Отзывы на книгу «Бот. Ґуаякільський парадокс»

Рецензію на " Жорстоке небо" писала на піднесених почуттях від організації презентації та від особистого знайомства з автором, зараз обертаючись у минуло є бажання дещо підправити. Здається, що в той момент я була не зовсім справедливою чи що. Але то минуле, а тут у нас сьогодення і зовсім новенька книга, прочитана буквально на одному подиху. Для мене Бот-2 однозначно краще "Жорстокого неба".
Не буду нічого писати стосовно сюжету книги, не хочу спойлерити. Хоча деякі повороти були по справжньому неочікуваними. От за що варто відмітити автора так це за цілісність сюжету, такі точні деталі, описи. Всі події розгортаються, може, не дуже по прямій, але все доречне: почуття, події, опис. А ще окреме спасибі за правадивість деталей, які можна дуже легко перевірити за допомогою інтернету. Кідрук, як завжди неперевершений. Дуже дякую йому за те, що він створює якісно нову українську літературу. Як на мене Бот та Бот-2 обов"язково неодмінно екранізувати. Буде неперевершено.
А яким же ж неочікуваним сюрпризом була згадка мого імені в кінці , неочікувано. Хоча більше радості, мабуть. було у мами...
Читайте, не пожалкуєте!

"Хай би тебе чорти побрали, клятий ти Кідрук!" Саме такі думки виникали у голові зранку, одразу після того, як уві сні мені доводилося тікати від зграї розлючених "сутінкових". "Ненавиджу тебе!" - з захватом викрикнула я, щойно закрила дочитаний роман.
Так вже сталося, що до сучасної (та й не тільки) української літератури я не дуже дотична, але Макс... У той далекий 2012 першокусницями зі словами "Дивись, якийсь мужик презентує свою книгу" ми з FatumeS познайомились і з самим Максом Кідруком і з його творчістю. Я пам'ятаю той невеличкий зал, який запросто вміщав в себе всіх, хто хотів подивитися на молодого письменника та послухати його, пам'ятаю як охопив захват від його ораторських здібностей, а згодом від майстерності втримувати читача. Далі були презентації Твердині і Жорстокого неба. Людей було все більше. І от Бот-2, і лекційна зала заповнена майже вщент. Бо щоразу хтось, закриваючи черговий роман Кідрука, біг до кращого друга чи просто знайомого, тицяв йому до рук книгу і вимагав прочитати. Бо кожен хотів, щоб ще хтось відчув це лоскотання нервів, відчув, як шлунок стискається від гнітючої атмосфери.
Романи Кідрука - це все ж масова література, і оцінювати їх треба саме з цієї позиції. Масова література має затягувати читача, має зробити так, щоб читач їв, спав, срав, ходив на роботу/в універ/до школи не відриваючись від сторінок, щоб не мав спокою, доки не дочитає твір, а закривши книгу, жалкував, що не розтягував задоволення. Кідрукові твори справляються з цим повністю. Макс завжди завершує абзац, главу, розділ, да, мать його, роман таким чином, що сил нема відкласти книгу в бік, щоб піти приготувати собі пожерти!
Максовий стиль має цікаву особливість. Я б назвала це гіперреалізмом в літературі. Його я помітила ще у Твердині, коли Кідрук описуючи деталь з спорядження Левка і компанії, вказував все, включаючи ціну, за яку було придбано річ. Попервах здається, ну нашо! Але згодом розумієш, що ці деталі додають реалістичності, від чого нерви лоскоче сильніше. У Боті-2 ця гіперреалістичність також присутня, і час від часу доходить до того, що виникає бажання захлопнути книгу і сховатися, але якась сила не дає відірвати носа від сторінок.
Не будемо вбивати котиків, не будемо роздумувати над тим сакральним питанням "чому?", не будемо розкривати подробиці сюжету. Хочеться тільки сподіватися на швидку появу третьї частини Бота і звичайно нового заявленого на презентації роману, з яким можна буде знову випасти з реальності.

Не так помпезно і детально, як у "Бот-1", але все ще на відмінно. Сюжет дещо прямолінійний і більше нагадує кіносценарій (як же я чекаю єкранізації!), але все логічно і без надміру фантастики, що мені імпонує.

Перевод

Не так грандиозно и детально, как в "Бот-1", но все еще на отлично. Сюжет несколько прямолинеен и больше напоминает киносценарий (как же я жду экранизации!), но все логично и без излишка фантастики, что мне импонирует.

