Передмова Мустафи Джемілєва

Художник-оформлювач Олена Гугалова-Мєшкова

На обкладинці: портрет Любомира Гузара, виконаний Діаною Зварич, 14 років, м. Львів

© О. Климончук, упорядник, 2018

© М. Джемілєв, передмова, 2018

© О. Гугалова-Мєшкова, художнє оформлення, 2019

Любомир Гузар.

Ілона Шустер, 14 років, м. Галич (Івано-Франківська обл.)

Переднє слово

Він казав, що хоче бути Людиною, вкладаючи в це слово свій особливий зміст. І він був Людиною. Унікальною, непересічною і простою водночас. Простота і скромність підкреслювали його велич.

Мабуть, не так багато людей мають моральне право публічно розмірковувати про людську мораль. Любомир Гузар, безперечно, мав таке право, бо й сам був людиною високої моралі.

У цій книжці він розповідає про людські достоїнства та вади не як недосяжний небожитель, а як мудрець, який здобув свою мудрість через власний досвід, зокрема й через власні помилки й слабкості. Він не хизується своєю безгрішністю і не зневажає тих, кого називають грішниками. Його любов до ближнього охоплює всіх ближніх, незалежно від їхнього благочестя чи гріховності, так само як і від віросповідання, національної приналежності, соціального статусу…

Люди у відносинах між собою часто забувають про своє призначення бути Людиною й поводяться незріло, вдаючись до негідних вчинків. Любомир Гузар вбачає корінь зла саме у браку любові, поваги, толерантності. Нерідко – поваги до самого себе.

Гадаю, ця остання написана ним книжка допоможе багатьом краще осягнути свою роль у людському суспільстві, у стосунках із рідними, друзями, сусідами, колегами й навіть із ворогами, якщо вони є.

Мустафа Джамілєв

Про грiхи i чесноти

Люди люблять говорити про чесноти та вади інших людей. Ставлення до інших часто спирається на наше уявлення про людські достоїнства й гріхи. Але спілкуючись із людьми, я приходжу до переконання, що багато хто не знає, що означають ті чи інші чесноти й пороки, що за ними криється…

Господь Бог сотворив людину вільною, дав їй розум і волю, наділив її правом робити добро. І до самої природи людини належить – бути свобідним, інакше кажучи – мати можливість вибору. Тож бути вільним – означає робити вибір на користь добра. А грішимо ми через нашу неміч і слабкість. Людина може помилятися й чинити зло, але такого права від Творця вона не діставала.

Гадаю, ця книжечка допоможе краще зрозуміти суть того, що ми спрощено називаємо добром і злом, і ті риси, у яких ці одвічні поняття проявляються в людських вчинках і помислах.

Добро і зло.

Дарина Парахоняк, 6 років, м. Галич (Івано-Франківська обл.)

Доброта.

Ілона Шустер, 14 років, м. Галич (Івано-Франківська обл.)

Доброта

Людина вважається доброю тоді, коли робить добро, сіє його довкруги себе щодо рідних, близьких, приятелів, знайомих. Усе, що робить, має позитивну прикмету й приносить користь тому, на кого воно спрямоване.

Бути добрим – це передусім намагатися бути собою, бути людиною. Тобто сповняючи своє призначення, відповідаючи своїй людській природі, ми виявляємо нашу доброту. Коли машина справно виконує свою роботу, про неї кажуть «добра» чи «гарна» машина. Так само людина, яка сповняє своє «людське» призначення, є доброю людиною.

А ще добра людина робить добро з усміхом, з позитивним, погідним настроєм, безкорисливо.

Доброта.

Олеся Баб’ячок, 12 років, м. Львів

Доброта.

Олена Зуб, 9 років, м. Івано-Франківськ

Доброта.

Софія Кузик, 12 років, м. Стрий (Львівська обл.)

Доброзичливiсть

Доброзичлива людина – це та, яка робить добро. Зичить його і робить – тому що добра. Вона не розраховує отримати щось взамін. Доброзичливість дуже пов’язана з добротою, є однією з її проявів.

