Та року 1683-го Відень знову обложили турки. Лікар Воєвін разом з дружиною лікував поранених, але отримав наказ перенестися до Найгайзлю. І тут, у дорозі, Марію Франциску зустрінуло те саме, що її небіжку-неньку: турки, відогнані від Відня, захопили в полон подружжя Воєвінів. Чоловік якимсь чином зумів втекти з полону, а Марію повезли аж до Царгороду, де й мали її продати в неволю. Та вратувало її від невільництва те, що вона дуже завзято боронила свою скриньку, яку мала при собі. Турки гадали, що вона має незвичайні скарби, а тому спочатку привели бранку до вищого начальника. Там, у наметі, скриньку насильно відімкнули й здивовані побачили, що то було подорожнє лікарське приладдя. Спочатку начальник не хотів пойняти віри, що така молода та гарна жінка лікарює, та коли вона вилікувала кількох немічних, пані Воєвінову послано у Царгород до султанового сералю (до гаремних жінок), де саме лютувала якась пошесть.

Привезено бранку саме в день христіянського свята Різдва. На помешкання дали їй покій у вежі палати, а їсти – тільки риж і воду. Щоранку вартові провадили лікарку до султанових жінок, з серед яких було в той час 20 немічних.

Незабаром Марія-Франциска вилікувала всіх. Улюблена султанова жінка почала вихваляти лікарку, що вже тоді й сам султан звернувся до неї за лікарською порадою, бо вже кілька років терпів на живіт. Як Марія поставила на ноги й самого султана, то він в нагороду дарував їй волю, ще й такий гонорар, який не часто мають теперішні лікарі – аж 600 дукатів. Та воля була досить куца: все ж таки Марії не було дозволено покидати Стамбул: було жаль втратити таку знамениту лікарку. Марії ж, зрештою, велося тепер непогано: її шанували, а практики вона мала аж надто. Року 1687-го яничари скинули султана Могамеда IV-го, а на його стілець посадовили його брата Сулеймана. У нового султана стали й нові міністри. І коли у голови міністрів-візиря захоріла дружина, покликано знову Марію Воєвін. І тут вона довідалась, що її пацієнтка була христіянкою. Марія вилікувала її, поприятелювала з візиревою жінкою й тут по-перше призналася, що вона родом – туркеня. Про це повідомили нового володаря Дамаску, Ібрагіма-Аґа, що був рідним Маріїним дядьком. Ібрагім-Аґа забрав свою небогу й перевіз її до Каїру. І тут вилікувала вона чимало «безнадійних», і тут придбала собі великої слави. Інакше й не звали її, як «чарівним лікарем». Марія Воєвінова писала щоденник, що й був видрукований р. 1737-го. Між іншим в її щоденнику є такі рядки:

«…Єгиптяне їдять тричі денно й ніколи не переїдають. Не вживають м’яса, не п’ють п’янких напоїв. Мабуть, тому більшість їх мають дуже довгий вік: до 90 і аж до 100 років. Европейці ж їдять надто багато м’яса й п’ють багато вина. І це передчасно гасить їхнє життя». Ці думки і з погляду сьогочасної науки про здоровля (гіґієни) лишаються правдою…

У XVIII-му столітті, коли лікарська наука буйно розвивається, жінок лікарок стає щораз менше. І тільки з другої половини XIX-го століття жіноцтво починає знову цікавитися цією галуззю знання. З того часу число жінок все зростає, і нині по деяких сторонах, наприклад, в Америці, можна здибати більше лікарок, як лікарів.

Чи має будучину жіноцтво на цім полі?

Життя свідчить, що лікарка, особливо при лікуваннях хороб жіночих та дитячих, може мати більше успіху, ніж чоловік, якого немічні жінки соромляться, а діти бояться. Що більше, признаний факт, що праця жінок у лабораторіях та в аптеках є точніша й певніша, як праця чоловіча. Отже, на підставі сказаного можна думати, що в новітній медицині жінка утримає своє місце.

