Серія «Світи Марини та Сергія Дяченків» заснована у 2017 році

Переклад з російської В. Бойка

Художник-ілюстратор Ю. Нікітін

Художник-оформлювач І. Дубровський

© В. Бойко, переклад українською, 2019

© Ю. Нікітін, ілюстрації, 2019

© І. Дубровський, художнє оформлення, 2019

© Видавництво «Фоліо», марка серії, 2017

Господар колодязів^[1]

Частина перша

У перший день літа Юстин знайшов п’ять мертвих воронів. Усі трупи мали однаковий вигляд: дзьоб роззявлений, пір’я на боках злиплось, а на cпині випали, утворивши круглу криваву прогалину.

– Верхівці, – сказав дід, коли Юстин розповів йому про знахідку. – Вчора ось тільки подумалось… – і спохмурнів. Наступного дня Юстин знайшов щура. На боках у нього виразно виднілися сліди маленьких шпор, спина, збита сідлом, кровоточила; проте щур не поспішав здихати і, побачивши Юстина, поповз під поріг.

Дід усю ніч просидів, зачинившись у своїй комірчині, і до ранку будинок просмердів їдким і кислим. На світанку Юстин отримав пригорщу жаб’ячих кісток, моток шовкової нитки, один дерев’яний гребінь, один залізний – і пояснення, як усім цим користуватися. Поки Юстин ходив по саду, розмотуючи нитку, виламуючи зуби з дерев’яного гребеня й закопуючи жаб’ячі кістки, дід порався з домашньою живністю – мітив спини качкам, курям, козам, поросяті й кішкам.

– Вогника я теж про всяк випадок позначив, – сказав дід, коли втомлений Юстин мив руки у дворі.

Вогник був вовкодавом, і коли його передні лапи лягали Юстину на плечі, пес дивився на людину згори вниз. Змиваючи мило з твердих широких долонь, Юстин думав, який же має бути верхівець, щоб заїздити Вогника.

– Діду… А людину вони можуть заїздити?

– Людину не можуть, – сказав дід після паузи. – Свиню, бувало, заїжджували. Теля… А людину – ні. Хіба що Королева… Королева верхівців. Та – може…

Юстин усміхнувся, даючи зрозуміти, що оцінив жарт.

Чотири ночі нічого не відбувалося; на п’яту Юстин прокинувся чи то від звуку, чи то від дотику, чи то від кепського сну.

А може, від ледь чутного дзвону натягнутої шовкової нитки.

– Стій! – гаркнув дід. – Сам не ходи… Разом…

Шаленів на ланцюгу Вогник.

Вони вискочили в сад озброєні – Юстин косою, а дід вилами. Просто біля порога щось пирснуло з-під ніг; Юстин відсахнувся і ледь не настромився на вила, тоді дід на півслові обірвав закляття-оберіг, вилаявся і забурмотів знову. Слова його впліталися в шелест вітру, від слів гойдалася трава і стрибало на стовбурах світло ліхтаря. Юстину здалося, що хтось дивиться з-за дерев, що світло відбивається в маленьких байдужих очах; просто над головами майнули три чи чотири кажани, вітер стих, мана зникла.

Дід відкинув вила і взяв у Юстина ліхтар. Підняв вище; за декілька кроків валявся дохлий щур, сніжно-білий посеред витоптаної трави, із джгутом переплутаних ниток на шиї.

– Сказано – на чиїй землі верхівець коня перемінить, тому щастя сім років не буде, – повідомив дід похмуро. – У нас вони вже на сім семиліть змінювалися, не менш… Щоб їм провалитися, сволоті!

– А може, обійдеться? – запитав Юстин, обережно торкаючи пальцем вістря коси.

– «Обійдеться», – безнадійно буркнув дід. – За верхівцями сарана йде, ось згадаєш моє слово… Лиховісники вони. Ненавиджу.

