Що більш маємо в покої декоративного мистецького матеріалу, – то затишніша й миліша буде наша хата. Дуже приємною оздобою кожної хати, кожного покою – це мальовані полички по стінах. Але особливо гарно виглядають полички, зроблені таким чином, щоб під самою дошкою полички містилася довга рама, здебільшого поділена на кілька чи й кільканадцять окремих рямців, куди вправлено чи то малюнки і змістом, і барвами згармонізовані в цілість (серіяльно), або добрі, мистецькі світлини. Під такою поличкою повинен звішуватись додолу килимочок чи вишиване пано (саморобний ґобелен), везерунок якого своїми барвами відповідає як до тих образків, так і до загального тону світлиці. На поличках можна поставити декоративні, оздобні річи, переважно вазочки чи мисочки, а також, всуміш з ними, і всякі ужиточні предмети, котрі повинні бути на-похваті. Така мішанина річей оздобних з практичними надає устаткуванні природности. Воно не виглядає, мов збірка музейних річей, виставлена виключно на показ, а навпаки – в ньому відчувається живе і смаковите індивідуальне життя.
Такі полички, як тут описано, можуть бути короткі й довгі – на всю довжину стіни, від рогу до рогу. Можуть бути вище й нижче уміщені. Тоді ж, коли їх прибито високо, близько до стелі, найліпше становити на них на-руб мальовані тарілки народнього виробу. Добре підобрана серія тарілів всуміш з куманцями, або більшими глечиками чи вазами дадуть премилу для ока оздобу кімнати, а всій хатині (особливо – їдальні або більшій кухні, де також і їдять) нададуть характеру теплої гостинности й ласкавої привітности.
Дуже симпатичне вражіння робить композиція з двох відповідних поличок згаданого типу, уміщених в розі кухні чи їдальні, в так званому «покутті». Коли ж їх ще сполучує докупи образ, то під образом конче повинні бути привішені мальовані писанки, число яких з року на рік зростає. На Полтавщині наші люде ще люблять вішати на покутті папірових чи воскових стилізованих голубків, котрі рухаються при подуві повітря в хаті.
При такім устаткуванні «покуття», – до нього дуже відповідні мальовані лавки під стіни замість стільців, а в розі, трохи нижче, як плита столова, – вугольничок, трьохкутний столик, покритий мережаною хустиною. В звичайні дні на тім вугольничку стоїть карафка з водою чи там попільничка, а в дні святочні – квіти. Щедрий же Вечір – на сіні кутя чи узвар, а на Великдень – мальована тарілка з писанками та крашанками.
Кілька взірців таких поличок з хати нашої співробітниці тут подаємо. Визерунки на них зроблено випалюванням та помальовано протравами й олійними фарбами.
З приводу 500-ліття спалення Орлеанської Дівчини
– співають в гимні на честь Орлеанської Дівчини.
І коли вона, тринадцятьохлітнє селянське дівча, нічого не тямлюче поза господарством, полола бур’яни в своєму садочку чи ганяла вівці, – її рідний край переходив трагічні часи. Франція палала в огні, розпадалася в грузи, перетворювалась на руїну. Зрештою: чи була ще тоді Франція?..
Була розірвана на шмаття між арманяками та бурґундцями, а північну частину та дві великих південних провінції зайняли анґлійці. Зі своїм королем на чолі кидаються вони на останні твердині, котрі ще не склали зброї…
Відомо, що страшний той анґлійський король зі своїм непереможним військом. Та ж, кажуть, що ще страшніщий його союзник, «свій» запроданець і перекінчик, найлютіщий тепер ворог Франції – герцоґ бурґундський… І яка ж може бути на них рада, коли проводирі стратили розвагу й розум, коли скрізь вирує гризотня на смерть між власними партіями та гуртками, коли нема гидоти, нема такої підлоти, на яку б не пристали для взаємного поборювання ватажки?!
І валиться все, обертається в руїну. Гине багатий, веселий край. Горить, підпалене ворожою рукою, достигле збіжжя на сільських ланах, а чорний дим пожеж, за яким чорними хмарами тягнуть круки, несе руїну й голод у міста.
Під королем Франції Карлом VII-м лишається всього кілька провінцій в осередку Краю. Чужі, а ще більше свої глузують з короля, що він нині є лиш «Roi de Bourgis»[4].
