Copyright © 2013 by Tyrannic Literary Company, LLC

All rights reserved.

© А. Діамант, переклад українською, 2020

© М. Мендор, художнє оформлення, 2020

* * *

Ця книга присвячена всім вигнанцям – усім, хто коли-небудь був завороженим, кинутим на дно життя, приспаним транквілізаторами, побитим, помилково звинуваченим і не здатним приймати любов.

Пролог

Більшу частину шести тижнів між моїм обвинуваченням та засудженням за зґвалтування я провів роз’їжджаючи країною й зустрічаючись із різними моїми подружками. Це був мій спосіб попрощатися з ними. А коли я був не з ними, то відбивався від усіх жінок, які робили мені пропозиції. Куди б я не пішов, скрізь були жінки, які підходили до мене і говорили: «Та давай, я не буду звинувачувати тебе в зґвалтуванні. Пішли зі мною. Я дозволю тобі зробити відео». Пізніше я зрозумів, що це був їхній спосіб сказати: «Ми знаємо, що ти не робив цього». Але тоді я сприймав це по-іншому. Я відповідав обурено і грубо. Хоча вони говорили це просто, щоб підтримати мене, мені було занадто боляче, щоб усвідомити їх наміри. Я був сліпим, божевільним, зажартим малим, якому випало багато в чому вирости.

Проте частково мій гнів був виправданим. Я був двадцятип’ятирічним юнаком, якому загрожувало шістдесят років в’язниці за злочин, який я не скоював. Дозвольте мені повторити тут те, що я сказав перед присяжними під час суду, коли мені виносили вирок, на слуханні щодо мого дострокового звільнення після того, як я вийшов із в’язниці, і те, що я буду продовжувати говорити, доки мене не закопають у землю: Я не ґвалтував Дезіре Вашингтон. Вона знає це, Бог знає це, і їй жити до кінця життя з наслідками її дій.

Мій промоутер Дон Кінг постійно запевняв мене, що я уникну цих звинувачень. Він казав мені, що тихенько працює за лаштунками, щоб уладнати цю справу. Крім того, він найняв Вінса Фуллера – найкращого адвоката, якого можна було купити за мільйон доларів. Вінс, як виявилося, був податковим адвокатом Дона. І Дон, ймовірно, усе ще винен йому гроші. Але я з самого початку знав, що справедливості мені не здобути. Мене судили не в Нью-Йорку чи Лос-Анджелесі, а в Індіанаполісі, що в штаті Індіана – історично одному з оплотів Ку-Клукс-Клану. Моя суддя, Патрісія Гіффорд, була колишнім прокурором у справах про сексуальні злочини і відома як «Міс Шибениця». Я був визнаний винним зібранням моїх «присяжних», тільки двоє з яких були чорношкірими. Ще один чорношкірий член журі був звільнений суддею після пожежі в готелі, де зупинилися присяжні. Вона звільнила його через його «душевний стан». Так, його душевний стан був такий, що йому не подобалася їжа, яку йому подавали.

Але, на мою думку, мені не було рівних. Я був наймолодшим чемпіоном у суперважкій вазі в історії боксу. Я був титаном, реінкарнацією Олександра Македонського. Мій стиль був блискавичним, мій захист був неприступним, а сам я був лютим. Просто неймовірно, як низька самооцінка і величезне Его можуть породити у вас манію величі. Проте після розгляду справи цей бог серед людей повинен був тягнути свою чорну дупу до суду для винесення вироку.

Та перед тим я вирішив спробувати щастя в магії. Келвін, мій близький друг із Чикаго, розповів мені про якусь чаклунку худу, яка могла б накласти закляття, щоб врятувати мене від в’язниці.

«Ти помочишся в банку, потім покладеш туди п’ять стодоларових купюр, потім поставиш банку під ліжко на три дні, а потім принесеш їй, і вона буде молитися за тебе», – сказав мені Келвін.

«Отже, бабка-ясновидиця збирається витягнути ці обісцяні бакси з банки, сполоснути їх і піти за покупками. Якби хто-небудь дав тобі стодоларову купюру, на яку він помочився, ти б її взяв?» – запитав я Келвіна. У мене була репутація людини, яка розкидається грошима, але це було занадто навіть для мене.

Потім кілька друзів спробували звести мене зі священником вуду. Вони привели типа в костюмі. Типчик не був схожий навіть на маскарадного вуду чаклуна. Цей мудак мав би бути в болоті й носити дашлікі. Я знав, що він нічого не вартий. Він навіть не запланував ніякої церемонії. Він просто написав якусь дурню на клаптику паперу і намагався втюхати її мені. Він хотів, щоб я помився в якійсь незрозумілій олії і випив якусь спеціальну воду. Проте я пив чортів «Хеннесі» й не збирався розбавляти мій Хеннесі водою.

Тож я вирішив найняти священника з Сантерії, щоб він зробив якесь чаклунське лайно. Якось вночі ми пішли до будівлі суду з голубом та яйцем. Коли голуб злетів, я випустив яйце додолу і крикнув: «Ми вільні!». Кілька днів потому я одягнув свій сірий, у тонку смужку костюм і рушив до суду.