Доброзичливість.

Анастасія Парахоняк, 9 років, м. Галич (Івано-Франківська обл.)

Доброзичливість.

Адріана Прунько, 9 років, м. Галич (Івано-Франківська обл.)

Цинiзм

Цинізм – це крайній прояв неповаги. Часом чую, як кажуть: їхав хтось дуже швидко на автомобілі й розбився – мовляв, заробив собі… Таке висловлювання щодо інших – і відповідне ставлення до людини, людського життя – є цинічним. Але людина, її гідність – велика цінність сама по собі. І цю гідність потрібно шанувати. Не поважати її – одна з форм цинізму.

Сором

У Святому Письмі сказано про страх Господній. А що він означає? Багато людей вважають, що слід боятися за свої вчинки, бо коли я зроблю щось зле, то Господь Бог, наче справедливий поліцейський, мене покарає. Тож треба бути обережним, остерігатися всього, щоб не дістати по носі.

Насправді страх Господній – не що інше як почуття сорому. Мені соромно, скажімо, щось зробити «не так» у присутності моєї матері чи іншої дорогої мені особи. Так само соромимося повестися неправильно в присутності Бога. А Він присутній всюди, всюдисущий. Одне слово, почуваємося ніяково, прикро, боїмося образити когось своєю недбалою, нечесною, грішною поведінкою.

Почуття сорому можна по-різному аналізувати. Але загалом воно є відчуттям внутрішнього дискомфорту від того, що я вчиняю на очах інших людей, особливо дорогих мені, щось прикре.

Сором.

Юстина Яким’як, 16 років, м. Київ

Відчуття сорому властиве тим, хто шанує інших. Соромно може бути й за когось, із ким ви почуваєте різного роду спорідненість. Наприклад, за сина чи доньку, за родича, сусіда, співвітчизника, людину вашої професії чи вашого кола…

Чи мені самому коли-небудь було соромно? Певно, що так.

Недружнiсть

Ця риса походить від браку людської гідності. Особа, яка поважає себе і шанує ближнього, намагається поводитися і спілкуватися з навколишніми в такий спосіб, у який би хотіла, аби поводилися і спілкувалися з нею. Люби ближнього, як самого себе. Отже, якщо я хочу, щоб зі мною обходилися чемно, шанобливо, то я повинен так само чемно й шанобливо обходитися з іншими.

Недружність – це, так би мовити, неміч людської природи.

Людина, яка проявляє неприязнь до навколишніх, не має гідності щодо самої себе. Не шанує себе.

Недружність.

Марія Рубан, 10 років, м. Ізюм (Харківська обл.)

Вдячнiсть

Бути вдячним – значить визнавати, що хтось мені зробив добро й віддавати належне тій людині. Особливо, якщо це добро безкорисливе, спрямоване лише на мене, а подекуди навіть завдає шкоди їй самій.

Коли дякую, то висловлюю це визнання вголос. Здатність бути вдячним – дуже гарна і шляхетна чеснота.

Вдячність.

Назар Прус, 11 років, м. Львів

Сміливість.

Анастасія Верес, 6 років, м. Галич (Івано-Франківська обл.)

Смiливiсть

Що значить бути сміливим? Мати відвагу робити добро. Інколи нам бракує відваги зізнатися, хто ми є. Не наважуємося перехреститися, аби з нас не сміялися, мовити про Бога – аби не кепкували. Сміливість – це і є відвага бути собою.

Знаєте, можна бути легкодушним і пхатися в небезпеку. То не є сміливість, то є дурість.

Справжня сміливість – це коли я, беручи до уваги об’єктивні обставини, відчуваю, що маю поводитися в певний спосіб, навіть якщо не знаю, що з того буде. Наприклад, зізнаюся, що є християнином, виявляю рішучість робити добро, навіть якщо люди з того сміються.

Це така позитивна, практична сміливість, а не легкодушність, покликана показати, ось це я, готовність піддатися ризикові задля пустої слави.