І саме в цей останній, дванадцятий час, коли лицарство, проводирі та мужі бойові падають на дусі й поратунок стає виключеним, 16-літнє селянське дівча, котре раніш не бачило нічого, крім свого рідного села, котре цілком щиро признається про себе архиєпископові Реймському:
– Я не знаю ні «А», ні «Б», – кидає свою хопту на городі та овець у полі й з’являється перед військовим капітаном Бодрикуром:
– Я мушу вратувати Францію!
– Божевільна?! – згірдно поводить раменем капітан. – Женіть-но оту «спасительку Франції» в її село, най пасе далі свої вівці.
Та вже тепер недовго витримує Жанна в своєму Домремі біля овець. За рік її рішучість доростає свого апоґею. Вона не може більше зволікати, бо нещастя рідного краю вимагає рішучих і одчайдушних кроків.
Її очі звертаються до Гори Архистратига Михаїла, на якій ще лишилась єдина твердиня, що не схилила свого прапора перед ворогом, не зрадила своїх на користь наїздників.
– Ніхто, як він: Святий Архистратиг!.. Він поможе слабій і темній дівчині!..
А тут і батьки, і всі близькі й чужі – всі проти неї. Глузують, лають, загрожують… Та проти всіх стає вона одиноко.
Ось вона вже знову в того вояка Бодрикура, що спочатку й бачити її не хоче. Та ж, коли Жанна починає говорити кров’ю свого серця, не витримує грубий вояк. Сталева воля й непохитна віра хуторянської пастушки, її пляни й обрахунки – все це таке дивовижне, але такої неймовірної сили, що може статися чудо!
І те чудо, яких мало знає історія, сталось.
Було ж воно, власне, не в тім, що молоде й неосвічене дівча перейшло без перешкод країною, вщерть заповненою ворожим вояцтвом та бандитами. Це нещодавно траплялось не раз із дівчатами, нам ближчими.
А було чудом, що й той король, і всі вояки віддали в її руки свою й цілого краю долю. Було чудом, що її рука, котра ні раніш не тримала зброї, ні в походах не брала її, а несла лиш вишиваний прапорець-орифламу, – показувала напрям, куди йти, щоб досягти перемоги. І перемога йшла за нею.
Та ж перед Жанною не було перепон. Вона бере місто за містом, розгромлює найстрашнійше за тих часів військо анґлійське, вибиває найвидатніщих ґенералів, коротко: перемагає все й доходить до повного здійснення своєї мети:
Вратовує Францію.
Що ж, зрештою, є Жанна д’Арк? Феномен, геній? Свята, чудотворець?.. Не знаємо напевно. Можливо, – але, як це довести? Ми ж знаємо тільки один незаперечний і ясний факт: Жанна зуміла всеціло скупчити свій дух на одній думці, на одному стремлінні, на одному бажанні. Ми знаємо також, що їй вистачило волі, щоб, без огляду на перешкоди, зовнішні й внутрішні, без огляду на волю інших, зробити те, що вона порішила. Ми знаємо, що пастушка з Домремі вирішила й довела правдивість євангельського парадоксу:
– «Вірою можна рухати гори».
І тому, і – власне – тільки тому, перед її тремтячим прапорцем падало все і рухались гори…
Та ж і на побідному шляху Орлеанської Дівчини стало щось, чого не змогла подолати й вона. А може… може вона вже так палко й не хотіла боротись з підлотою «самоотвержених» яничарів та рабів, котрі пішли проти неї особисто, щоб прислужитись своїм панам.
Тому то Жанну беруть в полон «свої ж» – бурґундці, закидають до страшної «круглої вежі», де вона, говорючи словами історика, «переживає агонію, борючись від всяких найганебніших насильств». Вона, однак, бачить, що її особисту справу програно, бо ж купувати волю й життя за зраду своїй ідеї, як це їй пропонують, вона собі не дозволить. «Цидула» вертає з «круглої вежі» непідписана – на майдані виростає костир для «відьми».
Жанну спалили. Попіл її розвіяли. Ім’я її зганьбили й прокляли. Сказано, що й пам’ять її буде знищена.
Та ж ні! Найбільшого чуда, що є в людині – безмежної людської волі – не можна спалити, розвіяти, знищити. Бо воля лишає чин, і той чин буде, зрештою, узнано.
Минуло півтисячі літ, як спалили Орлеанську Дівчину. Проклята тоді – тепер Свята. Тоді – в хурдизі й на костурі. Нині – її найменню – пишні храми, багаті вівтарі, гимни й урочистости.
Нащадки народу, що сам палив її на дровах, сьогодня має день її спалення за день національного свята. Бо ж зрозуміли, що ідея жива, що несмертельне не вмірає, а сила перемоги в духу, «що рве до бою»…
На знайомій ратуші – орифлама з Архистратигом Михаїлом…
«…за нас
І душі праведних, і сила
Архистратига Михаїла».