Мовлючи мову про жінок-лікарок, не зайвим буде додати ще кілька слів і про «конкуренток» ученим жінкам-лікаркам, про так званих і добре знаних по наших селах «бабів» та ріжних шептух і знахорок. Дарма, що медична наука з кожним днем відкриває нові обрії, знаходить нові способи поратунку при немочах, робить просто справжні дива, – все ж таки й нині дуже часто трапляється практика й для темних, неосвічених, сільських «чарівників». І не лише самі селяни, а й люди інтеліґентні, високоосвічені, що не вірять ні в чари, ні в забобони або й взагалі ні у що не вірять, радо довіряють «народньому лікарському мистецтву» неграмотних бабів, котрі не то, що не мають найменшої уваги про немочі, які «мов рукою здіймають», а навіть не уявляють собі більших частин-орґанів, з яких складається людське чи тваринне тіло. Анекдотичні «пеські кісточки» або «сердешна кісточка» подостатком характеризують їхні анатомічні знання, як такі ж знамениті ліки – «комарине сало», цілюща на все ростина «немортика», або «вовчий піт» – свідчать про їхні відомости фармакольоґічні, а часті діяґнози жіночих недуг у чоловіків або знаходження «цуцинят» під язиком і т. д. – про їхні способи встановлення й пізнавання хоріб. Мимо того, мабуть, нема людини чи то в селі, чи навіть у місті, котра б не знала особисто того чи іншого випадку, коли така чарівна шептуха-бабуся привела довірливого немічного до каліцтва або й передчасної смерти. А тим часом, повторяю, й неосвічені, й освічені люди все ж таки й по нинішній день, бодай інколи, мають довір’я до «народніх» ліків, до «природніх» лікарів і, переважно, лікарок. Варто поглянути в оповістки першої ліпшої поширеної ґазети, в якій хочете мові, а особливо по ґазетах американських, ще більше – в оповістки калєндарів, – і ви здивуєтесь скільки всяких непатентованих ліків пропонують «природні» лікарі для немічних, переважно на хороби затяжні, хронічні. Це – новітня форма знахорства, яка робить собі славу і великі, здебільшого, заробітки, користаючи з найкультурніших способів інформації та реклями.

Чому ж це все можливе й досі? І чи переможе колись поважна й совісна медична наука своїх темних, неосвічених «конкурентів», більшість яких очевидно спекулює й живиться шахрайством?

Безсторонньо говорючи, мабуть, ні. Певніше за все, що доки істнуватиме людство, спритнішим чародіям та знахорям не забракне клієнтелі. Бо причини цього полягають, перше, в недосконалости медичної науки. Не зважаючи на всі надзвичайні досягнення за які лишень останні три десятки років, коли наука довідалась про такі таємниці живого життя, як ендокринні залози^[7], про вітаміни^[8], про трансплянтацію (пересаджування) цілих, складної будови знарядів (орґанів) з тварини на людину (наприклад, орґани малпи – людям), все-таки і в природі взагалі, і в природі живих творів ще й нині є стільки таємниць, про які й найосвіченіші люди нині не мають найменшої уяви. З того повстає повна неможливість безпомилкового пізнання кожної немочі й безпомилкового лікування того чи іншого випадку захорування. Не говоримо вже про те, що при кожній майже немочі не завжди є можливість урахувати всі стороні обставини, котрі можуть вплинути несприятливо на її перебіг або про те, що на деякі недуги медицина не знає жадного ліку певного, як, наприклад, захорування на рака або пістряк, також і на сухоти, почасти – на цукрівку чи певні форми шкіряних екзем, дарма, що всі названі хороби дуже поширені, часто трапляються й багатьом людям приносять тяжкі страждання, а то приводять і до смерти. Друга причина, що дає підстави для істнування знахорства, лежить у самій натурі людській: не здібність до суґґестії, тобто віра в те, що інші хотять тобі навіяти, або віра в те, що сама людина собі вимислить, часто без жадної підстави (так звана автосуґґестія). Отож через це, коли лікування лікарське не дає швидкого полекшення, коли хорий перебував уже в багатьох лікарів та по багатьох лічницях, – він навіть при великій освічености, пристає на все, що тільки хоч трохи може давати йому сподіванку на полекшення. На сході я здибала високоосвічену европейку, котра мала два докторати, а тим часом проти певної хороби вживала такого «амулету», як ладанка з тигрячим зубом. Зовсім недавно в середній Европі я чула про одного професора з медичного факультету, котрий для вилікування хронічної екземи ризикнув удатися до селянської сліпої (!) чарівниці. І що найдивовижніше в цім останнім випадку – таки й справді після бабиних ліків та екзема у професора проминула!.. Отже, виходить, що в світі замре знахорство лише тоді, коли всамперед медицина буде всезнаючою…

