Лікарки та шептухи

Здебільшого гадають, що лише новітня емансипація (зрівноправнення) жіноцтва причинилась до того, що нині так часто здибуємо жінок-лікарок. А тим часом, як свідчить історія, жінки бували лікарками і за прадавніх часів. Можна навіть припускати, що й взагалі лікування почали провадити саме жінки. Бо ж у ті, так звані доісторичні часи, коли тільки зароджувалась на землі людська культура, чоловік мав власне тільки дві справи на свойому обов’язку: нагодувати та оборонити від ворогів свою родину. Здобуваючи їжу для родини, він головне полював та ходив на лови, тим часом, як жінка здебільшого лишалася в своїм берлозі й, коли так можна сказати, дбала про свій дім та виховання своїх дітей. Вона не відходила далеко від свого житла, але живучи у вільній природі, мусіла пізнавати ті чи інші ростини, збирала всяке зілля та коріння, що всамперед робило ріжноманітнішою їжу родини. Безперечно, що вживаючи тих чи інших ростин на їжу, прадавня жінка мусіла, бодай мимовільно, робити ті чи інші спостереження над ними й помічати, що ті чи інші ростини певним способом впливають на самопочуття її та її дітей. По-друге, будучи невідлучно біля дітей, що мусіли коли-не-коли почувати себе недужими та раз-у-раз робили ту чи іншу шкоду, не могла вона сама, не чекаючи повороту чоловіка, не спробувати дати якусь раду в наглому випадку захорування чи при наглому нещастю своїх дітей. Нарешті її чоловік, що майже беззбройний виходив на полювання диких і страшних звірів, у боротьбі з ними часто мав більші чи менші поранення й нерідко повертав додому в такому стані, що на якийсь час утрачав здібність виконувати свої головні обов’язки супроти родини. Отже не тільки з почуття товариського, чи мовлючи по-нинішньому, не лише з мотивів гуманности, але й з причини конечності жінка мусіла доглядати слабого чоловіка та шукати всяких способів повернути йому здоровля й силу для дальшої його чинності. Тож виходить, саме жінка мусіла на світанку людської культури брати на себе чинність лікарську.

Легко припустити, що якимсь поодиноким з давньовічних жінок пощастило на підставі повторного досвіду, як нині говоримо емпірично, прийти до висновків, що ті й ті трави, ті й ті квіти, ті й ті коріння, тобто всамперед ростини, мають певні лічничі властивости. Одні спиняють кровотечу, інші прискорюють заживання ран, від інших гинуть чи зникають з тіла паразити і т. п. Такі жінки, маючи в руках певні секрети, мусіли робити на інших сусідів вражіння знахарок, що їм відомі ріжні незвичайні річі й тими річами вони можуть досягати чарівних, дивовижних наслідків. Так повстали чарівниці, що потім їм дано дуже неподібну від назви теперішніх лікуючих жінок – відьми. Отже, можна гадати, що чарівниці та відьми, коротко сказавши, й були праматірями мистецтва лікування недуг, що тепер звемо медициною, коли говоримо про лікування людей, або ветеринарією, якщо думаємо про лікування господарських тварин.

Повторюємо, що все сказане вище можна собі лише припустити, бо – невидима річ, не маємо про це писаних джерел. Зате ближчі до нас часи полишили нам уже певні документи. З того довідуємось, що жінки, котрі провадили лікарську практику, студіюючи лічничі ростини, звертали одночасно увагу й на іншу галузь медицини, котру нині звемо токсикольоґією, тобто наукою про отрути. Можемо припускати, що й цій науці початок також поклали жінки-чарівниці. Знаючи цілющі властивости ростин, мусіли вони знати й властивости отруйні. Чи знали вони й засоби протиотруйні, то інша річ. Але ж, як говорить стародавня історія Риму, з свого знання отруйних ростин тодішні жінки користали не для продовження, а для скорочення людського віку. Наймення Локусти та Канідії в тих часах викликали неспокій і тремтіння навіть у всемогутніх римських цісарів. Та це – чорні тіні, що лише дають темніше тло для ясних жіночих постатей, котрі своїм мистецтвом лікування облегчували страждання немічних.

Так, наприклад, напів-лєґендарна постать старо-єгипетської Ізиди^[6], про яку говорилося, що вона «знала таємні сили ростин» і «таємні лікування», протягом століть зросла до постати божеської. Ізиду визнали дальші покоління за богиню, на честь її будували храми, співали гимни та молилися не тільки самі єгиптяни, а й пізніші чужинці римляни.

Славнозвісний грецький поет – Гомер у своїх піснях-думах, що звуться епічними поемами давновіку, оспівує Гекамеду, котра лікувала вояків. Гекамеді в її праці допомагала й всесвітньо уславлена тогочасна грецька цариця «прекрасна Гелена», що з-за неї розпочалася відома «Троянська війна». Власне цю красуню Гелену треба було б визнати за прототип тієї всім нам добре відомої з останньої війни скромної постати «військової сестри жалібниці», що несла першу поміч пораненим воякам.

Одначе в стародавній Геляді (тобто Греції) закон забороняв жінці бути правною (лєґальною) лікаркою. Тогочасні-бо чоловіки вважали, що жінці личить тільки «сидіти в хаті та прясти вовну». І цікаво тут зазначити, що в жадній культурній країні того часу жінка не була такою безправною, як саме в тій Геляді, з якої потім і розійшлася по світі вся нинішня цивілізація, мистецтва та науки!

