© Т. Багай, переклад українською, 2020

© О. Гугалова-Мєшкова, художнє оформлення, 2020

© Видавництво «Фоліо», марка серії, 2010

* * *

Думки юності – довгі, довгі думки.

Г. В. Лонгфелло

Пам’яті Ґолдвіна Леппа, Роберта Брукса та Морлі Шира, які здійснили найвищу пожертву, щоб радісні долини їхньої Вітчизни не спустошив загарбник.

І. Знову вдома

То був погожий яблунево-зелений травневий вечір, і в Гавані Чотирьох Вітрів, поміж її темними берегами, відбивалися хмари золотавого призахідного неба. Море, скорботне навіть навесні, моторошно стогнало понад дюнами, але пустотливий веселий вітерець пронизував, посвистуючи, червону дорогу, уздовж якої в напрямку селища Глен Сент Мері простувала спокійна, поважна постать панни Корнелії. Панну Корнелію по праву можна було б називати «пані Еліот», адже вона вже тринадцять років була заміжня за паном Маршалом Еліотом, але досі більшість людей зверталися до неї «панна Корнелія». Це ім’я було дороге для її давніх друзів, і з-поміж них лише одна людина презирливо відкинула його. Сьюзан Бейкер, сивочола й похмура віддана служниця родини Блайтів з Інглсайду, ніколи не втрачала нагоди називати її «пані Еліот» так підкреслено ущипливо, ніби воліла сказати: «Ти хотіла стати пані, тож і будеш пані, так тобі й треба».

Панна Корнелія йшла до Інглсайду, щоб навідати пана та пані Блайт, які щойно повернулися додому з Європи. Їх не було три місяці, відколи в лютому вони вирушили на відомий медичний конгрес у Лондоні, і панна Корнелія страшенно хотіла обговорити події, що відбулися в Глені за час їхньої відсутності. Для початку хоча б те, що в будинку пастора оселилася нова сім’я. Та яка то була сім’я! Згадавши про них по дорозі, панна Корнелія встигла кілька разів несхвально похитати головою.

Сьюзан Бейкер та Енн, у минулому відома як Енн Ширлі, побачили її, сидячи на великій веранді Інглсайду й насолоджуючись чарами сутінкового сяйва, солодким співом сонних вільшанок, що посвистували поміж кленового віття, і танцем нарцисів, які розвівалися на вітрі побіля старої яскраво-червоної цегляної стіни.

Енн сиділа на сходах, обхопивши руками коліно, і в цих легких сутінках виглядала настільки по-дівчачому, наскільки лиш може собі дозволити багатодітна мати; а її прекрасні сіро-зелені очі, звернені в бік дороги з гавані, були як завжди сповнені невгамовного іскорки мрії. Позаду неї, у гамаку, згорнулася Рілла Блайт – пухкеньке, вгодоване дитя шести років, наймолодша з інглсайдських дітей. Вона мала кучеряве руде волосся й карі очі, зараз так міцно стиснуті, що навколо аж залягли кумедні маленькі зморшки – ось так Рілла завжди спала.

Ширлі, котрого в сім’ї знали як «маленького смаглявого хлопчика», спав на руках у Сьюзан. У нього було каштанове волосся, темно-карі очі й смаглява шкіра з дуже рум’яними щічками, і до нього Сьюзан відчувала особливу любов. Енн довго не могла стати на ноги після його народження, тож Сьюзан дбала про дитинча з такою нестримною ніжністю, якої в неї не викликав ще ніхто з дітей, хоч якими дорогими її серцю вони були. Лікар Блайт казав, що, якби не вона, Ширлі б не вижив.

– Я дала йому життя так само як і ви, пані Блайт, люба,  – любила повторювати Сьюзан. – Він так само моє дитя, як і ваше.

І справді, саме до Сьюзан Ширлі завжди біг, щоб вона поцілувала набиті ґулі, заколисала до сну й захистила від заслуженого прочухана. Сьюзан сумлінно шмагала усіх решту дітей Блайтів, коли вважала, що це потрібно для їхнього блага, але Ширлі вона ніколи не шмагала і його матері не дозволяла цього робити. Одного разу, коли лікар Блайт його відшмагав, Сьюзан була страшенно обурена.