Дід підійшов до щура. Підняв за шовковий джгут, оглянув діри від шпор на боках, відкинув під кущ смородини:

– Навинувся наш сторожок… Слухай, Юстине, не в службу, а в дружбу. Треба вартувати, нічого не поробиш, не можна, щоб вони тут, як у себе вдома… Посидь до ранку. Я тобі куфайку принесу.

* * *

Удосвіта Юстин прокинувся від сирого холоду. Багаття перетворилося на купу попелу; Юстин щільніше загорнувся в дідову куфайку, став спершу рачки, потім, потираючи затерплу спину, підвівся на повний зріст. Навколо стояла тиша, не сміла пискнути жодна пташка, і Юстину пригадалися дідові слова: лиховісники… За верхівцями завжди сарана йде, згадаєш моє слово…

Він згадав, як напередодні кози відмовлялися йти на луг, тулилися одна до одної й нестямно мекали. Не виходили з дому гуляки-кішки, а кури, що спокійно бродили двором, ні з того ні з сього раптом улаштували такий гамір, ніби вони були вже в зубах у тхора. Так, незавидна доля – шпори в боки і біг до смерті…

Юстин ривком оглянувся. Йому здалося – ось-ось на шию звалиться з гілки нещадний любитель швидкої їзди, розірве рот вудилами, що казна-звідки взялися…

Гілки погойдувалися, ніби заспокоюючи. Серед листя виднілися маленькі яблука, що ледь почали визрівати.

Юстин закинув косу на плече – і поволі рушив в обхід величезного саду, їхнього з дідом єдиного надбання, їхньої гордості й годувальника, вічної турботи, їхнього саду, коротше кажучи…

Він ішов і думав про верхівців. Про те, що все їхнє коротке життя – забава. Що вони заради забави ганяють на птахах і щурах, на собаках, вовченятах і кажанах. І скоріше за все у них немає ніякої Королеви. Навіщо їм Королева? Кожен із них сам собі король…

З іншого боку… Не буває диму без вогню, вірно? Нехай усі, хто нібито бачив Королеву, брешуть… Але ж люди, трапляється, пропадають казна-куди, був – і нема… Може, ті, що зникли, і бачили Королеву насправді? Просто нікому не встигли розповісти?

Над його головою захиталася гілка, сіпнулась, обрушуючи на Юстина рідкий дощик роси. Він підвів голову; у кроні старої черешні, як у зеленій кулі, сиділа дівчина.

Обличчя її було біле і кругле, занадто велике для верхівця. Шия, плечі, тонкі руки, поділ світлої сукні; Юстин напружено шукав поглядом перетинчасті крила. Якщо тільки за спиною ховаються складки, то…

Дівчина похитнулася, утрачаючи рівновагу. Вперлася в гілку босими ногами; Юстин розгледів дуже тонкі, ніжні ступні, круглі п’яти, два ряди круглих пальчиків – ніби чотки.

Вона сиділа, насупившись; із кожною секундою небо ставало все світлішим і світлішим, і Юстин уже міг бачити, що незнайомка не така бліда, як здалося спочатку. Що щоки її – рум’яні, кінчик носа – рожевий, а волосся – каштанове. І ще він бачив, що їй ніяково – і тому вона злиться.

– Ти косар? – запитала вона нарешті. – Йшов траву косити? От і йди собі…

Голос у неї був нібито застуджений – низький і хриплуватий.

– Я господар цього саду, – сказав Юстин. – І цього дерева.

– Значить, це твою черешню я їм, – спокійно підсумувала дівчина. – Будь ласка, йди своєю дорогою. Я зараз злізу.

Гілка хитнулася; дівчина втратила рівновагу, намагаючись прикрити подолом кругле коліно:

– Ну, що втупився? Йди звідси!

– Черешня у нас іще не дозріла, – сказав Юстин.

– Це внизу не дозріла… А тут, на верхівці, цілком уже гарненька… Ай!

