Розділ п’ятий
Сусідські взаємини

– І що ти збираєшся робити? – запитала Мег одного сніжного дня, коли її сестра бродила по вітальні в гумових чоботях, старому плащі з каптуром, тримаючи в одній руці з мітлу, а в другій – лопату.

– Йду попрацювати, – відповіла Джо з бешкетним блиском в очах.

– А хіба двох довгих прогулянок цього ранку не досить? Сьогодні холодно й похмуро, я б радила тобі залишитися в теплі та сухості, як я, – сказала Мег, зіщулившись від однієї лише думки про те, як морозно надворі.

– Як-то кажуть, слухай поради та роби навпаки! Не можу я залишатися вдома цілий день, наче кішка, я не люблю дрімати біля багаття. Мені подобаються пригоди, і я збираюся їх знайти.

Мег підсунулася ближче до каміна, зосередившись на читанні «Айвенго», а Джо вирушила розчищати доріжку. Сніг був легким, і, швидко працюючи мітлою, вона незабаром пройшлася по всіх стежках саду, щоб Бет могла, коли зійде сонце, спокійно виводити своїх ляльок на свіже повітря. Сад відділяв будинок сімейства Марч від будинку пана Лоуренса. Вони розташувалися в передмісті, яке все ще походило на село, з гаями й клумбами, великими садами й тихими вулицями.

Низька огорожа розділяла ці два маєтки. Старий коричневий будинок Марчів, що виглядав дещо вбого без виноградних лоз, які влітку покривали його стіни, і квітів, що в теплі дні прикрашали подвір’я. По іншу бік знаходилася велична кам’яниця, у якій явно було повно всіляких зручностей та розкоші, від флігеля з каретами до доглянутих доріжок, що вели в зимовий сад, а в самому будинку, коли на вікнах відкривалися штори, виднілися гарні речі.

І все-таки цей будинок справляв враження неживого, бо на галявині не бавилися жваві діти й жодне материнське обличчя ніколи не посміхалося з вікна, мало хто туди заходив і виходив, крім старого пана, його онука та слуг.

Для живої уяви Джо цей прекрасний будинок здавався якимось зачарованим палацом, сповненим пишнотами і таїнами, речами, яких ніхто ніколи ще не бачив. Вона давно хотіла побачити, що там приховано й познайомитися ближче з малим Лоуренсом, який, здавалося, хотів мати друзів, але не знав, як заговорити з людьми. Після балу Джо додалося нетерплячки, і вона придумала багато хитрощів, щоб подружитися з ним, але останнім часом хлопця ніхто не бачив. Джо вже почала думати, що він поїхав, аж ось одного разу його смугляве обличчя з’явилося у вікні верхнього поверху. Він задумливо дивився на їхній сад, де Бет та Емі гралися в сніжки.

«Цей хлопчик страждає без компанії та веселощів, – подумала Джо. – Його дідусь не знає, що для нього добре, а що погано й тримає його під замком на самоті. Йому потрібна компанія веселих хлопців, з якими можна погратися, або хтось молодий і жвавий. Гадаю, в мене б вистачило сміливості, щоб пробратися туди й сказати старому панові правду!»

Ця ідея потішила Джо, яка любила сміливі вчинки й завжди шокувала Мег своєю поведінкою. План «пробратися туди» не був забутий. І коли настав сніжний день, Джо вирішила спробувати провернути цю аферу. Вона побачила, як пан Лоуренс поїхав з обійстя, а потім вискочила до саду, щоб розчистити собі шлях до огорожі. Тут вона зупинилася й озирнулася навколо. Все тихо, фіранки на нижніх вікнах щільно затулені, слуг не видно, та й взагалі нічого не видно, крім кучерявої чорнявої голови, що спиралася тонкою рукою на підвіконня верхнього вікна.

«Ось він, – подумала Джо, – бідний хлопчик! У цей похмурий день зовсім один і хворий. Це так сумно! Я кину сніжку і змушу його подивитися на мене, а потім заговорю з ним».

Сніжка точно влучила в шибку, і чорнява голова відразу повернулася, вікно відчинилося, звідти визирнуло обличчя, яке за хвилину втратило свій млявий вигляд – великі очі прояснилися, а рот почав усміхатися. Джо кивнула, засміялася й помахала своєю закорючкою-мітлою, крикнувши:

– Як ваші справи? Чи ви не захворіли?

Лорі прохрипів з вікна таким голосом, наче то був не хлопчик, а ворон:

– Вже трохи краще, дякую. У мене була сильна застуда, і я десь з тиждень пролежав у ліжку.

– О, мені так шкода! Чим ви себе розважаєте?

