©  М. Б. Гончарова, 2017

© О. О. Драчковська, переклад українською, 2017

© О. А. Гугалова, художнє оформлення, 2017

© Видавництво «Фоліо», марка серії, 2016

За допомогу і співробітництво автор вдячний Аркадію Томульцю, Ніні Гончаровій і протоієрею Василю Савчуку, настоятелю храму Св. Константина і Єлени в Хотинській фортеці

Аргідава – давнє поселення, фортеця.

Вікіпедія

Розділ перший
Ріпочка

Найпопулярніше ім’я у нас тут, у Прикарпатті, – Марія. В горах, наприклад, кожна друга дівчинка – Марія.

Ану гукни: «Маріііія!» І зусібіч до тебе зараз же підбіжать жваві дівчатка і дівчата, підпливуть молоді матері, неквапливо підійдуть зрілі жінки, приповзуть премилі немовлята і, спираючись на ціпок, пришкандибають допитливі бабусі. Зі слідами колишньої вроди. Адже природа ліпить зовнішність ізсередини. А хіба жінка на ім’я Марія може бути недоброю, заздрісною чи в’їдливою? Тобто – негарною?.. Тож гайда, гукни. Прибіжать, прискачуть, приплентаються. Ну, а якщо не прибіжать, не прийдуть, не приповзуть і не пришкандибають, то звідусіль ви просто почуєте:

– Га?!

І всі вони будуть Марічками, Марусями, Маріями Іванівнами, Манечками й Машеньками.

І ось коли одного разу народилася дівчинка, тато прийшов зустрічати її в пологовий будинок, узяв згорток з ріпочкою в шапочці з рук нянечки і каже:

– Привіт, Марусю!

Ріпочка в згортку спохмурніла, зморщила мармизку і чхнула.

Всі хором, тато, мама, бабуся та дідусь, рявкнули:

– Будь здорова, Марусю!

А нянечка:

– А чому Маруся?

І Марусин тато їй:

– А хто? – нашорошено так. – Стоп, стоп! Це взагалі точно дівчинка? – поцікавився і з підозрою зазирнув у личко згорткові. Потім на маму глянув суворо, а потім уже на нянечку зиркнув.

– Дівчинка-дівчинка! – хором заспокоїли його мама і нянечка. Тато дуже хотів доньку.

– Ну тоді Маруся, – відразу вгамувався тато і заусміхався. – Марія Олегівна, значить.

Нянечка ображено провадила:

– Н-ну, не знаю, не знаю… А якось оригінально, наприклад Світланою? Не хочете назвати? – і зніяковіла одразу.

Марусин батько вручив їй коробку цукерок і каже:

– Світлана? Спасибі вам, звичайно, Світлано! Але у нас, бачте, Маруся. Нам подобається.

– Ну гаразд, – дозволила нянечка. – Нехай Маруся. Була б здорова.

– І розумна! – додав тато, з обожненням милуючись ріпкою в згортку.

– І талановита! – вступила мама.

– І щоб допитлива! – немов фея із казки про сплячу красуню, нянечка Світлана махнула вслід згорткові букетом квітів, ніби чарівною паличкою.

Ріпка з-під мереживного трикутничка зацікавлено повела очима за хризантемами, котрі чарівливо розсипали довкола невагомі, ніжні свої осінні пелюстки. І ті затанцювали, закружляли: фрррр!..

З нотатника

Справжній маститий письменник N., замисливши книгу про таємниці старовинної фортеці, як би вчинив? Зачесав би шевелюру довгу, сивувату назад снопом і в косичку, оголив би натхненне чоло високе біле, почав би ходити різними відомствами і, широко відчиняючи двері ногою, з порога поважно промовляти:

– Я відомий письменник, я лавреат N., пишу книгу про фортецю вашого нікчемного маленького провінційного містечка, в якому навіть нормального ресторану немає. Але нічого, нічого, от коли ми з вами видамо книгу…

Він не економить на рухах та гучності, його стає багато в невеличкому кабінеті, і, що важливо, він упевнено всідається без запрошення якомога зручніше і гайда описувати, як завдяки його майбутній книзі розквітне туристичний бізнес у місті А. на околиці якого стоїть відома цитадель. І не простій книзі, а на крейдованому папері. Звісно, вона буде дорогою, – впевнено заявляє N., – і серцю кожного, і по грошах, але ж то буде книга на віки. Вона перевидаватиметься, ви даруватимете її найіменитішим гостям.