Після зачитування вироку моя команда захисту підготувала від мого імені меморандум про співпрацю. Це був вражаючий документ. Доктор Джером Міллер – клінічний директор Інституту Августа у Вірджинії і один із провідних фахівців країни з сексуальних злочинів серед дорослих, оглянув мене і прийшов до висновку, що я «чутлива і уважна молода людина з проблемами, викликаними, скоріше, дефіцитом розвитку, ніж патологією». Він був переконаний, що мій довгостроковий прогноз за регулярного психотерапевтичного лікування буде хорошим. «Ув’язнення затягне і, ймовірніше, погіршить процес, – підсумував він. – Я наполегливо рекомендую розглянути інші варіанти стримувального та лікувального характеру«. Ясна річ, працівники служби пробації, які готували документ про винесення вироку, викинули цей останній абзац зі свого резюме. Проте вони радо включили думку обвинувачення: «оцінка цього злочину і цього злочинця приводить Головного слідчого цієї справи, досвідченого детектива із сексуальних злочинів до висновку, що обвинувачений схильний вчинити подібний злочин у майбутньому».

Мої адвокати підготували додаток, який містив сорок вісім свідчень про мою особу від найрізноманітніших людей: від директора моєї старшої школи та мого соціального працівника з північної частини штату Нью-Йорк, удови сина Шугар Рей Робінсона, моєї названої матері Камілли, мого боксерського гіпнотерапевта та шістьох моїх подруг (і їхніх матерів) – всі вони писали зворушливі розповіді про те, яким ідеальним джентльменом я з ними був. Одна з моїх перших подружок із Кетскілла навіть написала судді: «Я три роки чекала, перш ніж вступити в статевий зв’язок із містером Тайсоном, і жодного разу він мене ні до чого не примушував. Причина, чому я люблю його – це те, що він любить і поважає жінок».

Однак, звичайно ж, Дон не був би Доном, якби він не пішов і не перестарався. Кінг попросив преподобного Вільяма Ф. Крокетта, Першого Імперського Церемоніального Майстра Давньоєгипетського арабського ордена благородних містичних святинь Північної і Південної Америки написати листа на мій захист. Преподобний писав: «Я благаю вас позбавити його від тюремного ув’язнення. Хоча я й не розмовляв із Майком від дня судового засідання, але маю інформацію, що він більше не послуговується лайливою лексикою, читає Біблію, молиться та тренується». Звичайно, це все було маячнею сивої кобили. Він навіть не знав мене!

А потім Дон написав судді особистого сердечного листа. З нього можна було подумати, що я знайшов ліки від раку, мав план встановлення миру на Близькому Сході та доглядав хворих кошенят. Він розповів про мою роботу з Фондом Make-A-Wish^[1], з яким я відвідував хворих дітей. Він повідомив суддю Гіффорда, що щороку у День подяки ми роздаємо нужденним і голодним сорок тисяч індичок. Він переказав за той випадок, коли ми зустрілися з Сімоном Візенталем, і я був так зворушений, що пожертвував велику суму грошей, щоб допомогти йому вистежити нацистських військових злочинців. Здається мені, Дон забув, що Клан ненавидить євреїв так само палко, як і чорних.

Дон розхвалював мене на різний лад цілих вісім сторінок. «Для молодої людини його віку не притаманно настільки сильно перейматися своїми ближніми, не кажучи вже про те, які глибокі почуття відданості та відповідальності він плекає. Це богоподібні якості – благородні чесноти любові, відданості та безкорисливості. Він – дитя Боже: один з найніжніших, чуйніших, дбайливіших, люблячих і тямущих людей, яких я коли-небудь зустрічав за двадцять років роботи з боксерами». Дідько, Дон повинен був виступити з заключним словом замість мого адвоката. Проте Джон Сольберг, спеціаліст зі зв’язків з громадськістю Дона, негайно перейшов до справи у своєму листі до судді Гіффорда. «Майк Тайсон не покидьок», – написав він.

Покидьком може я й не був, але от зарозумілим мудаком я був точно. Під час процесу в залі суду я поводився настільки зарозуміло, що вони ніяк не могли дати мені перепочинок. Навіть перед обличчям своєї загибелі я не міг приборкати свою зверхність. Усі ті речі, про які вони написали в тому звіті: роздавання грошей та індиків, турбота про людей, піклування про слабких та немічних – я робив усе це, але робив не тому, що був скромним, а тому, що хотів вдаватися скромним. Відчайдушно й усією душею я бажав бути смиренним, але жодної смиренної кістки в мені не було.

Отже, озброївшись усіма цими особистими характеристиками на мене, 26 березня 1992 року ми з’явилися до суду судді Патрісії Гіффорд для винесення мені вироку. Свідкам було дозволено увійти, і Вінс Фуллер розпочав процес, покликавши на трибуну Ллойда Бріджеса – виконавчого директора житлового центру «Ріверсайд» в Індіанаполісі. Моя команда захисту стверджувала, що замість тюремного ув’язнення моє покарання слід було б відкласти, а мене відправити відбувати свій випробувальний термін до реабілітаційного центру, де я міг би поєднувати особисту терапію з громадськими роботами. Колишній міністр Бріджес керував саме такою програмою. Він засвідчив, що, безумовно, розгляне мою кандидатуру в свій центр першочергово.

Проте помічник прокурора змусив Бріджеса розповісти, що нещодавно з його реабілітаційного центру було скоєно чотири втечі. А після того, як вона натиснула на міністра, щоб той зізнався, що він розмовляв зі мною в моєму особняку в Огайо і що ми сплатили за його авіапереліт – та ідея померла тільки-но народившись. Тож тепер все зводилося до того, який термін мені призначить Міс Шибениця.