– Цей чоловік відшмагав би й ангела, пані Блайт, люба, – гірко заявила вона й після того кілька тижнів не пекла для бідолашного лікаря пирогів.

На час відсутності подружжя Блайтів вона забрала Ширлі зі собою в будинок свого брата, у той час, як решта дітей поїхали до Ейвонлі, і ті три блаженні місяці він цілковито належав лише їй. Однак Сьюзан була дуже рада повернутися до Інглсайду, де всі любі її серцю люди були поряд. Інглсайд був її світом, у якому їй належала верховна влада. Навіть Енн рідко ставила під сумнів її рішення – на превелике обурення пані Рейчел Лінд і Зелених Дахів, яка похмуро говорила Енн під час кожного свого візиту до Чотирьох Вітрів, що вона дає Сьюзан аж надто багато волі й колись про це пошкодує.

– Онде дорогою від гавані іде Корнелія Брайант, пані Блайт, люба, – мовила Сьюзан. – Вона збирається вилити на нас усі плітки за останні три місяці.

– Сподіваюся, так і є, – сказала Енн, обіймаючи руками коліна. – Я спрагла пліток із Глен Сент Мері, Сьюзан! Сподіваюся, панна Корнелія розповість мені все, що трапилося, поки нас не було, – ВСЕ: хто народився, або одружився, або напився; хто помер, чи поїхав, чи приїхав, чи побився, чи втратив корову, чи знайшов жениха. Так приємно знову бути вдома, поряд з усіма такими любими мені жителями Глена, і я хочу дізнатися про них усе. Пам’ятаю, навіть гуляючи Вестмінстерським абатством, я думала собі, за кого ж зі своїх двох кавалерів урешті вийде Міллісент Дрю. Знаєш, Сьюзан, у мене є жахлива підозра, що я люблю плітки.

– Ну, звісно ж, пані Блайт, люба, – визнала Сьюзан, – будь-яка пристойна жінка любить послухати новини. Мені й самій цікаво, що буде з Міллісент Дрю. У мене ніколи не було кавалера, а тим більше двох, та зараз мені вже все одно, адже бути старою дівою не так уже й погано, коли звикаєш до цього. А волосся Міллісент мені завжди виглядає так, ніби вона зачесала його вгору віником. Та чоловікам, здається, на це байдуже.

– Вони помічають лише її миле, спокусливе й глузливе маленьке личко, Сьюзан.

– Цілком імовірно, пані Блайт, люба. У Біблії сказано, що краса – то омана, а врода – марнота^[1], та я б не проти й сама в цьому переконатися, якщо вже так велить Господь. Не сумніваюся, що ми всі будемо гарними, коли перетворимося на ангелів, але що доброго нам це дасть тоді? Говорячи про плітки, до речі, кажуть, що бідолашна пані Міллер з-над гавані минулого тижня намагалася повіситися.

– Ох, Сьюзан!

– Заспокойтеся, пані Блайт, люба. Їй не вдалося. Але я зовсім не засуджую її за спробу, бо її чоловік – жахлива людина. Але вона вчинила зовсім по-дурному – надумала повіситись і дати йому змогу одружитись із якоюсь іншою жінкою. На її місці, пані Блайт, люба, я б спробувала так йому допекти, щоб він сам повісився замість мене. Та не те щоб я схвалювала такі самогубства, хоч би за яких обставин, пані Блайт, люба.

– А в чому ж справа з паном Гаррісоном Міллером? – нетерпляче запитала Енн. – Він завжди доводить усіх до крайнощів.