Одне слово, бачу, ви все зрозуміли, і долонею по глянцевій стільниці – лясь, прибивши в зародку очікувані несміливі заперечення: гроші наперед, бо інакше втратите шанс.

І ось що я вам скажу: дадуть. Адже я читала Ільфа і Петрова та, на жаль, знаю письменника N.

Сповнений палкої любові до себе і киплячої невтомної злоби до інших, неймовірної пробивної сили і – що дуже важливо – фантастичної працездатності, він володіє гідним заздрості вмінням: за ніч, протримавшись на каві, коньяку та цигарках, склепати добротний розділ. Або й два, коли ніч літня та тепла. І місяців за два – книгу. А вже розповідати про тих, із ким він запанібрата, та нахвалятися про тридцять п’ять тисяч самих кур’єрів – то це він просто майстер, актор-віртуоз.

Отже, хоч прийом давно відомий, змальований у літературі, він, як і раніше, дієвий. Ось як слід розпочинати роботу! З певністю в завтрашньому дні. І в післязавтрашньому також. А я, на жаль, боягузка і слабачка. Нерішуча, невпевнена в собі, повсякчас думаю: та куди мені! І біля фортеці тієї упадаю з усіх боків, либонь, десятки років уже. З дитинства. То намагаюся взяти її штурмом, лечу стрімголов, беззбройна, наївна, з роззявленим від захвату ротом, готова дізнаватися, пізнавати, відкривати, мовляв, поділися, благаю, я ж не заподію шкоди. А вона не здається. Мовчить, не відповідає. То роками веду облогу: вештаюся довкола, розмовляю з археологами, з реставраторами, чіпляюся до наукових працівників, гуляю неподалік, сиджу біля річки, спираючись спиною на фортечний мур. Торкаюся каменів, мацаю, вглядаюся, подумки запитую. А вона, неприступна, взагалі ніби на мене не зважає, не відгукується, пихата, холодна, мовчазна. То зайду з головного входу через великий дерев’яний вічний міст, то з боку Дністра, діставшись моторним човном з допомогою друзів. То віддаю мзду за вхід, як звичайний турист, то забіжу нелегально, таємними стежками, в обхід. То приходжу побути наодинці, коли немає нікого, лише вона і я, стою, дослухаюся. То заявлюся до фортеці в дні історичних реконструкцій, коли грає вона з новими поколіннями в баталії, битви, облогу та штурми, грає не всерйоз, легко, підсміюючись, мовби кішка з мишкою, мовляв, ну-ну, спробуйте. Ти мені ніхто, – неначе каже вона мені, – й сили в тебе недостатньо, і душа в тебе, як я бачу, дрібна, й намірів твоїх я не відчуваю, неконкретні вони, твої наміри, туманні вони, наміри твої. Таких чимало тут було в усі віки, і ніхто, жоден, не взяв мене ні силою, ні ласкою, ні вмовляннями, ні обіцянками. Так, траплялося: стояли у дворах моїх різні люди, билися та вбивали одне одного, палили, руйнували, знищували, проте жоден, жоден таємниць моїх не дізнався і не забрав.

Вона притягує мене так, ніби в минулому житті я мала до неї близький, практично родинний стосунок. Якби ж знати! Так, я ходжу туди часто, вештаюся фортецею і навколо неї довго, обов’язково веду туди своїх гостей, роздивляюся її чужими очима. І, здається, я там пам’ятаю і знаю все: кожен камінь, кожну сходинку. Руки мої пригадують дотики до холодних стін і дерев’яних перил мостів та сходів, серце моє пам’ятає страх висоти, коли підіймаєшся на найвищу вежу і з неї дивишся додолу. Ноги пам’ятають, як бігти потім до Дністра, куди і як ставати, перестрибуючи з каменя на камінь, щоб не послизнутися, не впасти. Мені здається, я пам’ятаю і відчуваю ледь вловимий з минулого запах вогнищ, диму, мокрої вовни, шкіри, коней. Заліза запах їдкий такий, що відчувається в роті. Я відчуваю запах бруду, крові, згарищ. Скошеної трави та гнилих водоростей. Коли я приводжу туди гостей своїх, завжди запитую, зазираючи допитливо в обличчя:

– Ти відчуваєш запах? Відчуваєш?

