Тіні забутих предків

Цікавою є вже історія написання цієї повісті. Це була єдина на той час повість, що відкрила людям прекрасний світ Карпат, гуцульщину... Працюючи над нею, письменник жив на західній Україні, насолоджувався неймовірними пейзажами українських Карпат, дзюрчанням швидкої води гірських річок і спілкувався з людьми, знайомлячись з їх повір'ями, діалектами та суто гуцульским фолклором. За цей час письменник просто закохався в чарівність Карпат... Як результат, твір яскраво виділяється серед інших прекрасними, такими реальними пейзажами, що хочеться пройти крізь сторінки... Цікавими фолклорними створіннями: чугайстрами, мавками, відьмами... Добре показана ментальність українського народу, душа й життя карпатського народу, що ніби злився з природою, живе разом з нею... Чудовою прикрасою твору, що робить його "живим" є діалекти та описи повір'їв.

Головне в сюжеті твору – короткочасне, як весна, щастя і трагедія Івана й Марічки, цих українських Ромео і Джульєтти.
Іван і Марічка — герої твору — це справжні діти природи, яку вони сприймають, як живу істоту, чарівну і загадкову. Обоє вони щедро обдаровані люди, їм властиве тонке відчуття стобарвної і стозвукової природи, щирість сердець і доброта, любов до пісні і музики, здатність самим творити веселі і сумні співаночки. З дитячої дружби маленьких пастушків у пору юності Івана й Марічки розквітло їх ніжне і глибоке кохання, яке спалахнуло, як блискавка, і трагічно обірвалося....

Как сказала бы наша нынешняя лектор по руслиту, Коцюбинский пишет "вкусно". Я сказала, что вкусного порой маловато, но нельзя не заметить сразу "физиологичность" метафорики. Место действия - Карпаты, так что пейзаж играет ого-го какую роль; и вообще я очень люблю такую перегруженность метафорами в произаическом тексте временами (я имею в виду примерно то, как пишет Набоков и, скажем, Маркес, в некоторой степени Бунин), от этого остается какое-то прямо щемящее ощущение: "С черного неба капали звезды, и плыла по нему белым шумом небесная река. В долинах дремали горы" etc etc, и вообще, куда ни плюнь - кругом олицетворения.
Итак, о сюжете: речь идет о гуцулах, народе, живущем на Карпатах и занимающимся всяким народным хозяйством. Никакой связи со внешним миром, так что полно фольклорных сюжетов, переплетение христианства с суевериями и даже - апокрифическими историями-сказками. Без любви тоже не обошлось: главный герой Iван взаимно влюбляется в Маричку, которая естественно, как и всякая Джульетта, принадлежит к вражескому роду. Но это не сильно мешает их любви, однако как-то Iван уходит на все лето пасти овец, а Маричка в его остутствие попадает в бурную реку и умирает, после чего Ивана плющит, ему видятся-слышатся всякие лешие и проч. Узнав о смерти возлюбленной, становится отшельником на несколько лет, а потом возвращается домой постаревшим и возмужалым, женится, потому что ж надо все-таки вести хозяйство, но Марички не забывает. Жена начинает изменять ему с местным колдуном, Иван совсем расклеивается в тоске по Маричке, к тому ж жена на пару с колдуном начинают насылать на него порчу. В результате Ивана приманивает лесная нимфа в образе Марички, и он погибает в лесу. Его хоронят, жена плачет над телом, и мы осознаем основную мораль книги: жизнь - коротка, как вспышка в звездном небе. Что бы ни происходило, она продолжается.

Не умею я сюжет пересказывать, но в связи с тем, что эта книга на русский так и не была переведена, считаю нужным как-то ввести всех в курс дела. :)

Короче, не зря это считается классикой украинской литературы. Очень ярко обозначен национальный колорит, написано интересно, хотя. на мой вкус, сюжет - далеко не главное.

В общем, если будет возможность прочитать, советую.

Весь світ був як казка, повна чудес, таємнича, цікава й страшна.

Цілий вир відчуттів виникає при прочитанні цього твору. Тут і любов і захоплення природою Карпат, особливим світом Гуцульщини, єдністю з рідним та справді казковим краєм. Читаючи ці строки, неможливо не захопитися мальовничими описами і не відчути себе серед безмежних синіх гір, серед смерек і струмочків.

Втомившись, вони забирались на біле каміння і лячно зазирали звідти у прірву, з якої стрімко підіймався у небо чорний привид гори і дихав синню, що не хтіла тануть на сонці. В щілині поміж горами летів в долину потік і тряс по каміннях сивою бородою. Так було тепло, самотньо і лячно у віковій тиші, яку беріг ліс, що діти чули власне дихання.

Зеленим духом дихнули смереки, зеленим сміхом засміялися трави, на всьому світі тільки дві барви: в зеленій земля, в блакитній – небо...А долом Черемош мчить, жене зелену кров гір, неспокойну й шумливу.

Полонина! Він вже стояв на ній, на сій високій луці, вкритій густою травою. Блакитне море збурених гір обляло Івана широким колом, і здавалось, що ті безконечні сині вали таки ідуть на нього, готові впасти до ніг. Вітер, гострий, як наточена бартка, бив йому в груди, його дихання в одно зливалось із диханням гір, і гордість обняла Іванову душу. Він хотів крикнуть на всі легені, щоб луна покотилась з гори на гору, аж до крайнеба, щоб захитати море верхів, але раптом почув, що його голос пропав би у сих просторах, як комариний писк...

Все це вражає, здається, що ось-ось поруч з тобою з'явиться щезник, нявка або лісна, заспівають свої пісні, заходять тебе у своєму танці.

Але, звичайно, ця благодатна земля не може обійтися без кохання. Діти двох ворожнечих родів, Іван та Марічка, кохають один одного щиро, легко та невимушено. Нажаль, не судилось їм бути разом, але співанки Марічки широко розійшлись гуцульськими просторами.

Ізгадай мні, мій миленький,
Два рази на днину,
А я тебе ізгадаю
Сім раз на годину.

Як і в дитинстві, так і наприкінці життя Іван залишається сам у своєму світі, серед своїх думок і почуттів. Нема жодної людини поруч, щоб сприйняла та зрозуміла його сум та тугу. Особливо вражають останні сторінки, де повністю розкривається мінливість життя та байдужість людей навкруги.

Що наше життя? Як блиск на небі, як черешневий цвіт...нетривке й дочасне.