Сміливість.

Ярослав Мурафа, 10 років, м. Галич (Івано-Франківська обл.)

Сміливість.

Софія Лозова, 12 років, м. Київ

Сміливість.

Діана Ковтун, 11 років, м. Галич (Івано-Франківська обл.)

Часто в літургічних молитвах ми просимо в Бога сміливості звертатися до Нього. Так би мовити, сміливості довір’я. Це як дитина звертається до батька.

Адже коли ми спілкуємося з чужими людьми, то часто знічуємося, коли треба про щось попросити. Дитина ж до батька звертається просто і ясно: тату, я голодний, тату, мені це потрібно… І Церква заохочує нас так само сміливо звертатися до Бога: Господи, вислухай мене, Господи, поможи мені. Інакше кажучи, не крутити перед Богом, не старатися вдавати щось, а просто сказати: Боже, мене то болить, поможи мені, вислухай мене.

Такого довір’я, простоти – святої простоти – нам часто бракує. Бо дехто каже: а як то до Бога так казати?

Спокійно казати! Це і є сміливість довір’я до Господа Бога, усвідомлення, що Господь – мій найкращий приятель.

Гiднiсть

Гідність – це те, що ми одержали від Бога. Один із її атрибутів – почуття правди. Гідністю не можна назвати те, що ми самі собі домислили чи приписали. Адже вона є виявом людського єства – того божественного, що в нас є.

Гідність пов’язана з відчуттям та усвідомленням нашого походження. Неземного походження… Хтось може пишатися тим, що походить із княжого роду. Але це інше відчуття… Гідність стосується насамперед нашої належності до божественного. Адже людина сотворена Богом за його образом і подобою.

Бог дає нам дар життя через батьків, через покликання, таланти, через дар Святої віри.

Гідність.

Ярослав Мурафа, 10 років, м. Галич (Івано-Франківська обл.)

Революція Гідності – теж має стосунок до цього важливого усвідомлення. Звичайні люди зрозуміли, хто вони є і які мають права – адже мають походження від Бога. Людська гідність невідривна від розуміння того, що людина є сотворінням Божим.

Часто кажемо про когось: поводиться гідно… То означає, що та особа свідома своєї гідності.

Не слід плутати гідність із гордістю чи навіть погордливістю – це коли хтось із нас вважає, що нібито один такий на світі й іншого нема й не буде.

Гідність – то не є гордість. Мовляв, я дуже поважний, дуже добрий чоловік, щоб таке робити… Ні, я є людина, Боже сотворіння, наділене Божими дарами, і я свідомий гідності й поводжуся так, щоб не образити іншого – я, мовляв, пан, а ти дурень…

Наприклад, Митрополит Шептицький з усіма вмів говорити. І з великими панами, шляхтою, і зі звичайними селянами, робітниками. Він кожного шанував. І всі, з ким він розмовляв, відчували: він мене сприймає як людину.

Дар розуму, дар волі, дар свободи, які дає нам Бог, – це все належить до природи людини. І людина втішається цими дарами – ними наділено кожного з нас. Нема такого, хто їх не має. Раз я є людиною, то маю всі дари, які Господь Бог дає кожній людині.

Одна із Заповідей Божих каже: люби ближнього свого, як самого себе. Любити ближнього, як самого себе означає бачити в ньому ту саму гідність, якою я сам втішаюся, оскільки розумію, що походжу від Бога й живу волею Божою, бо Бог мене сотворив. Так само Бог сотворив усіх інших.

Співзвучні слова «самолюбство» чи «себелюбство» не мають з тією любов’ю, про яку каже Ісус Христос, нічого спільного. Ці поняття стосуються тих, хто догоджає собі, потурає в усьому, ставиться до себе надміру поблажливо. А любов, яку заповідав нам Ісус Христос, – то і є почуття власної гідності.

Людина може народитися на королівському дворі, а може – і в простій сільській хаті. Різниці немає, бо і та й інша мають божественне походження й наділені людською гідністю, яку слід шанувати.