Безсмертний «Дон Кіхот» Сервантеса

«Дон Кіхот» належить до найвідоміших і найвагоміших творів світової літератури, інтерес до яких не згасає, бо їх зміст невичерпний, як саме життя. Він тісно прив’язаний до епохи, у межах якої виник, і водночас виходить далеко за них. Кожна доба знаходить у ньому зміст, актуальний саме для неї, непомічений чи незалучений людьми попередніх епох. Йому присвячена така кількість наукової, критичної і коментаторської літератури, що не буде перебільшенням сказати: людського життя не вистачить для її прочитання.

Творчість Сервантеса є однією з вершин «золотого віку» іспанської літератури – періоду її найвищого злету, який тривав майже два століття (ХVІ – ХVІІ) й закінчився разом із творчістю Кальдерона. Вона тривала під завершення Відродження, яке в Іспанії мало місце значно пізніше, ніж у більшості країн Європи, й припадала на злам не лише двох століть – ХVІ і ХVІІ, а й двох великих культурно-історичних епох – Відродження й Бароко. Це був драматичний період в історії Європи, позначений глибокими світоглядними зрушеннями, які відобразилися і в Сервантесовій творчості, що втілила і найвищий злет іспанського гуманізму, і найбільш драматично виразила розчарування в його ідеалах. Працював Сервантес у різних жанрах: замолоду писав вірші й пізніше теж неодноразово звертався до поезії, відомий він і як драматург. Але насамперед Сервантес був прозаїком, його збірка «Повчальні оповідки» започаткувала іспанську традицію новелістики й дала кращі зразки цього жанру в європейській літературі. Та все ж світовій своїй славі Сервантес завдячує саме «Дон Кіхотові».

Написаний «Дон Кіхот» був під кінець довгого й нелегкого життя його автора. Це підсумковий твір письменника, який увібрав увесь життєвий досвід, усі роздуми, всю мудрість свого творця. Існує думка, що в ньому Сервантес виразив самого себе, на її основі з’явилася тенденція до зближення, а то й злиття його з персонажем. Мотив зближення автора з Дон Кіхотом пронизує кращий біографічний твір про письменника – роман німецького письменника Бруно Франка «Сервантес» (1934). Утім, схожість між Дон Кіхотом та його автором не варто абсолютизувати, адже у своєму романі Сервантес виразно зберігає дистанцію між собою й персонажем.

Достеменних відомостей про життя Сервантеса не так уже й багато. Вважається, що народився він 29 вересня 1547 року в містечку Алькала де Енарес, неподалік від Мадрида, в родині, що належала до гідальгії (дрібного дворянства), але бідній, що для тодішньої Іспанії не було дивиною; бідність переслідувала Сервантеса майже до смерті. Це була багатодітна родина лікаря, який у пошуках практики часто переїжджав із міста до міста, зупиняючись на певний час у Кордові, Мадриді, Севільї чи Вальядоліді. Системної освіти майбутній письменник не отримав, його навчання в університеті Алькала де Енарес, скоріш за все, – один із міфів, якими оповите його життя. Та достеменно відомо, що він багато уваги приділяв самоосвіті. Відомо також, що в Мадриді Сервантес навчався у міській колегії (школі) у гуманіста Х. Л. де Ойоса, послідовника знаменитого нідерландського гуманіста Еразма Роттердамського. 1569-го Ойос допоміг Сервантесу опублікувати кілька сонетів й, можливо, у цьому ж році – вступити на службу до кардинала Аквавіви, посла Папи Римського Пія V в Іспанії. Разом з Аквавівою Сервантес потрапив до Італії й отримав можливість долучитись до Високого Відродження (кінець ХV – кінець ХVІ ст.), піку італійської ренесансної культури й водночас її завершального етапу. Та обставини склалися так, що 1570-го Сервантес був змушений вступити на армійську службу, і 7 жовтня 1571 року в складі об’єднаного іспано-венеційського флоту взяв участь у знаменитій морській битві в Лепантській затоці (нині називається Коринфською), яка стала першою великою поразкою Османської імперії на морі. У результаті отриманого в цій битві поранення ліва рука Сервантеса була пошкоджена; пізніше він писав: «заради більшої слави правої», натякаючи на свої письменницькі звитяги. Тим не менш, він залишився у війську ще на чотири роки, беручи участь у морських і сухопутних битвах. Головнокомандувач іспанською армією в Італії у рекомендаційному листі до короля Іспанії Філіпа ІІ відзначив заслуги Сервантеса, що мали допомогти йому знайти службу на батьківщині. Проте 1575-го, на шляху додому, Сервантес потрапив у полон до алжирських піратів і був змушений провести в рабстві довгих п’ять років. Ймовірно, згадуваний лист став причиною того, що за Сервантеса був призначений викуп, зібрати який його родині не вдалося. Три чи чотири рази він безуспішно намагався втекти, допоки наприкінці 1580-го його не викупили тринітарії, монахи ордена Пресвятої Трійці, основна місія якого полягала у звільненні християн з мусульманського полону.

