Повість про санаторійну зону

Я взагалі дуже люблю українську літературу трагічної доби "Ростріляного відродження". Щось є в цій епосі таке, що змушує читати знову і знову Хвильового, Підмогильного,Телігу... Люди, мрії яких розбилися об червоні крила революції і цього разу всі вони зібралися в межах санаторійної зони. Миколи Хвильовий вже не вперше зачіпає тему революції, зайвої людини, зруйнованих мрій про "загірню комуну" і в своїй повісті розповідає про не одну знівечену своїм часом людську долю, котрі об*єднані розчаруванням та знаходиться у замкнутому просторі, що ніби уособлює ці саму приреченість. Віра в партію, в революцію на той час дуже міняла свідомість людей і багато з них ставали на межу життя і смерті. В "Саанаторійні зоні" ми бачимо різностороннє життя пореволюційної доби: кохання, зрада, гнів, почуття самотності та приреченості, самогубство. Книга наповнена якимось сумом, місцями читається складнувато. Щоб повністю її осягнути, я гадаю, треба прочитати історичну довідку про 30-ті роки, проникнутися духом того часу, бо через призму сучасні ця повість може здатися трошки нуднуватою, хоча насправді там дуже цікаво розкриваються реалії тогочасного життя

"...І стоїть той тихий осінній сум, що буває на одинокому ставку, коли не листя, а золотий дощ злітає з печальної білоногої берези, коли глибокою пустелею відходить голубе небо в невідомий дальній димок"

Занурившись у щоденники хворого, спостерігається цілий калейдоскоп зайвих у раціоналістичному радянському суспільстві людей, що приречені одвічно бути у відгородженій від всього світу "санаторійній зоні".

Твір Миколи Хвильового, зачинателя новітньої української прози, наскрізь пронизаний сумом і болем. Проте замість всепоглинаючої тривоги, кожного наступного прочитання я відчуваю катарсис, після чого завжди залишається світле відчуття надії. Замість того, щоб показувати фігуральну жорстокість тих часів, Хвильовий звертається до внутрішнього світу персонажів, а отже до їх духовного здоров'я, що було підірвано реаліями життя. Санаторійна зона тут - це відокремлений світ, що є проекцією суспільства. Спочатку ми бачимо розділення персонажів на пацієнтів і персонал, який, здавалося, має бути тут тимчасово. Наприклад, через Катрю ми бачимо, як вона повсякчас хоче змінити місце роботи, тому що прагне втікти від самої себе. Її мучить проблема розладу душі з дійсністю, криза, яка може спідкнути кожного. Вона, як і всі ми, шукає відповіді у книжках, звертається до Бергсона, Максвела, Гегеля, проте її проблема не має рішення в цій сфері. Так само іншим героям пошуки істини в раціональній площині не допомагають, так як вони, перш за все, не здатні вирішити конфлікти із самим собою.

Санаторійна зона є втіленням суспільства, яке живе за логікою абсурду, тому навіть персонал з часом розуміє, що виходу немає і вони перетворюються на "постійних її пацієнтів". І навіть вигуки дідка: "тентименталізм", що означає сентименталізм виступає символом протидії усьому раціоналістичному, а отже, залишається лише емоційно-духовний бік.

Ранні твори Хвильового мають свій, дещо важкий настрій, стислий переказ і певну незрозумілість.
Схожі емоції відчуваєш при читанні "Санаторійної зони". Є тут щось від Кафки. Невловиме, загадкове, потворне.
"Я (Романтика)" - складна історія про муки совісті, вибору і служіння ідеалам. У наш час - щось неймовірне.
В той же час "Іван Іванович" - оповідання, схоже на твори Зощенка. Гумор, сатира, іронія. Це влучне висміювання пристосуванців, створене за часів НЕПу.
А "Сентиментальна історія" - найбільше схожа на приклади класичної літератури.
На жаль, загадкові "Вальдшнепи" не дійшли до нас у повному обсязі. Ці думки справжнього революціонера Хвильового про революцію, що її результатами скористалися не ті люди, дуже цікаві.