Юстин відкинув косу і кинувся їй на допомогу – проте в останню мить злодійка примудрилась не впасти. Знову піднялася на гілку, залізла ще вище; з висоти глузливо глянула на Юстина:

– Зловив?

– Нарікай на себе, – сказав Юстин. – У нас зі злодіями знаєш як? Гола додому підеш. У смолі та в пір’ї.

Круглоп’ята дівчина засміялася – хриплувато і низько, точнісінько Королева верхівців:

– Спершу злови.

– А я почекаю, – Юстин сів на траву. – Куди мені поспішати…

Дівчина в гілках притихла.

– Поспішати нікуди, – Юстин простягся, підклавши під голову долоню. – Скоро дід мій прийде, собаку приведе… Собачка до вечора посторожує. А ввечері сама, як груша, впадеш.

– Ану-ну, – сказала дівчина, без особливої, втім, упевненості в голосі. І чомусь подивилася на світле небо, вкрите пір’ям хмар.

Юстин замислено вивчав її круглі п’яти; ні, ці п’яти не знають, що таке гаряча дорога, гострі камінчики, що таке стерня. І якщо гарненько пошукати під деревом…

Довго шукати не довелося. Пара туфельок, шкіряних, не дуже маленьких, але дуже добре зшитих, недбало валялась у траві під кущем.

– Дорогі, – сказав Юстин, розглядаючи знахідку.

– Не твої, – відрізала круглоп’ята.

– Конфіскую за потраву, – сказав Юстин. – Тобі ні до чого, все одно гола додому підеш…

– Ну і дурень, – сказала дівчина. В низькому її голосі несподівано прорізалися високі нотки, нервові такі півники.

І знову запанувала мовчанка. Юстин сів на траву, а потім і простягся, закинувши руки за голову.

– Тебе як звуть? – запитала круглоп’ята дівчина.

– Юстин.

– А мене Аніта…

Вона замовкла, чекаючи продовження діалогу; Юстин жував травинку. Йому було цікаво, як круглоп’ята викручуватиметься далі.

– А я верхівця бачила, – сказала дівчина. – Просто сьогодні. От близько, просто як тебе.

Юстин насупився:

– Де?

Дівчина невизначено махнула рукою – захиталися гілки:

– Там… На березі. Маленький, мені по коліно. У шкіряному ковпаку. Очі зелені. Рот здоровий, як у жаби. Золоті шпори. Скочив на ворону і – ф’ють…

– Брешеш, – розчаровано сказав Юстин. – Не могла ти його так розгледіти. «Золоті шпори»… Про золоті шпори і так усі знають.

– Не брешу, – образилася дівчина. – Утім, не хочеш вірити – так і не вір…

– Шкода, що ти не Королева наїзників, – несподівано для себе сказав Юстин.

Дівчина похитнулася на своєму ненадійному сідалі:

– Що?

Юстин зрозумів, що не пам’ятає, як її звуть. Треба ж, адже вона хвилину тому назвала своє ім’я! А через отих клятих верхівців усе забув…

– Е-е-е, де ж сонце? – стурбовано пробурмотіла дівчина, дивлячись угору.

– А тобі навіщо?

– Погрітися хочу, – буркнула дівчина.

– Замерзла? Стривай, ще не те буде. Може, і дощик до обіду збереться…

– Слухай, чого ти до мене причепився? Задушити готовий за кілька ягідок? Усі ви, селяни, такі жадібні…

– Я не селянин, – сказав Юстин.

– А хто?

– Садівник.

– Чи не все одно? Садівники теж жадібні…

Юстин розглядав підошви її туфель. Ні, в цьому вона не могла прийти здалеку.

– Звідки ти взялася?

– Нізвідки. З неба впала.

Юстин озирнувся. Ніякої коняки – і навіть слідів її перебування – поблизу не було.

– Ти сама? – запитав Юстин чомусь із занепокоєнням.

– Сама, – помовчавши, сказала дівчина. – І заступитися за мене нікому. Так що знущайся як хочеш.