Повернувшись додому, Сервантес починає серйозно займатися літературою. 1585-го побачив світ пасторальний роман «Ґалатея», який зробив його відомим, проте не заможним. Він переробляє створені ним ще в полоні «Алжирські звичаї» й пише найвідомішу свою п’єсу – героїчну драму «Облога Нумансії», ледь не єдину, що мала довге сценічне життя. Написана на матеріалі одного з епізодів боротьби іберів (предків іспанців) проти римських завойовників, успіхом п’єса завдячувала скоріше патріотичному пафосу, аніж художній оригінальності. За жанровими ознаками вона наближається до ренесансно-класицистичної трагедії: жителі Нумансії (стародавнього міста на території сучасної Соррії), взятої в облогу 134–133 рр. до н. е. військами Сципіона Еміліана Африканського (сина знаменитого Корнелія Сципіона), здійснили масове самогубство, не бажаючи здатися ворогу. Ця подія, переспівана в романсах і суттєво міфологізована, за часів Відродження стала символом героїзму й патріотизму. Комедії Сервантеса також написані переважно в ренесансно-класицистичній традиції, яку, до слова, він відстоює й у «Дон Кіхоті» (розділ XLVIII, 1 частина). Більший інтерес становлять його інтермедії – одноактні сценки побутового й звичаєописового змісту, створені між 1605–1611 рр., які продовжують традиції народного комічного театру.

1587 року Сервантес, нарешті, отримує посаду інтенданта, в обов’язки якого входило збирати провіант в Андалусії для «Непереможної армади», іспанської флотилії, яка готувалася до війни з Англією. Пізніше – збирача податків, там само в Андалусії. Ця робота призводить до того, що двічі він ненадовго опиняється у в’язниці: 1592-го за звинуваченням у недозволеній закупці та 1597-го – у розтраті коштів, коли банк, якому він довірив зібрані гроші, розорився. Вважається, що у в’язниці (точно невідомо, коли саме) його й осяває ідея – створити образ схибленого на читанні рицарських романів гідальго й відправити його втілювати сюжетні схеми в реальному житті. Основний тираж першої книги «Дон Кіхота», названої «Премудрий гідальго Дон Кіхот з Ламанчі», виходить у Мадриді 1605 року, а з 1606-го Сервантес повністю присвячує себе літературній праці. Він доробляє й видає вже написане, працює над новим. У 1613-му побачили світ вже згадувані «Повчальні оповідки» – збірник із тринадцяти творів. У нім Сервантес переніс на іспанський ґрунт жанр новели, сформований у ренесансній Італії, водночас надаючи йому рис національної своєрідності. Новели Сервантеса менш динамічні, ніж італійські, але більш психологічні й звичаєописові, їхні сюжети майже всі вигадані ним самим, тоді як італійці традиційно послуговувалися готовими.