після випуску твердині у кідрука стався конкретний такий ґуаякільський передоз, і, либонь, написання нових бестселерів остаточно було поставлено на виробничо-кон'юнктурні рейки тотальної масовізації, а сам процес творення радше почав нагадувати блювання господнє з тією лише різницею, що менторський тон самозакоханого всезнайка й інші традиційні фішки та примочки, що кочують від роману до роману автора та розраховані на невибагливу авдиторію переважно підліткового віку, остаточно відбивають бажання знайомитися з його наступними опусами — ну а хулі: ремісники від літератури завше спокушали своїх читачів не якістю, а кількістю, бро, кількістю і нічим іншим (прикладів — хоч греблю гати ними: згадати бодай того ж таки кінґа, котрого у режимі нон-стоп останніми роками недобросовісно перекладає комерційно успішна видавнича контора зі зворушливою назвою клуб сімейного дозвілля).

Наважуся висловити непопулярну думку, що книжка надзвичайно слабка. До старих проблем Кідрука із стилем додалися нові. Письменник ще впертіше, ніж раніше, розжовує кожну маловажливу подробицю, будує надзвичайно довгі, перевантажені речення, вводить персонажів, заповнюючи ними по 20 сторінок тексту, лише щоб як-небудь епатажно їх роздовбати об стінку. Синоніми - просто жесть, усі ці "південноафриканець", "француженка", "блондин", "шатенка", "українець", "коротун", "пігмей" - це просто дитячий садок, рівень наймолодших авторів фанфікшену, з яких ще жодного разу не простібалися старші товариші.
2 сторінки автор детально пояснює механізм формування туману в пустелі - і, ого, що б ви думали! - туман майже ніяк не спрацьовує на сюжет. Герої трохи в ньому потинялися і нормально поїхали далі. Ну, затрималися трохи, але, їй-богу, в їх ситуації це була така мізерія, що аж смішно. Це загальна проблема книги: зайві деталі. Не розумію, навіщо за кожної нагоди переказувати підручник з метеорології чи, наприклад, козиряти знаннями про моделі танкерів, камери на дронах - ніфіга не зіграло на сюжет - і таке інше. Це все цікаво саме по собі, але дико, жахливо гальмує розвиток дії, гальмує читання і, бляха, бісить.
Коротше, надмір інформації, яка не є необхідною для розвитку історії і яку автор не спромігся відсікти, заповнивши лакуни чимось дійсно динамічним, психологічно напруженим, надзвичайно дратує.

Але форма, композиція, оповідна манера із дитсадківським скаканням фокалізації туди-сюди, бо інших засобів психологічного зображення, крім влізти героєві до голови, майже і немає, - то не єдине, що злить.

Із змістом порівняно із "Ботом" теж стало якось кепсько. Фабула книги на 504 (п'ятсот, блін, чотири) сторінки переказується, фактично, в кількох словах: сталася лажа, герої зустрілися, посперечалися, полетіли туди-то, влипли в три з половиною пригоди, деус екс махіна №1, проїхалися пустелею, розгадали таємницю, деус екс махіна №2, кульмінація, фінал. Причому пригоди якісь такі, що наших чуваків наче навмисне зачіпає лише рикошетом, бо так зручно: тут їх відпустили, там їм пощастило відлетіти, немає грошей - оп, серун із попередньої серії спішить на допомогу. І оффтопом: жарти про кал уже реально задовбали. Разом із патетикою кіношних зойків Тимура наприкінці і його пафосною внутрішньою промовою на могилі виглядає особливо дешево.

Про федералів автор забуває на 200 сторінок. На кой біс було показувати всі їх поневіряння на злітній смузі в Мачалі до першої спроби відліту - сюжетно незрозуміло. Сказати б, показати стосунки? Так немає стосунків - героїв немає, є картонки: агент Ліза з першого-ліпшого поліцейського процедуралу і купа статистів навколо її персони.

Словом, "Бот-2" виявився для мене дуже важким, нудним читанням. "Бот-1" слабкий на рівні стилістики, але насичений подієво, свіжий, цікавий, він захоплює попри всі "але". Інтернаціонал учених скаче, сіпається, нервує, убивається, словом, увесь час відбуваються якісь події. Герої пробують різні варіанти, будують теорії, майже всі активно задіяні. "Бот-2" виявився жахливим розчаруванням. Три змучені каліки видають за 500 сторінок 2-3 вимучені здогадки, причому ти здогадався на 100 сторінок раніше за них, бо автор тобі все ретельно розжував, у результаті чого герої лишають по собі враження безнадійних тупаків.

Такі книги береш заради гостросюжетності й напруги, а це щось розтягнуте й жахливо вторинне. Я розпочала читати "Бота-2" десь у травні 2016-го, а закінчити себе примусила лише сьогодні, і то чималим вольовим зусиллям.

При цьому, як не дивно, досить легко уявити, як з нудної книжки виходить нормальне таке голлівудське кіно. Тоді пафос і патетика стануть на місце, відсічуться тонни зайвих подробиць, блондинів і південноафриканців, а за умови нормальних спецефектів нікого не напружуватиме, що не герої рухають сюжет, а сюжет кудись волоче їх за собою.

Але як книга це не дуже. Погано.