Але ж, де наша Жанна, що піднесе той прапорець?!.
В нашій твердій добі, коли кожного з нас дорожнеча життя виганяє з хати на заробітки та на пошуки чогось «на зуб», – втомленій і роздратованій людині буває радісно повернути ввечері до милого й затишного «додому». Прийти на випочинок і заспокоєння туди, де кожна річ формою, краскою, визерунком і положенням відповідає замилуванні, де все творить, нехай і найпростішу, але милу гармонію. По клопітному гону робочого дня просто ліком на душу є отой приязний, привітний, незловимо до тебе прихильний усміх лагідного житла, наповненого тим, що німці звуть словом «gemütlich» і для чого в нашій мові навіть ще немає сталого і зручного слова.
Дбати про утворення й заховання тієї хатньої привітности фактично належить до обов’язків жінки-господині, що в той час, коли чоловік гонить за заробітком, перебуває вдома. І не тільки тому, що кожна жінка, котра почувається приятелем свого чоловіка, дбатиме про його спокій і задоволення, але саме тому, що вона багато часу перебуває вдома, і з мотивів цілком самолюбних, повинна стреміти до осягнення можливими їй засобами якнайбільшої привітности сього житла. Як стремить кожне сотворіння заспокоїти свій голод чи спрагу, так само людина повинна стреміти до заспокоєння й своєї потреби в естетичному відпочинку, серед обстановки, котра б «тулилася» приязно до нас і своїм теплом розмягчувала розсмикану денними клопотами душу.
Багато є на це способів. Однак найпростіший – зовсім не той, що з його найчастіше користають: купівлі готових річей. Дарма, що промисловість, особливо – сьогочасна, «модерна» намагається йти назустріч тим, хто бажає затишку, – далеко не кожна господиня, навіть з тих (а, може, найбільше з тих), що розпоряджають великими вільними коштами й радо витрачаються на влаштування привітного житла, – багато з тих не вміє використати існуючих виробів хатнього устаткування. Бо, як це не дивно, затишне житло знаходимо частіш у хатах бідніщих людей, як у багачів. Одна з тайн привітности житла полягає в тім, щоби не надуживати виробів шаблонових, мовляв, фабричних. Найбільший же ворог затишности – це набування фабричних виробів у роздріб, не комплектами чи ґарнітурами, а окремими річами, котрі чомусь вам сьогодня враз сподобались. Це – найпевніший спосіб вигнати зі свого помешканням всю затишність і перетворити його в «музей несмаку»[5].
У людей небагатих, але переважно з тих, що з діда-прадіда живуть в тому самому житлі, найчастіще подибуємо затишність, дарма, що в такім житлі нема нічого виняткового, нічого вишуканого, екстраваґантного, блискучого, дорогого. Збір найпростіших предметів, але ж дібраних людьми зі смаком, розставлених умілою рукою, котра старанно шукала гармонії ліній і тонів, часто дає такий мелодійний образ, ніби всі ті простісенькі річі співають тихої, милої вам ще з дитинства, колискової пісні.
Напевне не одна з читачок, що відчуває привітність житла, спинялась зачарована, потрапивши випадково в таке помешкання. Не одна щиро й з примішкою здивування при такій нагоді говорила скромній господині:
– Як же у вас затишно!.. Здається, не пішла б звідси!..
Та ж, можливо, що не одна також і не знайшла відповіді, що, власне, її тут привабило, в чім криються чари тієї нецінної простої обстановки, що так напоєна теплом і затишком?..
Оглядаючись на розміри нашого часопису, мусимо говорити коротко. Тож – одна з таємниць привітности житла полягає всамперед у характері предметів устаткуваня, що наповняють наше помешкання. Головною вимогою є, щоб вони були «не чужі», здавна знайомі, рідні вашій душі. Одного разу на виставці сподобався мені чудової роботи різьблений, ґотичний, німецький кабінет з чорного дуба. Я купила ті меблі; однак, коли треба було мені написати навіть трохи важнішого листа, мусіла переходити до будуару: на тих «чужих» велетенських фотелях людина почувала себе пригнобленою, обважнілою, з нерухливими думками. Отож, – характер обстановки, до котрого ми привикли з дитинства, або – ще далі: в тій чи іншій мірі національний є найближчим оточенням нашій душі.