Як відомо, чарівниці та знахорки часто користаються як ліком ріжними заговорами. Наші етноґрафічні збірники повні такого, дуже цікавого народнього матеріялу. Здебільшого ці заговори уявляють з себе якийсь варіянт христіянської молитви, а часом просто наївну пародію на молитву.

«Святий Авраам на землі орав, Мати Божа поливала, нам на ліки давала»… – типовий приклад таких сучасних заговорів, а їх тисячі. Іноді ці заговори уявляють собою цілком дурну, беззмістовну балаканину, низку слів, як от: «Раба-раба-жаба» і т. д. І коли заговори першого взірця для багатьох, хто їх чує, зрозумілі як відгуки реліґійних переконань знахорки та її клієнтів, то заговори другого взірця часто викликають у декого нерозуміння, як могла така нісенітниця повстати й утриматися в передаванні від покоління до покоління. Тим часом багато заговорів зовсім не місцевого походження: їх занесено з інших земель, в інших мовах зложених і не тільки не зрозумілих самим знахорям, але й перекручених ними недокладною передачею. Деякі з заговорів, без сумніву, мають дуже поважний вік, що сягає, може, й за тисячі літ у глибинь віків. Наприклад, у староєгипетських папірусах (тобто щонайменше 3000 років перед нами) істнує такий заговір, який цілком легко може товаришувати з заговорами нинішніх наших знахорок:

«Паперіка, папарука, папарура (повторяється тричі), бараланезіс, балдахієнзіс, аморуль, ірагена, рагур, Адонаї. Май милосердя до мене й очисти мене, отче Небесний, ласкавий та милосердний»… і так далі.

Але нотуючи ці «таємні» слова, єгипетські лікарі чи знахорі при тому радили чи то варити, або розмішувати ліки, або масувати певним ліком хоре місце. Це багато пояснює. Видима річ, що не тільки тогочасні немічні, а й найбільш освічені лікарі «пророки» не мали при собі кишенькових годинників, з котрих нині користаємо ми й по найглухіших кутках. Тож тими заговорами, повтореними раз чи кілька, точно усталювався час, потрібний для переведення тієї чи іншої маніпуляції. Той самий спосіб означення часу доводилося бачити й на Україні в одній родини сільського пан-отця. В пекарні не було годинника й дбайлива попадя, варячи яйця на-м’яко, тримала їх у окропі саме стільки часу, скільки треба було, щоб проказати «Отче наш», а коли варила на-твердо, проказувала «Вірую».

Закінчуючи цю замітку, що, звичайно, не вичерпує теми в цілости, мушу додати в інтересі справедливости: не всі ті баби-шептухи, що істнують по наших селах, є шахрайки. Трапляються й глибоко віруючі в своє «вище послання» і безперечно такі (як показав надзвичайний приклад старенького аптикаря з Нансі – Куе), можуть шляхом суґґестії досягти вилікування своїх пацієнтів, особливо хорих на нерви. Друге, без сумніву, попередницям тих шептух сучасна наука про ліки завдячує багато винаходів. А все ж таки розум і власна обережність настирливо говорить нам: при нещасті не шукайте помочі в людей темних, невчених, неозброєних новочасними приладами й знанням. Захворівши – негайно йдіть до лікаря, уникайте «народніх» ліків, не сподівайтеся, що «хороба якось і сама минеться», бо без здоровля не може бути щастя…