Друга частина «Дон Кіхота» вийшла 1615-го, вважається, що її появу прискорила публікація в 1614-му продовження роману таким собі Авельянедою. Хоча за тих часів у cтворенні сиквелів нічого незвичайного чи недозволеного не було, Сервантеса це обурило й занепокоїло: той, хто ховався під ім’ям Авельянеди, «перекрутив» і спримітивізував його задум, зник і блискучий гумор Сервантеса, і складна гра фантазії та реальності. Існує думка, що більш філософічною, так би мовити, серйознішою, порівняно з першою, друга частина роману стала саме через намір Сервантеса оприявнити глибокий смисл свого творіння. Того самого 1615 року він видає зібрання п’єс «Вісім комедій і вісім інтермедій», до якого ввійшли твори, написані ним з 1600 року.

Із 1608 року Сервантес живе в Мадриді, величезний успіх першої частини «Дон Кіхота» приніс йому гучну славу й незначний, але добробут, тож залишок своїх днів він провів у відносному спокої. Останнім твором Сервантеса був рицарський авантюрно-любовний роман «Персилес і Сигізмунда», який він давно розпочав і поспішно завершив, але світ він побачив уже після смерті автора. Помер Сервантес 23 квітня 1616 року в Мадриді. Перед смертю він вступив до францисканського ордену (католицький чернечий орден), і за його кошти був похований в одному з монастирів. Точне місце поховання Сервантеса невідоме.

«Дон Кіхот» був задуманий і почасти реалізований як пародія на рицарські романи, які були чи не найпопулярнішим жанром іспанської літератури «золотого віку». Значною мірою вони були нащадками середньовічних рицарських романів, жанру, який склався в куртуазній (придворній) літературі Франції ХІІ – ХІІІ ст. Найвідоміші з них належать до групи «бретонських», заснованих на кельтському фольклорі. Це романи артурівського циклу – про короля Артура й рицарів Круглого столу, де діють часто згадувані Сервантесом рицар Ланцелот з королевою Джіневрою. Також цикл романів про Трістана та Ізольду, вихідний сюжет яких, нині втрачений, був реконструйований 1902 р. французьким вченим і письменником Жаном Бедьє, проте не віршами, а прозою. Роман про Трістана та Ізольду в обробці Бедьє добре відомий українському читачеві завдяки прекрасному перекладу Максима Рильського. А в епоху Хрестових походів з’явився цикл романів про пошуки Святого Ґрааля. Популярними були також цикли романів, написані на матеріалі античних творів, передусім про Олександра Македонського, Енея та Трою. А також група авантюрно-любовних романів, умовно названих «візантійськими», бо їхня сюжетна модель прийшла до Західної Європи з пізнього античного роману (грецького) через Візантію, середньовічну державу, спадкоємицю Східної Римської імперії; їх модель – в основі власного Сервантесового роману «Персилес і Сигізмунда». У них ідеться про пригоди й випробування розлучених долею закоханих і їх щасливе возз’єднання у фіналі. Мотиви, сюжетні схеми й герої середньовічних французьких романів більшою чи меншою мірою отримали розвиток в Іспанії «золотого віку», куди переходили з різних джерел, не обов’язково безпосередньо з оригінальних старофранцузьких.

Каролінзького циклу рицарських романів у середньовічній Франції не було: діяння Карла Великого та його перів – матеріал героїчного епосу, так званих chansons de geste (пісень про діяння), найвідомішою з яких є «Пісня про Роланда». Але згодом вони переходять до рицарських романів і поем, але не середньовічних, а ренесансних. Це стосується і часто згадуваних у «Дон Кіхоті» італійських поем Маттео Боярдо «Закоханий Роланд» та Лодовіко Аріосто «Несамовитий Роланд», й іспансього циклу романів про Рінальда Монтельбанського тощо. З кінця ХІІ, у ХІІІ ст. рицарські романи поширюються із Франції Німеччиною, у ХІІІ – ХІV ст. – Англією, дедалі частіше стаючи прозовими. На Апеннінському та Піренейському півостровах у середні віки вони не поширились.