– Так, – зазвичай відповідає мій гість, дослухаючись до себе, – пахне річкова вода. І ще… Каміння. Пахнуть стіни. Чимось іще. Не второпаю, чим.

Я прожила поряд із нею кілька життів. І коли б не приходила туди – а приходила я часто і проводила там всередині багато часу – почувалася емігранткою. Знадвору мінявся устрій, на символічні трони – більші та менші – вилазив то один, то інший з тих, що обіцяли послужити народові, здебільшого черговий негідник, що підгрібав під себе довгими руками все. Змінювалося життя, змінювалися міста і села, змінювалися цінності, змінювалася мода, зникали назавжди одні люди, народжувалися, росли та дорослішали інші. А в Аргідаві все залишалось, як раніше. Неприступні стіни злегка кришилися від вітру, дощів і снігів, погано росла трава, а дерев споконвіку там не було. Зрідка в Аргідаву залітав птах, але ніколи не оселявся там усередині, не будував гнізда. Не було в Аргідаві ні комах, ні плазунів, ні дрібних гризунів, немовби життя оминало її, боялося там оселитися, неначе Аргідава була безлюдною, готовою для чогось, штучною планетою. Хоча, як мені здається (та чого там – я певна!), вона сама по собі була живою: нервовою і чутливою.

Розділ другий
Маруся

…І відчувала я, що мені давно вже час, час. Але фортеця не здавалася. Була неприступною і мовчазною, поглядаючи пихато і зверхньо на мене, що прибігала туди дедалі частіше і просила про милість бесіди тихої, майже безмовної один на один, про дозвіл почути, осягнути і розгадати, даючи обітницю не нашкодити.

– Не ти! – наче говорила вона понуро. – Безнадійні спроби твої. Не ти! Не зможеш. Не ти! – грубила вона мені: – Дурепа ти. Дівка нерозумна та легковажна, – глузувала.

Он як?! Не я?!

І тоді я вигадала Марусю, свою героїню, своє відображення. Хоча… Маруся – це не я. Ну, або майже не я. Або не зовсім. Відмінність між нами в тому, що Маруся-персонаж значно краща за мене, авторку. Вона сміливіша, рішучіша, кмітливіша. Шляхетніша. І… більш довірлива.

І, врешті-решт, відповідальності в мене менше, бо щойно вона, Маруся, потрапила до цього рукопису, облаштувалася там, вона одразу ж зажила своїм життям, почала поводитися так, що я, авторка, не припиняла дивуватися і здійснювати вчинки, на котрі я сама ніколи б не зважилася.

* * *

Вперше Марусю привели до фортеці батьки. І ще з ними був друг батьків, колишній однокласник Оленки та Олега, Тищенко. Професор Тищенко. Коли професор увійшов до будинку – легкий, кістлявий, підсушений сонцем, – він сів поряд із п’ятирічною Марусею, простягнув їй руку і відрекомендувався:

– Тищенко.

– Маруся, – серйозно відповіла Маруся. – Тищенко – це твоє ім’я?

– Так. Це моє ім’я, – відповів Тищенко.

– Іншого імені в тебе нема? Лише одне? Як у кота? Тишко?

– Гаразд, називай мене Тишком. Як кота, – засміявся Тищенко.

Маруся погладила Тищенка по щоці.

– Тишко.

Тищенко засміявся, великою міцною рукою притис її долоньку до своєї щоки і поцілував її крихітну лапку.

Ну нарешті її привели туди. З одного боку за руку її тримав Олежик, її тато, з іншого – Тишко. Привели її на Турецький міст, і дівчинка глянула додолу: ааах! Зойкнула, запаморочилося в голові. Внизу лежала Аргідава. Вони з подругою Мірою облазили на той час, як їм здавалося, всі загадкові для п’ятирічних дітей місця. Але це! В їхньому рідному місті! Казкова і справжня, велична і неприступна. Її не могли вмістити Марусині очі. А також її маленьке серце. Маруся задихалася, кашляла, полилися сльози. Того разу вона розревілася і не наважилася спуститися донизу. Батьки, Олежик та Оленка, зрозуміли це як вередування, а дядько Тищенко, Тишко, з пильним та гострим оком, поставився до її сліз зі співчуттям. Коли прийшли додому, за обідом він багато цікавого розповів про фортецю.

