© М. Г. Маслій, 2019

© М. Москаль, художнє оформлення, 2019

* * *

Передмова

Слава Богу, є істини, які не потребують доказів. Однією з таких історичних аксіом є твердження, що серед усіх видів мистецтв душею українського народу є пісня. Саме завдяки своїм пісням, яким в епохи, коли не було ані радіо, ані телебачення, ані інтернету, наші прадіди і прабабусі передавали свою печаль і радість, сум і жарти своїм дітям, онукам і правнукам. Тому справжня історія України, яку не можна переписати, саме в народних піснях, думах, баладах, веснянках, щедрівках, колядках. І маємо їх понад 300 тисяч – найбільше серед усіх світових народів. У кожній є стержень. Духовний! А це значить, що вони справжні.

Мабуть, тому головним символом України є пісня, що височіє над усіма іншими, вона наша святість, наш рідний гімн. Коли ми були молодими, за виконання «Ще не вмерла України ні слава, ні воля, Ще нам, браття – українці, усміхнеться доля…» виключали з комсомолу, виганяли з університетів, висилали цілими родинами у сибірські табори, клеїли тавро «націоналіста», розстрілювали. І це стосувалося в радянські часи не тільки пісні українського поета – шляхтича Павла Чубинського і українського композитора, священика греко – католицької церкви Михайла Вербицького, яка уперше почала використовуватись як державний гімн у 1917 році, а й багатьох інших українських пісень.

Але для справжніх українців в усі часи смішними були всі імперські чи радянські заборони. Збираючись в 1960–1970–ті роки разом – у гуртожитках, домівках, на природі – ми попри всі табу співали і народні, і патріотичні пісні.

У той же час наше покоління пристрасно вбирало усе найкраще, що було в західній музиці, яка так само, як і українські пісні, була заборонена. Колосальний вплив на композиторів і авторів нашого покоління мав ліверпульський «The Beatles» – один з найуспішніших з комерційної точки зору музичних гуртів в історії популярної музики. Саме завдяки серові Полу Маккартні і Джону Леннону з’явилися нові гармонії і нові ритми.

І українські естрадні пісні заквітчали ще яскравіше і вийшли далеко за кордони України, ще за життя авторів полетіли у світи для того, щоб ніколи не приземлятися. Такі пісні, як: «Два кольори» Олександра Білаша і Дмитра Павличка, «Кохана» Ігоря Поклада та Ігоря Бараха, «Червона рута» і «Водограй» Володимира Івасюка, «Черемшина» Василя Михайлюка і Миколи Юрійчука, «Дикі гуси» Ігоря Поклада і Юрія Рибчинського, «Край, мій рідний край» Миколи Мозгового, «Верба» Едуарда Ханка і Юрія Рибчинського завоювали серця і європейців, і любителів нашої пісні на американському континенті та у далекій Австралії. Наші пісні зрозумілі іншим народам без перекладу, адже в них – сокровенна безсмертна правда роду нашого красного, його слава. Українська пісня, як сльоза, очищає душу, а як свята молитва – і сповідає, і прощає.

Друге дихання отримали пісні, які стали класикою у повоєнні роки: «Білі каштани», «Пісня про матір», «Київський вальс», «Ми підем, де трави похилі» Платона Майбороди і Андрія Малишка, «Марічка» Степана Сабадаша і Михайла Ткача, «Ой ти, дівчино, з горіха зерня» Анатолія Кос – Анатольського на вірш Івана Франка, «Вівці, мої вівці» Михайла Гринишина, «Верховино, мати моя!» Михайла Машкіна.

1960–ті роки обрамлені щирою та сердечною авторською піснею, яка достукувалася своїм добром і душевністю навіть до зашкарублих і безсердечних слухачів. Народилися безцінні шедеври – «Києве мій!» Ігоря Шамо і Дмитра Луценка, «Впали роси на покоси», «Явір і яворина» Олександра Білаша і Дмитра Павличка, «Виростеш ти, сину» Анатолія Пашкевича і Василя Симоненка, «Чорнобривці» Володимира Верменича і Миколи Сингаївського, «Вчителько моя» Платона Майбороди і Андрія Малишка, «Спогад» («Поїзд у Варшаву») Володимира Верменича і Ліни Костенко, «Червона троянда» Анатолія Горчинського і Леоніда Татаренка, «Кришталеві чаші» Віктора Лісовола і Вадима Крищенка, «Очі волошкові» Степана Сабадаша і Анатолія Драгомирецького, «Летять, ніби чайки» Юдіф Рожавської і Лади Реви, «Не забудь» Богдана Янівського і Богдана Стельмаха, «На долині туман» Бориса Буєвського і Василя Діденка, «Намалюй мені ніч» Мирослава Скорика і Миколи Петренка, наша з Ігорем Шамо «Три поради»…

У 1970–х ми всі разом співали «Маки червоні» Олександра Злотника і Віктора Герасимова, «Тишу навкруги» Олександра Богачука, «Баладу про мальви» Володимира Івасюка і Богдана Гури, «Мамо, вечір догора» Ігоря Поклада і Бориса Олійника, «Пісня буде поміж нас» Володимира Івасюка, «Сонячний дощ» Олексія Екімяна і Юрія Рибчинського, «Чарівну бойківчанку» Олексія Сердюка і Мирослава Воньо, «Ой ти, ніченько» Анатолія Пашкевича і Дмитра Луценка, наші з Ігорем Покладом – «Наречену», «Тече вода», «Тиха вода», «Зелен – клен», «Чарівну скрипку», «Скрипка грає»…

Через десятиліття ми гордилися, що маємо «Україну» і «Пісню про пісню» Тараса Петриненка, «Перший сніг», «Пшеничне перевесло» і «Світлицю» Ігоря Білозіра і Богдана Стельмаха, «Веснянку» Миколи Мозгового і Андрія Демиденка, «Минає день, минає ніч» Миколи Мозгового і Юрія Рибчинського, «Місячне колесо» Олександра Морозова і Андрія Демиденка, «Смерекову хату» Павла Дворського і Миколи Бакая, «Якщо любиш, кохай» Левка Дутковського і Михайла Ткача, «Ти знаєш, що ти людина?» Віктора Морозова і Василя Симоненка, «Мамину вишню» Анатолія Пашкевича і Дмитра Луценка, «Ніби вчора» Ігоря Білозіра і Петра Запотічного….