Одначе жінки не хотіли пристати лише на долю «матері родини» та хатньої невільниці, до чого примушували їх закони, витворені чоловіками. Ріжними манівцями жінки стреміли вийти на ширший шлях з гінекею (тобто «бабниця»). Отож і можлива була більш-менше за тих часів така історія однієї жінки-лікарки. В місті Атенах була молода й завзята дівчина на наймення Аґнодіка, яка, не зважаючи на заборони, ухвалила присвятити себе медицині. Для того вона переодягалась за юнака й разом з іншими юнаками студіювала мистецтво лікарювання. А вистудіювавши, досить довгий час у Атенах таки й провадила лікарську практику. Та сталося якось, що в Аґнодіку закохалася одна вельми красна атенська пані. Не маючи іншої ради, Аґнодіка призналася їй у своїй таємниці. Та видко та пані не була ні з дуже розумних, ані надто добрих: вона почувала себе так ображеною, що оскаржила Аґнодіку перед судом, що лікарка «дурить людей». Перед аеропаґом (судилищем) вдячні Аґнодіччині пацієнти, яким вона добре помагала при занедужанні, вставилися за нею, посвідчили, що якраз людей вона «не дурить», лікує знаменито й вимагали для неї виправдуючого вироку. І суд не тільки не покарав Аґнодіку за порушення закону, але після цього скасовано й самий закон про заборону жінкам бути лікарками. А що такі потім і були в Геляді, є й на те писані посвідчення: наприклад, славнозвісний тогочасний лікар Галєн у полишених ним писаннях згадує не про одну жінку-лікарку.

В середніх віках, коли так само не було рівноправности жіночої, в Европі було одначе стільки вже багато жінок-лікарок, що в місті Салєрні навіть істнувала висока жіноча лікарська школа. Серед цих середньовічних лікарок було чимало таких відданих справі помочі ближнім, що Церква визнала їх за святих. Така, наприклад, була у Франції св. Радеґона. В Німеччині – знов учена бенедиктинська абатиса (ігуменя) – св. Гільдегарда. Остання залишила по собі чимало писаних праць, а між ними є й твір про лічничі та цілющі ростини.

Серед східних народів (про яких ми помилково гадаємо, що там могла бути тільки жінка-невільниця) істнувало без порівняння більше освічених жінок, як у тогочасній Европі. Тим то й у персів, та й у маврів, не тільки були визначні поетки, музикантки тощо, але й жінки-лікарки. Дуже цікавою постаттю між еспанським жіноцтвом, славним своєю надзвичайною красою, була лікарка Марія Паділля. Спочатку була вона звичайна гітана, тобто циганка-співачка. Та мала вона розумну голову й звернула увагу на мало кому тоді відому духовну силу, що є в людях, так званий тепер гіпноз. З поміччю гіпнотизму вона чинила дивовижні зцілення немічних і щасливо лікувала такі немочі, що тогочасні лікарі визнавали їх за незлічимі. Слава Паділлі розходилася далеко-широко, аж нарешті долетіла й до королівської палати. Король Дон-Педро, відомий в історії під назвиськом Жорстокого, хоч сам і звав себе лише «Справедливим», звелів привезти чудодійну лікарку до свого двору. Приятелі Паділлі вже вважали її страченою, бо Дон Педро тому й був жорстокий, що був просто шалений від сталого безсоння та тяжкої нервової недуги. Та сталася дивина: хорого короля, котрого лікували без наслідків усі найліпші лікарі Еспанії, циганська співачка не тільки швидко вилікувала, а й лишилася в королівській палаті. За тих часів була це нечувана нагорода, бо тоді в Еспанії циган ніхто й за людей не вважав. А тим часом Марія Паділля не тільки була для короля лікаркою, але й доброю дорадницею в ріжних державних справах. Між іншим вона обстояла думку припинити палення на стосах та вигнання маврів з держави «за безбожність». Вона радила припинити переслідування й полишити маврів провадити торговельні справи, до яких вони були здібні. Але накласти на них більші, як на еспанців, податки, якими почала збагачуватися державна шкатула. Ще й нині в Еспанії живуть численні лєґенди про Марію Паділлю. Розповідалося й про те, що зрештою вона стала жінкою короля Дон-Педра, котрий для неї вигнав свою першу дружину.

В XIV-му столітті в Парижі істнувало стільки лікарок, що на вимогу чоловіків-лікарів видано закон про заборону жінкам провадити медичну практику. В тому ж таки столітті еспанська лікарка Олів де Сабусе видала підручник анатомії. Видатною працею французької лікарки Фукет у тім же більше-менше часі була книжка під наголовком: «Прості способи хатнього лікування».

Цікаве життя було жінки-лікарки з XVII-го століття Марії Франциски де Воєвін. Турецьке військо Могамеда IV-го здобуло угорську фортецю Вараджін. Але частину турецького війська зайняли в полон вояки цісаря Лєопольда I-го. Поміж полоненими була й жінка дамаського містоправителя. За цю туркеню мусулмани пропонували великий викуп. Одначе король не повернув її, а післав до Німеччини в подарунок Байретській принцесі Софії. Туркеню полонили в стані вагітности, вона незабаром привела доньку, а сама вмерла. Турецьку дитину охрещено й названо христіянським найменням: Марія Франциска. До смерти принцеси Софії Марія лишалася в Байреті. А потім її, дванадцятилітню дівчинку, відвезено до Відня. Нею заопікувалася австрійська королева Елєонора, а коли Марія стала на порі, на бажання королеви віддано її заміж за двірського лікаря Воєвіна.

Молоденька лікарева дружина дуже зацікавилася працею свого чоловіка. А що була вона дуже здібна, то швидко перейняла від мужа чимало знання й стала його асистенткою. Згодом вона вже не тільки працювала разом з чоловіком, але самостійно провадила дуже успішну лікарську практику.