– Нічим. Тут нудно, як у могилі.

– А книжки? Хіба ви не читаєте книжки?

– Читаю, так, але потроху, бо мені не дозволяють напружувати очі.

– А чи не може хтось читати вам вголос?

– Дідусь іноді так робить, але мої книжки йому не цікаві, а постійно просити Брука я не люблю. – Чому до вас не приходять гості?

– Я нікого особливо не хочу бачити. Хлопці, яких я знаю, дуже галасливі, тож від них у мене болить голова.

– У вас немає якоїсь милої знайомої дівчини, яка б почитала вам вголос та розвеселила?

– Не знаю жодної такої.

– Але ви знаєте мене, – почала було Джо, але потім розсміялася й зупинилася.

– Знаю, справді! Так і зроблю! Ви прийдете до мене в гості? Дуже прошу! – вигукнув Лорі.

– Я, звісно, не дуже тиха й мила, але я прийду, якщо мама дозволить мені. Піду й спитаю її. Зачиніть вікно, поводьтеся чемно й чекайте, поки я прийду.

З цими словами Джо взяла свою мітлу й пішла в будинок, думаючи, що скаже Мармі. Ця ідея із запрошенням Джо в гості дуже захопила Лорі, тож він потихеньку готувався до її візиту, оскільки, як сказала пані Марч, він був «маленьким джентльменом» і вшанував майбутню гостю, причесавши своє кучеряве волосся, пристебнувши свіжий комірець та прибравшись у кімнаті, яка, незважаючи на півдюжину слуг, була не така вже й акуратна. Скоро пролунав гучний дзвінок, а за ним – рішучий голос, що запитував «панича Лорі». Одразу після цього молодий слуга вбіг до кімнати Лорі, повідомивши, що молода леді чекає на нього.

– Добре, покажи їй, куди йти, це панна Джо, – сказав Лорі, підходячи до дверей своєї маленької зали, щоб зустрітися з Джо, яка виглядала вельми невимушено, з накритим блюдом в одній руці й трьома кошенятами Бет – в іншій.

– Ось я, ось пакунок з маминими ліками та інший баласт, – сказала вона бадьоро. – Мама приготувала це з любов’ю, і була рада, якщо я зможу зробити що-небудь для вас. Мег хотіла, щоб я принесла трохи її бланманже, вона чудово готує цей десерт, а Бет подумала, що її кішки стануть вам у пригоді. Я знала, що ви будете сміятися, але я не могла відмовитися, вона так хотіла щось зробити.

Найцікавіше, що кумедна передачка від Бет була тим, що повністю захопило Лорі. Граючись із кошенятами, він майже забув про свою сором’язливість та здавався дуже товариським.

– Це виглядає занадто красиво, щоб їсти, – сказав Лорі, посміхаючись від задоволення, коли Джо відкрила блюдо й показала бланманже, оточені гірляндою з зеленого листя й червоних квіток улюбленої герані Емі.

– Та ну, пусте, вони тільки хотіли показати свою прихильність до вас. Скажіть служниці подати десерт вам до чаю. Це настільки легка їжа, що ви зможете з’їсти її навіть з хворим горлом. Яка все-таки у вас затишна кімната! – вигукнула Джо, яка любила перестрибувати з однієї теми на іншу.

– Вона могла б бути затишною, так, але покоївки такі ледачі, що я навіть не знаю, як змусити їх підтримувати тут порядок. Хоча мене це не дуже турбує.

– Це дрібниці, якщо хочете, я можу привести тут усе до ладу хвилини за дві, потрібно всього лиш почистити камін, а значить – і речі, поставлені на камінну дошку. Так, – сюди поставимо книжки, пляшки залишимо там, і ваш диван… його треба повернути до світла. Трохи струсимо подушки… ну, ось, тепер краще.

І це справді було так, бо вони сміялися, розмовляли, поки Джо розставляла речі по місцях, подарувавши кімнаті абсолютно іншу атмосферу. Лорі дивився на неї у шанобливому мовчанні, і коли вона поманила його до себе на диван, він сів, зітхнувши із задоволенням та вдячністю…

– Ви – янгол! Я саме так і хотів влаштувати все в цій кімнаті. А тепер, будь ласка, сядьте на великий стілець і дозвольте мені зробити що-небудь приємне для вас.

– Ні, ні, що ви, це я прийшла, щоб розважати вас. Я можу почитати для вас вголос, якщо ви хочете. – і Джо з любов’ю подивилася на кілька привабливих книжок поблизу.

– Дякую! Я прочитав все це, і якщо ви не заперечуєте, волів би просто поговорити, – відповів Лорі.

