спокуса не має втілитися в життя, бо дії Химери по своїй суті – той самий фашизм, але на ще більш глибинному рівні.
Автор не зловживає реалізмом, виписуючи його насамперед на символьному і психологічному рівнях, не милується жорстокістю, але жорстокість у цій історії безумовно є. Її не може не бути у такому світі, хоча більшість страшних сцен змальовується так, щоб читач, співавтор, який так само знаходиться у міфічному полі, як і автор, сам побачив, що і як відбувається, і завдяки власній фантазії домалював реалістичні подробиці. Це добре, бо дозволяє читати «Скарби Примарних островів» дітям середнього шкільного віку, а не лише старшим, для яких, на мою думку, і писалася ця книга.
Проте деякі вчинки Химери описуються доволі яскраво: це і прокляте місто, в яке потрапляє Сашко, покаране «для повчання», щоб іншим не кортіло жити за своїм законом і відмовлятися від союзу з Імперією; і всі історії про піратських капітанів, які намагалися знищити сам Дух Імперії (серед них був і Ярош Сокіл), але були зраджені і потрапили до Імперської в’язниці, де половина з них таки присягнула на вірність Імперії, а половині пощастило втекти; і багато-багато іншого, що оживає у спогадах старших героїв, і що бачить Сашко у своїй подорожі до моря.
І найгірше те, що будучи міфічним героєм, будучи втіленням одного з найяскравіших проявів життя, Химера свідомо іде проти життя, іде проти Моря і свободи, нищачи як таку свободу мислення й особистості. Наслідком війн Імперії є нівелювання національного, зникнення кордонів («Імперії належить все, де ходять її гроші» (с.55) – запевняє міністр Феофан перед тим, як віддати наказ про арешт Яроша Сокола), забуття історії, знецінення чистих людських почуттів, таких як дружба, вірність, відданість чи кохання – саме такий світ, з якого приходить Сашко, і ще показовіший той період, з якого приходить Макс – цілком наша сучасність, де практично не лишилося чарівництва (вир часу, описаний в тексті, але поки не пояснений, поєднує епохи).
Мимоволі замислюєшся, яким же має бути сам Імператор, якщо у нього такі радники?.. І ким насправді є Імператор, що він символізує, якщо ще жодного разу не з’явився у тексті? І, головне, від чого застерігає автор, так яскраво описуючи Химеру, що цілком не типово для сучасної української літератури – опис негативних персонажів не за шаблонним принципом?
Всі ці проблеми і запитання властиві насамперед сучасному світовому контексту літератури і кінематографа, а не сучасній українській літературі, заглибленій в етнографію, козаччину (у всіх її проявах) і політику. Водночас подібне протистояння не добра і зла, а життя і смерті (у значенні неможливості відродження) властиве прадавньому світоглядному міфу.
Можна ще довго розповідати про те, як змінюються старші герої твору і якими неоднозначними є їхні вчинки і складними мотиви і світоглядні установки, якими вони керуються. Також не можна оминути й молодших – дітей і підлітків, що, певно, зростатимуть разом із читачем. У кожного з цих героїв є свій шлях і своя доля, і це дуже важливо.
«Серце Імперії – холодний вогонь. Тепла не вистачає йому, людського співчуття і любові. І жертвують йому люди своє кохання і свої зламані долі. Людські долі – ось питво і їжа Духу Імперії. І якщо знайдеться відважний, що не зречеться своєї долі, якою б гіркою вона не була, Дух Імперії не отримає потрібної їжі, і загине». (с.287-288) – розповідає Деніел капітану Ярошу таємницю чаклуна Гайяра, хоча, звісно, зрозуміло, що мова йде не про одну людину, а про багатьох, хто має сміливість і силу прожити своє життя, як належить, а не потонути у сірості, яка судилася і тому світу, і нашому.
Карл Густав Юнг багато знав про архетипи і прадавні міфи, у своїй роботі «Психологія та поезія» він писав, що саме втілений в архетипах міф може допомогти людині чи навіть цілому народу віднайти втрачений історичний і культурний шлях, і відбувається це зазвичай через літературу, а в наш час іноді і через кіно – через мистецтво.
Цілком імовірно, що наш світ, який збився зі шляху, став знеособленим, сірим, імперським й антилюдським, бо в ньому психічно здоровій людні стало вкрай важко жити, ця підробка, цей фальшивий світ, який застиг на межі між життям і смертю, приречений на нескінченну руйнацію і вмирання, через мистецтво шукає свій порятунок. І саме тому поєднуються кіно і література: стає все більше вдалих екранізацій, навіть екранізації коміксів й анімація з кожним роком все більше просякнуті психологізмом, а література вдало бере на озброєння кінематографічні прийоми монтажу, кадру, сюжетного плетива. Це має бути запорукою майбутнього відродження.
Тільки глибинні міфічні енергії життя можуть «зігріти» і дати сили творити, бо смерть без відродження, сірість чи небуття або «серце Імперії» – «холодний вогонь», а життя – це жар, який у казці може розквітнути чарами на долонях, а в реальності сяяти в глибині очей кожної людини нашого світу, вільної духом.