– А як ти приїхала? Ти по дорозі не йшла, у тебе туфлі чисті й підошви тоненькі… Морем?

– Морем, – погодилася дівчина, але знову після крихітної паузи, і ця затримка не сподобалась Юстину.

– Знаєш що? Добром злазь.

Дівчина демонстративно подриґала ногами:

– Мені й тут непогано.

– Погано, – сказав Юстин із натиском. – А буде гірше… Ти, сподіваюся, не русалка?

– Королева верхівців, – фиркнула круглоп’ята. – Та хоч відьма. Як собі хочеш.

Вона дивилася на небо, і Юстин дивився теж. Чомусь уявився ворон розміром з бика, верхова пташка, що каменем падає з піднебесся…

– Що ти там забула? На небі?

– Нічо…

Ймовірно, кругла п’ята все-таки зісковзнула з тонкої гілки. Дівчина на вигляд була витонченою та легкою – одначе, падаючи, перекинула Юстина, ніби дерев’яну плашку. Замість того щоб зловити предмет, який летить і волає, Юстин послугував йому периною при падінні.

Було боляче. Дівчина не навмисне заїхала йому коліном у живіт і ліктем у зуби, і він був дуже радий, коли вона злізла з нього і швидко відскочила вбік.

– Королева верхівців, – пробурмотів він, насилу підводячись.

– Вибач, – сказала вона і відступила на два кроки. Туфлі її валялися саме там, де Юстин їх упустив. Тепер він підняв їх, склав підошву до підошви і сунув під пахву.

– Віддай, – сказала круглоп’ята, переминаючись з однієї босої ноги на другу.

– Зараз, – гмикнув Юстин.

Дівчина простягнула руку:

– Дай.

– Не дам. Босоніж не втечеш.

Дівчина глянула на небо – хмари тим часом згустилися, сонце не проглядало.

– А я і так не втечу, – сказала вона майже пошепки. – Давай, маж мене дьогтем… Чого вже там. Уперед.

Юстин насупився. Помовчав, дивлячись круглоп’ятій у вічі; кинув їй туфлі тим миттєвим плавним рухом, яким дід учив його метати ножі:

– На!

Вона зловила. Проковтнула слину; взулася, навмисно не дивлячись на Юстина. Випросталася, випнула підборіддя; Юстин зроду не бачив благородної дами, але подумав у цю хвилину, що саме такий, імовірно, шляхетні дами і мають вигляд…

– Прощавай, – сказала дівчина так гордовито і таким низьким голосом, що Юстин подумав: пробасила.

– Прощавай…

Вона повернулась і пішла геть. Не йшла – виступала, ніби по килимовій доріжці; на десятому кроці спіткнулась об корінь і мало не впала. Засичала від болю.

Обернулася.

Юстин стояв, не рухаючись з місця.

* * *

– У тебе попоїсти знайдеться?

– А що, черешні не ситні?

– Далися мені твої черешні… У мене ноги геть усі подряпані. І коліно болить.

Юстин зупинився:

– Слухай, звідки ти взялася? Серед ночі, вдосвіта? Сама? Звідси до найближчого хутора цілий день тюпати, якщо пішки… А до міста всі два дні… Де твій екіпаж? Де твій човен?

– Човен?

– Але ти ж сказала, що морем дісталася?

Дівчина деякий час намагалася придумати переконливу брехню. Не придумала. Скривилася:

– Давай сядемо.

І вона сіла просто на траву, вимогливо втупилася в Юстина від низу до верху, і він змушений був наслідувати її приклад. Дівчина подивилася, насупившись, Юстину у вічі, витягла звідкись із-за пояса маленький ножик і, розтинаючи траву та землю, окреслила навколо себе і Юстина широке коло.

Настала тривала пауза.

– Це навіщо? – запитав нарешті Юстин.

– Це у мене звичка така, – серйозно відповіла дівчина. – Так ось, що ж я хотіла тобі сказати… У тебе попоїсти знайдеться?