– Звісно! Я, як почну, то можу говорити весь день. Бет каже, що я ніколи не знаю, коли зупинитися.

– Бет – це рожевощока дівчинка, що майже весь час сидить вдома й лише іноді виходить з маленьким кошиком? – запитав Лорі з інтересом.

– Так, це Бет. Вона моя сестра. Якби ви знала, який в неї ніжний характер!

– Тоді симпатична дівчина – Мег, а кучерява – то Емі, я вгадав?

– Так! Але як ви про це дізналися?

Лорі почервонів, але потім досить відверто відповів:

– Ну, бачите, я часто чую, як ви кличете одна одну, і коли я тут один, то часто спостерігаю за вашим будинком. У вас завжди такий гарний настрій, мені здається. Прошу вибачення за грубість, але іноді ви забуваєте опустити штори біля вікна, де стоять квіти. А коли лампи засвічені, це все одно, що дивитися на картину. Я бачу вогонь в каміні і всіх вас. Бачу, як ви накриваєте на стіл разом з вашою матір’ю. Вона сідає якраз напроти вікна, а її обличчя трохи закривають квіти. Це виглядає так мило, що я не можу не спостерігати за цим. У мене, як ви знаєте, немає матері… – Лорі зупинився, тицьнувши палицею у камін, щоб приховати легке посмикування губ, яке він не міг контролювати, та одночасно поправити хмиз.

Спустошений погляд Лорі дістався до серця Джо. Вона плекала в собі риси відвертості та прямоти і в свої п’ятнадцять років була такою ж невинною й щирою, як маленька дитина. Лорі був хворим та самотнім, і, відчуваючи це, Джо враз оцінила те щастя, яке в неї було. Вона з радістю спробувала б поділитися ним з Лорі. Її обличчя сяяло доброзичливістю, а зазвичай різкий голос зробився надзвичайно ніжним:

– Ми більше ніколи не зашторюватимемо вікна, тож ви зможете дивитися на наш будинок, коли схочете. Але, насправді, куди краще було б не спостерігати за нами з вікна, а прийти у гості. Наша мама вам сподобається, я певна, вона дуже добра. Бет могла б заспівати для вас, а Емі – станцювати. Мег і я точно розсмішили б вас нашими кумедними сценічними талантами. Словом, у нас весело. Як гадаєте, вам дозволять завітати до нас?

– Якби ваша мати запитала про це дідуся, він би радо погодився. Він дуже добрий, хоч не виглядає таким. Насправді, дідусь дозволяє мені значною мірою робити те, що мені подобається, тільки боїться, що я обтяжуватиму малознайомих людей, – почав Лорі, обличчя якого ставало дедалі світлішим і бадьорішим.

– Ми не чужі, не малознайомі, ми – сусіди, і вам не потрібно думати, що ви когось турбуватимете чи обтяжуватимете. Ми хочемо познайомитися з вами ближче. Власне, ми досить довго живемо тут, і вже встигли познайомитися зі всіма сусідами, окрім вас.

– Річ у тім, що дідусь живе серед своїх книжок, і не дуже цікавиться тим, що відбувається зовні. Пан Брук, мій наставник, не живе з нами, тож мені немає з ким кудись ходити, тому я просто залишаюсь у будинку і насолоджуюся власною компанією.

– Це погано. Вам слід набратися сміливості і піти відвідати сусідів чи друзів. З часом вас почнуть запрошувати в гості, на різні заходи й тоді у вас з’явиться багато друзів, яких можна відвідувати. Не зважайте на сором’язливість. Вона швидко минеться, коли ви почнете виходити з дому.

Лорі знову знітився, але не образився на те, що його «звинуватили» у сором’язливості, бо Джо говорила про це так щиро, що сердитися на неї було неможливо.

– До речі, вам подобається ваша школа? – запитав хлопчик, після невеликої паузи, змінюючи тему. Лорі трохи засоромився, а тому на деякий час втупився на вогонь.

– Я не ходжу до школи, я вже самостійна дівчина. Натомість відвідую свою тітку, щоб допомагати їй та розважати її нудну душу, – відповіла Джо.

Лорі відкрив рот, щоб поставити ще одне запитання, але, вчасно згадав, що було б недоречно настільки настирно втручатися у справи інших людей. Тож він знову замовк, почуваючись ніяково.

Джо подобалася його манера зберігати тактовність, але сама була не проти того, щоб посміятися над тітонькою Марч, тому продовжила розповідь, з гумором намалювавши словесний портрет і самої метушливої родички, і її вгодованого пуделя, і папуги, навченого говорити по-іспанськи. Особливу увагу присвятила своєму улюбленому місцю – бібліотеці.