– Ну, деякі люди звуть це релігійністю, а деякі – впертістю. Прошу вашого вибачення, пані Блайт, люба, за такі слова. Здається, ніби ніхто не знає, що ж воно таке у випадку з Гаррісоном. Буває, він гарчить на всіх, бо думає, що Господь прирік його на вічну кару. А тоді він раптом каже, що йому байдуже, і напивається. Моя ж думка така, що в нього не все гаразд із головою, бо так було з усіма Міллерами. Його дід з’їхав з глузду, і йому постійно здавалося, що довкола нього повно великих чорних павуків, які лізуть на нього й висять у повітрі над ним. Сподіваюся, я ніколи не здурію, пані Блайт, люба, та й не думаю, що зі мною таке станеться, бо серед Бейкерів такого не бувало. Та якщо за велінням премудрого Провидіння мені таки випаде ця доля, то сподіваюся, що мені не ввижатимуться великі чорні павуки, бо я їх просто ненавиджу. А щодо пані Міллер, то не знаю, чи вона заслуговує на співчуття. Дехто каже, що вона вийшла заміж за Гаррісона лише на зло Річардові Тейлору, що мені видається дуже своєрідною причиною для заміжжя. Та, звісно, я – не суддя в справах матримоніальних, пані Блайт, люба. А Корнелія Брайант уже біля воріт, тож я піду вкладу цього благословенного смаглявого хлопчика в ліжко й принесу своє в’язання.

II. Чистісінькі плітки

– А де решта дітей? – запитала панна Корнелія, коли вітання – сердечні з її боку, полум’яні з боку Енн і стримані з боку Сьюзан – стихли.

– Ширлі спить, а Джем, Волтер і двійнята у своїй любій Веселковій Долині, – відповіла Енн. – Вони, знаєте, лише сьогодні повернулися додому, а тільки-но повечеряли, одразу ж побігли в долину. Це найулюбленіша їхня місцина на всьому білому світі – навіть кленовий гай не зрівняється з нею.

– Боюся, вони аж надто сильно люблять ту долину, – похмуро мовила Сьюзан. – Малий Джем одного разу сказав, що після смерті хотів би більше піти у Веселкову Долину, аніж на небо, а говорити таке – просто неприйнятно.

– Певно, вони й в Ейвонлі чудово провели час? – припустила панна Корнелія.

– Авжеж, надзвичайно. Марілла таки страшенно їх розпещує. Особливо Джема – він в її очах ніколи ніяких збитків не робить.

– Панна Катберт, певно, зараз уже зовсім старенька, – сказала панна Корнелія, дістаючи своє в’язання, щоб не відставати від Сьюзан. Панна Корнелія вважала, що жінка, в якої руки постійно чимось зайняті, завжди матиме перевагу над тією, котра нічого не робить.

– Маріллі вже вісімдесят п’ять, – зітхнула Енн. – Її волосся побіліло від сивини, але, як не дивно, зір у неї став кращий, аніж був у шістдесят.

– Ну, любонько, я дуже рада, що ви всі повернулися. Мені було страшенно самотньо. Та в Глені не було нудно, повірте МЕНІ. За моєї пам’яті ще не було такої захопливої весни, якщо говорити про церковне життя. Ми нарешті маємо свого пастора, Енн, любонько.

– Преподобний Джон Нокс Мередіт, пані Блайт, люба, – сказала Сьюзан, рішуче налаштована не дати панні Корнелії самотужки розповісти всі новини.

– Він хороший? – зацікавлено спитала Енн.

Панна Корнелія зітхнула, а Сьюзан застогнала.

– Так, він досить хороший, якщо вже на те пішло, – мовила панна Корнелія. – Він ДУЖЕ хороший, дуже освічений, дуже духовний. Але, ох, Енн, любонько, у нього немає здорового глузду!

– Тоді чому ж ви його запросили?

– Що ж, немає сумніву, що він поки найкращий пастор, якого тільки мала церква Глен Сент Мері, – сказала панна Корнелія, перехрещуючи петлі на спицях. – Гадаю, йому не дали посади в місті лише через ту його замріяність і задумливість. Його пробна проповідь була просто чудова, повірте МЕНІ. Усіх вона дуже вразила – та й не лише вона, а і його зовнішній вигляд.