Другою прикметою привітности – згадана вже вище гармонія, тобто приспосіблення одної річі до другої в їхньому зборі. Який несмак в’язати, як це тепер часто роблять, прості англійські чи финські меблі з ручними орієнтальними килимами та ренесансовою порцеляною. Або ж – просто жах дивитись на бамбусові столички та стільчики, поставлені на старовинний український килим, над яким висить олеографія в красках – копія відомого образу (переважно – «Острів мертвих» Бекліна)!.. Такі сполуки «кричать так розпучливо», що з наповнених ними помешкань завжди втікає всяка тінь спокою. Взагалі найбільшою беззв’язністю вражають окремі річи ріжних стилів та великого скоку в ціні: навряд чи хтось додумається приставити до некрашеного кухонного стола так званий Вольтерів фотель чи ультра-модерне кубістичне сідало. Хата з мішаним устаткуванням завжди нагадує собою крамницю староречника.
Затишна, привітна хатина ніяк не вимагає того перебільшеного «порядку», коли всі стільці стоять, вишиковані, мов вояки на муштрі, коли у всьому є повна, на сантиметри виміряна симетрія і т. д. Навпаки, певний, але навмисний безлад, мистецька асиметрія роблять хатину оживленою, не закам’янілою, творять атмосферу сподівання, що тут ви знайдете миле приняття й веселу думку. Лише, як завжди в мистецтві, господиня наперед мусить вишукати композицію, причепурити дійсність, мовляв, «підмалювати» чи трохи прифальшувати природність. Кинута немов випадково, з поспіху квітчаста хустка на спинку стільця дає далеко більш краси, як та ж хустка, чепурно прип’ята цвяшками на стіні, дарма, що в першій позиції, може, й прекрасного її взору майже не видко. Бо ж фактичне житло не може мати нічого спільного з виставкою чи крамничною вітриною, і в ньому мусять бути напохваті ужиткові річи. Очевидно, що в брудній хаті тяжко сподіватись привітности. В неприбраному, запорошеному, неохайному, пауками помережаному житлі не відчуєте приємного затишку: вас невільно тягтиме геть, на свіже повітря. Одначе й надуживання надмірної, «вченої» гігієни обстановки (модерне замикання в шахви всього устаткування!) так само не надає привітности житлу. В таких хатах і мухам нудно.
Поминаючи багато інших моментів, вважаю, однак, за найкращу прикмету привітности житла – вміння надати своєму помешканню такий вигляд, ніби в ньому вже прожило кілька поколінь ваших родичів та свояків. Коли пощастить вам утворити отой кольорит так званої контюніїти (тяглости) життя даної родини, бодай і штучно, тоді ви враз досягнете того, що ні вам самим, ні вашим гостям ніколи не видаватиметься ваше житло холодним.
Досягти ж цього легше, як може кому здатись з першого погляду. Найсамперед треба мати готову думку. Потім – уважно простудіювати кожну річ, котру вносите в хату. Треба кожній знайти її властиве місце: одній – на показі, іншій – у затінку. Нарешті, поповнивши комплект річей бодай і бутафорськими, але такими, які могли б бути у ваших попередників, тобто річами старовинними. Взагалі в старовині більше чару, як гадає сучасне людство, що навипередки гониться за модерним. Бо ж модерність, здебільшого, ще неоформлене шукання, тим часом, як старовина – викінчена досконалість. Тому то ніколи модерний мистецький твір не був оцінений так, як твір часів старих, хоч, об’єктивно кажучи, модерний може бути, порівнюючи, й вищим у своєму мистецтві. Бо такий вже порядок у світі, що Мани та Лари освячують характер фамілії, а Пенати лише доповнюють її новими рисами, з котрих далеко не всі зазнають освячення й пошани від прийдешніх.
Українська хатина, помимо старовинних стильових меблів, помимо не всім приступних різьблених сволоків під стелею або питомих архитектурних форм дверей, вікон і т. д., – може враз стати привітною, затишною, мовляв – «давньою», через національні наші килими, ручні гобелени-вишиванки, мережки, гапти. Ще затишнішою стане кожна хатина (не говоримо тут про кухню), коли до її устаткування додати книжок, з відповідними меблями для них. Де нема в житлі книжок – там не вітає дух розуму! Стіни конечне вимагають образів. Найліпше оригінали, або принайменше – ґравюри та дереворити, нарешті – мистецькі світлини. Але найліпше устаткування можна зіпсувати кількома шаблоновими олеографіями або – борони Боже! – групою поштових листівок! З олеодруків можуть сприяти привітности помешкання лише ті, що мають характер раритетів або підкреслюють якусь ідею життя власника помешкання.
О проекте
О подписке