* * *

Довго боялася Маруся. Всередину зайшла, мабуть, аж за кілька років після знайомства. Либонь років через п’ять. І відтоді бігала туди постійно. І не було для Марусі принаднішого місця на світі. Вона бігла до Аргідави, коли була щасливою, ходила поплакати, коли засмучувалася. Як то кажуть, у горі і в радості. Часто просто стояла на Турецькому мосту, і вони – Аргідава та дівчинка – дивились одне на одного. Й обидві почувалися безсмертними. Маруся – тому, що була ще дитиною, а в дитинстві всі безсмертні. Фортеця – тому, що була справді вічною, існувала завжди. Вони обережно рухалися назустріч одна одній з різних боків. І з якогось дня фортеця раптом почала впізнавати людину, дівчинку Марусю, вони стали не чужими. За якої б погоди не пленталася Маруся туди, раптом саме над ними – над нею та фортецею – розвіювалися хмари, припинявся дощ, стихав вітер, і навіть протяги, що притаманні старовинним замкам і фортам, намагалися не турбувати зайвий раз. Навкруги могли бути гроза та буревій, снігопад і заметіль, а у фортеці робилося тихо і спокійно, сухо і безвітряно. Аргідава, жива, загартована випробуваннями, тисячу разів відроджена з попелу, переповнена, перенасичена людськими почуттями – ненавистю, люттю, страхом, любов’ю, мужністю та звитягою, – пам’ятала і народження, й смерті, чула останні стражденні стогони та відчайдушні бойові кличі, була німим свідком підступних підлих інтриг та убивств, полону невинних, відкупу винних, вона, самотня, то замерзала в крижаних лещатах зимового Дністра, то розжарювалася в киплячій від пожеж воді, безмовно страждала і руйнувалася, відчайдушна, шалена, сиротлива й тужлива, вона, велична, раптом почала приглядатися та дослухатися. Дослухатися і придивлятися. До Марусі. І надсилати знаки. І надсилати випробування.

Чому, чому?.. Бо вірила.

* * *

І найвірнішим посвяченим другом у цьому впізнаванні двох – фортеці та Марусі – був Тишко, великий друг Тишко. Між ними була таємна домовленість: Тишко привозив Марусі «секретні» книжки, відеофільми, світлини розкопок. Вони годинами сиділи в дитячій, вони могли увесь день вештатися фортецею, невпинно балакаючи. Точніше, Маруся – запитуючи, Тишко – відповідаючи, докладно, запаморочливо цікаво. Коли він приїздив, Маруся бігла до нього перша, смикала його: «Привіз? Що ти мені привіз?», хапала його за руку в нападі ревнощів, скиглила поряд, коли він обідав або теревенив з батьками про дрібниці, вона благала, щоб якнайшвидше… І Тишко, справжній вірний друг, радісно поступався.

Коли їй виповнилося шістнадцять, Тишко не приїхав. Обіцяв. Але не приїхав. Батьки приховали від неї в її день народження, що Тишко раптово помер. Не хотіли засмучувати. Проте Маруся і без того була похмурою, невдоволеною, бурчала. Казала, що Тишко її покинув, почувалася нещасною, бо мала намір урочисто оголосити йому, своєму улюбленому другові, що вже вирішила, куди вступатиме, де і чого навчатиметься. Була певна, що Тишко зрадіє. А він навіть не зателефонував. І, вештаючись знічев’я будинком, вона не витримала і зателефонувала йому сама. Вигадала навіть щось на зразок:

– Ану вітай мене! Ти що, забув?

Маруся та її батьки, Оленка й Олежик, поїхали прощатися з другом через два дні… Маруся йому сказала, як і хотіла. Вона сказала, обережно торкаючись нерухомого його плеча:

– Тишко, я йду в археологію. Ти не заперечуєш?

З нотатника