– Він ДУЖЕ гарний з себе, пані Блайт, люба, а мені, врешті-решт, подобається бачити за кафедрою вродливого чоловіка, – вставила й свої п’ять копійок Сьюзан, подумавши, що вже саме час знову про себе нагадати.

– Окрім того, – додала панна Корнелія, – нам не терпілось уже хоч когось обрати. А пан Мередіт був першим кандидатом, щодо якого думки були одностайні. Щодо всіх решта хоча б хтось та мав якісь заперечення. Думали ще запросити пана Фолсома. Він також хороший пастор, але декому чомусь не сподобалася його зовнішність: він був аж надто смаглявий і прилизаний.

– Він виглядав точнісінько як велетенський чорний котяра, ось, пані Блайт, люба, – сказала Сьюзан. – Я б нізащо не стерпіла щонеділі бачити такого чоловіка за кафедрою.

– А тоді прийшов пан Роджерс, та він був, як то кажуть, ні жарене, ні парене – ані шкоди з нього ніякої, ані користі, – вела далі панна Корнелія. – Але навіть якби він проподівував, як Петро і Павло, це б йому не допомогло, бо саме в той день вівця старого Калеба Рамзі приблукала до церкви й видала гучне «бе-е-е», якраз коли він виголошував проповідь. Усі почали сміятися, і після того в бідолашного Роджерса не було жодного шансу. Дехто вважав, що нам варто запросити пана Стюарта, бо він дуже освічений – уміє читати Новий Заповіт п’ятьма мовами.

– Та не думаю, що це дає йому якісь більші гарантії потрапити на небеса, – втрутилася Сьюзан.

– Більшості з нас не сподобалася манера його проповідування, – сказала панна Корнелія, ігноруючи слова Сьюзан. – Він не говорив, а наче рохкав. А пан Арнетт ВЗАГАЛІ не вміє проповідувати. Та ще й обрав він для своєї пробної проповіді найгірший з текстів, що є в Біблії, – «Прокляніте Мероза»^[2].

– Щоразу, коли він губив думку, то починав гримати Біблією по кафедрі й гірко викрикував: «Прокляніте Мероза». Бідолашного Мероза, ким би він не був, добряче прокляли того дня, пані Блайт, люба, – мовила Сьюзан.

– Кандидат на посаду пастора мусить дуже ретельно обирати тексти для проповідей, – урочисто заявила панна Корнелія. – Гадаю, посада дісталася б панові Пірсону, якби тільки він обрав інший текст. Та коли він виголосив: «Дивлюся на гори, аж вони трусяться»^[3], його долю було вирішено. Усі засміялися, бо кожен знав, що двійко дівчат Гіллів^[4] із Гарбор-Гед останні п’ятнадцять років усе намагаються зловити у свої тенета кожного нежонатого пастора, котрий приїжджає до Глена. Ну, а в пана Ньюмана надто велика родина.

– Він зупинявся в мого зятя, Джеймса Клоу, – сказала Сьюзан. – Я спитала його: «Скільки у вас дітей?», а він відказав: «Дев’ятеро хлопців і сестра для кожного з них». «То їх вісімнадцять!» – вигукнула я. – «Лишенько, оце так сім’я!» А він лише сміявся та сміявся. Навіть не знаю, чому, пані Блайт, люба, адже ж я певна, що вісімнадцятеро дітей – це для будь-якого дому забагато.

– У нього лише десятеро дітей, Сьюзан, – з презирливою поблажливістю пояснила панна Корнелія. – А десятеро чемних дітей були б для дому та парафії нічим не гірші, аніж ті четверо, котрі мешкають там зараз. Хоча, Енн, любонько, маю сказати, що й вони не такі вже й погані. Мені вони сподобалися – та й усім іншим також. Їх неможливо не полюбити. З них би вийшли дуже милі діти, якби хтось пильнував їхні манери й навчав, що правильно, а що – ні. До прикладу, вчителька каже, що в школі вони поводяться бездоганно. А от удома вони стають просто шаленими.

– А куди ж дивиться пані Мередіт? – запитала Енн.