– Хліб, – повільно сказав Юстин. – Сир… Але це все в хаті, а там дід… Дідові про тебе говорити чи як?

Дівчина опустила очі:

– Ні, дідові про мене краще не говорити… А у вас у хаті немає такої штуки, щоб погоду пророкувати?

– Є павук заговорений… На сьогодні дощ обіцяв.

Дівчина застогнала. Похитала опущеною головою, так що коротко – до плечей – острижене волосся загойдалося світлим шатром:

– У-у-у… А на завтра?

– Він дешевий, – сказав Юстин. – Тільки на один день передбачає.

Помовчали.

– Ти забув, як мене звуть, – сказала дівчина.

– Ага, – зізнався Юстин.

– Аніта.

– Ось тепер точно не забуду.

– Це добре, що я тебе зустріла, а не діда, – серйозно сказала Аніта.

– Дід теж добрий, – нерішуче заперечив Юстин.

Аніта гмикнула. Деякий час було дуже тихо.

– Птахів не чути, – сказав Юстин. – Погано.

– Верхівці, – сказала Аніта. – Я… Слухай, уночі страшно було. Їх у саду вашому ганяло штук шість.

– Ага, – сказав Юстин. – Мені дід велів сторожок налагодити, так вони сторожок зірвали…

І знову стало тихо.

– А ось чому люди верхівців бояться? – запитала Аніта. – Ну гаразд, вони можуть загнати курку, порося там… якщо не намазати заговореною смолою. Ну, ворон заганяють… Щурів… А люди чому бояться?

– Лиховісники, – коротко відповів Юстин. – І потім… Птахів немає, сарана приходить. Яблука дозріти не встигнуть, про вишню я вже мовчу… А навіщо ти коло намалювала?

– Це такий символ довіри, – сказала Аніта. – Ти мені за черешні свої пробачив… Ну і я тобі вдячна. Так, узагалі.

– А звідки ти взялася?

Аніта зітхнула:

– Слухай… Будь другом. Принеси мені попоїсти, а заодно подивися, що там твій заговорений павук показує. А я тебе тут почекаю. Добре?

Юстин помовчав, потім без слів підвівся й пішов до хати. Дід був у сараї; не окликаючи його, Юстин потихеньку ввійшов у хату, відрізав хліба, сиру, шматочок ковбаси, налив у невеликий глечик молока і, підморгнувши Вогнику, вирушив назад.

На півдорозі згадав, що забув подивитися на павука. Повертатися не захотів; хмари, проти очікування, перестали збиратись і навіть злегка розійшлися, так що в блакитне віконце бризнув на якусь мить промінь сонця…

Потім сіре пір’я зімкнулося знову.

Коли Юстин зі згортком і глечиком, дістався місця, де залишив Аніту, – там уже нікого не було. Тільки порожнє коло, накреслене ножем.

* * *

– Діду… А коли коло рисують на землі – це навіщо?

Дід скосив на Юстина здорове око:

– Та різні закляття бувають… Від чужого вуха, або від чужого ока, або від поганого помислу. А тобі навіщо?

– Та так, – сказав Юстин, і дід не розпитував. Зітхнув тільки і повернувся до своєї роботи – сорочку штопав.

– Та так, – повторив Юстин винувато. – Дівчина тут була…

Дід звів брову.

– Так, – Юстин посовався. – І головне, незрозуміло, звідки взялася. Ноги ніжні, туфлі панські, новенькі. Ні екіпажа, ні коня, сукня така, ніби щойно з дому. На березі слідів немає… Я спеціально на берег ходив. Пісок незайманий од минулого дощу…

– Лиховісники, – сказав дід, ховаючи обличчя глибоко в бороду. – Так я і знав.

– Так немає ж ніякого горя…

– Дівчина нізвідки – це не радість, синку. Радість – це коли дівчина справжня, здорова, втомлена, потом пахне; коли ти знаєш, чия вона і звідки прийшла… А це не дівчина, синку, це мара, або русалка, або ще якась гидота, ти от що… Давай-но оберіг тобі складу якийсь.