В Іспанії рицарські романи почали писати з кінця ХV ст., а період їх розквіту припав на першу половину ХV – середину ХVІ ст. На відміну від не дуже великих, зазвичай віршованих середньовічних романів, іспанські були, як правило, більшого обсягу й прозовими. Їх структура дозволяла практично нескінченно нанизувати продовження: герої не вмирали й з’являлись у подальшому ще потужнішими, здатними на більш вражаючі подвиги, часом на роль головного героя висувалися їх нащадки, змінюватися могли й автори роману. Так, один з кращих і найпопулярніших романів «золотого віку» – «Амадіс Гальський», розпочатий Монтальво, автором перших п’яти частин (серед них і роману про Еспландіана, нащадка Амадіса Гальського), був продовжений іншими письменниками й розрісся до тринадцяти книжок. На відміну від більшості іспанських романів, його сюжет був народжений на Піренейському півострові.

Читацька аудиторія рицарських романів в Іспанії була широкою: ними зачитувалися кабальєро і гідальго (представники дрібного дворянства), городяни й студентство, духовенство, – усі, хто знав грамоту. У такому захопленні навіть убачалося щось на кшталт національного лиха, й видавалися королівські декрети, які забороняли друкувати й поширювати рицарські романи в Іспанії та її володіннях; утім, їх дія обмежилася лише Латинською Америкою. Безпричинних явищ у світі немає, й незвичайна популярність рицарських романів у тогочасній Іспанії також мала свої причини, і шукати їх слід в іспанській історії та іспанському національному характері, формованому поступом історії. З VIII до XV ст. Іспанія – чи в цілому, чи окремі її регіони – знаходилась під владою маврів (так називали вихідців із Північної Африки), і весь цей час ішла Реконкіста – відвойовування іспанцями своїх земель. Згодом цей дух авантюризму плекався колоніальною експансією іспанських монархів: тисячі іспанців їхали за океан, щоб розбагатіти на срібних копальнях і золотих розсипах Південної Америки, яка стала заокеанським володінням іспанськї корони. Авантюрний дух знаходив вираження в рицарських романах і, в свою чергу, підживлювався ними. Але все це мало й зворотний бік: кожен гідальго розраховував на щасливий випадок, а продуктивна праця знецінювалась, ремесла, торгівля, сільське господарство занепадали, що, зрештою, призвело до жорстокої економічної кризи; все це також знайшло відображення у геніальному творінні Сервантеса.

Не треба вважати, що іспанські романи ХV – ХVІ ст. були простим наслідуванням середньовічних: створені в епоху Відродження, вони по-своєму передавали її cвітобачення. У деяких з них, як у «Тиранті Білому», відчутніший зв’язок із середніми віками, в інших, як в «Амадісі Гальському» – з Ренесансом. Та в цілому авантюрний дух рицарських романів став своєрідним переломленням ренесансно-гуманістичного світовідчуття в умовах іспанської дійсності, з урахуванням іспанського національного характеру. «Витворений авторами цих романів «міф про рицаря» перетворився на іспанський героїзований варіант гуманістичного «міфу про людину», найдосконаліше творіння Господнє. Незвичайна фізична міць героя-рицаря, спрямована на служіння Добру й борьбу зі Злом, на допомогу тим, хто потребує захисту й чиї права знехтувані, порушені грубою силою і беззаконням» (С. Пискунова). Із закінченням великої епохи Завоювань і Географічних відкриттів, з розчаруванням у невичерпних можливостях людської особистості, висихає ґрунт, на якому пишно розростався ренесансний рицарський роман. У процес відмирання цього жанру зробив свій внесок і сервантесівський «Дон Кіхот».

Та чи безслідно зник із тих пір інтерес до рицарських романів, як і самий цей жанр? Ґрунтовні дослідження західних вчених показують, що рицарські романи у великій кількості видавалися в Європі навіть у ХVІІІ ст. (хоча нових на той час уже практично не писали). А наприкінці ХVІІІ ст. він ліг в основу популярного донині готичного роману, де в іншій жанровій, та передусім світоглядній, парадигмі продовжили своє існування зачаровані замки й чаклуни, фантастичні істоти й магія; утім, їх семантика стає переважно негативною, а загальний зміст та колорит цих творів похмурий. Продовження свого існування рицарський роман якоюсь мірою знайшов у фентезі, літературному жанрі сучасності.