Епоха 1950–1980–х років подарувала нам цілу плеяду талановитих співаків та виконавців, самобутніх ансамблів та тріо, вона відлунює їхніми голосами: Дмитра Гнатюка і Миколи Кондратюка, Юрія Гуляєва і Олександра Таранця, квартету «Явір» і Костянтина Огнєвого, Валентини Купріної і Ліни Прохорової, Юлії Пашковської і Анатолія Мокренка, Раїси Кириченко і Ніни Матвієнко, Софії Ротару і Василя Зінкевича, Назарія Яремчука і Анатолія Горчинського, Лілії Сандулеси і Оксани Білозір, Людмили Артеменко і Лідії Михайленко, Миколи Мозгового та Іво Бобула, Віктора Шпортька та Івана Поповича, Миколи Гнатюка і Віталія Білоножка, Павла Дворського і Мар’яна Шуневича, тріо Мареничів – Валерія, Антоніну та Світлану – і тріо «Золоті ключі», буковинського вокально–інструментального ансамблю «Смерічка» Левка Дутковського і волинського ВІА «Світязь» Валерія Громцева, київського ВІА «Кобза» Євгена Коваленка і львівського ВІА «Ватра» Ігоря Білозіра, чернівецьких ВІА: «Червона рута» Анатолія Євдокименка, «Черемош» Леоніда Затуловського, «Жива вода» Юрія Шаріфова, львівських ВІА: «Арніка» Володимира Васильєва, «Ореол» Олександра Балабана, ансамблю «Веселі скрипки» Мирослава Скорика, ансамблю «Мрія» Ігоря Поклада, ансамблю «Росинка» Христини Михайлюк, ансамблю «Марічка» Степана Сабадаша…

На творчості Платона Майбороди, Олександра Білаша, Ігоря Шамо, Степана Сабадаша, Анатолія Пашкевича, Анатолія Кос – Анатольського, Володимира Верменича, Мирослава Скорика – композиторів старшого покоління – вчилися Ігор Поклад і Володимир Івасюк, Микола Мозговий і Олександр Злотник, Левко Дутковський та Ігор Білозір, Олександр Зуєв та Іван Карабиць, Віктор Морозов і Віктор Камінський…

На творчості Андрія Малишка, Василя Симоненка, Дмитра Луценка, Василя Діденка, Миколи Петренка, Михайла Ткача, Дмитра Павличка, Миколи Сингаївського, Ліни Костенко, Ростислава Братуня, Олександра Богачука, Вадима Крищенка, Бориса Демкова – поетів старшого покоління – вчилися вишуканості поетичного слова Юрій Рибчинський і Богдан Стельмах, Роман Кудлик і Тамара Севернюк, Анатолій Драгомирецький і Володимир Кудрявцев, Степан Пушик і Анатолій Матвійчук, Андрій Демиденко і Неоніла Стефурак, Степан Галябарда і Мирослав Воньо, Петро Запотічний і Віктор Герасимов…

Здавалося, що українська пісня зі здобуттям незалежності і самостійності мала би розквітнути. І дійсно, у 1990–ті роки з’явилося багато нових яскравих виконавців, композиторів, ансамблів. Але поступово з рідного телебачення і рідного радіо почала зникати українська пісня. Це було невипадково! Розуміючи значення пісні, яка є бездонною душею нашого народу, нашого етносу, наші вороги зробили все, щоб знищити її, принизити, затінивши російською попсою і «шансоном».

Нам, представникам української культури, зробили виклик до 25–ої річниці Незалежності. Втрата мовного пісенного простору врешті–решт обернулася втратою Криму і війною в Донбасі. У часи, коли ми були найбільше зболені війнами, нелюдськими тоталітарними режимами, Господь Бог завжди посилав українцям для зцілення душі і тіла українські голоси та українську пісню. Таким є феномен Українського січового стрілецтва, таким є феномен пісень 1950–1980–х років. Такою має бути і пісня дня нинішнього.

Слава Богу, що в усі часи в Україні не бракувало патріотів, – один з таких справжніх патріотів рідної землі і рідної пісні – наш друг, журналіст і дослідник, історіограф пісні Михайло Маслій. Довгі роки він прискіпливо збирав свою енциклопедію української естрадної пісні з перших уст її творців, боячись втратити бодай одну зернину цього врожаю. Важко переоцінити його працю. Особливо тепер, коли потреба в його часописах архіактуальна. Завдяки роботі Михайла наша молодь має можливість не втратити зв’язок, історичний і духовний, з своїми творчими батьками.

Ми, Юрій Рибчинський та Ігор Поклад, щиро вдячні авторові за енциклопедію нашої пісні «Україно, ти моя молитва!» (Улюблені пісні 1950–1980–х, їх автори та історії), якою він може пишатися, і бажаємо йому не зупинятися, бо українська пісня була, є і буде тільки тоді, коли у неї будуть такі шанувальники, патріоти, фахівці, як Михайло Маслій.

Ігор Поклад,

композитор,

Юрій Рибчинський,

поет.