– Вона жива, – розгублено заперечив Юстин. – Ноги роздряпала… І важка така…

Дідова брова звелася ще вище.

– Вона на мене з дерева впала, – винувато пояснив Юстин.

Здорове дідове око дивилося пильно, сліпе – відчужено.

* * *

Весь наступний тиждень ішов, іноді припиняючись, дощ. Трава в саду піднялася по пояс; павук-провісник уперто сидів у лівому нижньому кутку павутини, що в усі часи означало хмарність, дощі та негоду.

Дід усе-таки поїхав на ярмарок. Угніздився у возі, прикрившись від непривітного неба клаптем рогожки, і Юстин на кілька днів залишився відповідальним за все господарство і всю худобу.

Пізно ввечері, закінчивши нарешті всі справи і забравшись на холодну піч – вони з дідом ніколи не топили влітку, – Юстин довго мерз, кутався у відвологлу ковдру, цокотів зубами і, згадуючи Аніту, стискав у кулаці виготовлений дідом оберіг – смолисту кульку з пір’ям, яке стирчить із нього.

Наступного дня небо було чисте, ясне, і перш ніж павук-провісник устиг перебратися з лівого нижнього кутка в правий верхній, увесь двір і весь світ виявилися залитими сонцем.

– Стій!

Дівчина здригнулась і зупинилася. Сукня на ній була вже інша – зеленувата, з високими пишними рукавами.

– Не ходи сюди, – сказав Юстин. – Звідки ти знову взялася? З неба?

– Вибач, – сказала дівчина, трохи помовчавши. – Я думала… Ну, якщо я так тебе обурюю самим своїм виглядом – я вже йду геть.

– Стривай, – сказав Юстин у замішанні. – Я тільки хотів… Ти нечиста сила?

– Що? Знову?! Королева верхівців я, ти сам сказав… Прощавай.

– Та зажди ти! – розсердився Юстин. – Я по-людськи з тобою… Я тобі ковбаси приніс. Я її сам нечасто їм. А тобі приніс – хліба, сиру, молока… ковбаси… А ти куди поділась? І як після цього повірити, що ти не нечиста сила?

– А, – Аніта запнулась. – Я справді… Ти вибач. Мені треба було швидко піти… – і вона опустилася на траву, просто де стояла, і, припрохуючи, поплескала по землі поруч із собою.

Юстин помацав оберіг на шиї – і сів. Аніта зразу ж витягла свій ножик і вмістила їх обох у коло.

– Мені треба було піти, – повторила Аніта. – Розумієш… Я людина, така ж, як і ти. Можеш мою руку помацати – тепла… Це що в тебе, оберіг? Я його хоч на себе надіти можу, і мені нічого не зробиться. Тому що я людина.

– А куди ти поділася? – похмуро запитав Юстин.

Аніта зітхнула:

– Ну, є у мене один… спосіб… Я на сонце дивлюся.

Юстин мимоволі підвів очі до ясного неба. Зажмурився:

– Я теж іноді дивлюся… Крізь скельце. Ну і що?

Аніта кивнула, ніби зрадівши:

– От-от… Крізь скельце. І я…

Вона торкнулася ланцюжка на шиї – на ланцюжку теліпалося закіптявлене скельце, дуже темне, кругле, з відшліфованими краями.

– Я дивлюся крізь нього на сонце, і воно переносить мене додому, – пошепки пояснила Аніта. – А якщо сонця немає… Я тоді, пам’ятаєш, коли верхівці… Я на заході сонця не зникла, хотіла ближче на них подивитись. А вранці були хмари… А якщо хмари, я не можу потрапити додому. І якби я тоді, у той просвіт, сонце не спіймала – тиждень мені тут сидіти, а батько… Він, загалом, не зрозумів би.

Юстин мовчав. Дивився на кругле скельце.

– Це замовляння? – запитав нарешті.