Розділ другий
Щасливого Різдва

Світанкова сірість різдвяного ранку першою розбудила Джо. Але… Біля каміна не було панчіх, що їх завжди вішають там до свята, і на мить вона відчувала себе так само розчарованою, як і колись давно, коли її різдвяна панчоха, повна усіляких солодощів, впала, а маленька Джо подумала, що цього року подарунків не буде.

Однак майже одразу дівчина згадала материні слова та, сунувши руку під подушку витягла маленьку карміново-червону книжку. Так, ця книжка була їй знайома, адже то була прекрасна стара історія, можливо, навіть найкраща історія з тих, що були написані про доброчесне життя. Джо відчула, що це справжній путівник для прочанина, що вирушає в довгу подорож^[2].

Тоді вона побігла будити Мег, яка розплющила очі під веселе «Щасливого Різдва!». Джо сказала сестрі, щоб та подивилася, що лежить під її подушкою. Для Мег теж була підготовлена книжка – в зеленій обкладинці, з тією ж картинкою всередині та кількома словами, написаними рукою матері. Ці слова робили подаровану книжку ще ціннішою для сестер.

Вже разом дівчата вирушили до кімнат Емі та Бет, котрі також прокинулися з думкою про материн подарунок. Вони знайшли такі самі маленькі книжки – на цей раз обкладинки були блакитного та ніжно-сірого, пташиного кольору. Якийсь час дівчата сиділи та говорили про щойно віднайдені материні подарунки, а за вікном народжувався новий день.

Попри певну гордівливість, Мег вирізнялася ніжною та набожною натурою. Її лагідність підсвідомо впливала на всіх сестер, а особливо на Джо, яку Мег любила особливо. Джо мала вперту вдачу, але слухалася старшу сестру – настільки добрими були її слова та м’якими – поради.

– Дівчата, – серйозно мовила Мег, поглядаючи на дві гарненькі, вбрані в нічні убори сестрині голівки, що визирали із сусідньої кімнати. – Мама хоче, щоб ми читали, любили й пам’ятали ці книги, тож, гадаю, маємо зробити це. Колись ми справді часто читали Євангелія, але з того часу, як батько пішов, і всі ці військові неприємності віддалили нас від звичних занять, розбурхали наше життя. Ми багато чим нехтуємо. Ви можете робити, як вам заманеться, але я триматиму мою книгу тут, на столі, й щоранку потроху читатиму. Нехай це буде моєю першою справою після пробудження – це читання зробить мене добрішою та стане у пригоді в щоденних справах.

Потім вона відкрила книжку й почала читати. Джо обійняла сестру і, притулившись щокою до її щоки, читала разом з нею – зі спокійним виразом обличчя, який у неї з’являвся лиш зрідка.

– Мег, як гарно в тебе виходить! Емі, йди сюди, нумо теж читати. Я допоможу тобі з важкими місцями. А в разі потреби – сестри нам пояснять незрозумілі речі, – тихо мовила Бет, вражена красивим подарунком. Приклад сестер надихав Бет розпочати й своє читання.

– Мені подобається, що моя книжка синя, – сказала Емі. Потім у кімнатах стало дуже тихо. Сторінки м’яко горталися, одна за одною. Зима. Сонце потроху підкрадалося до віконного скла, торкаючись дівочих голів, кидало проміння на їхні серйозні обличчя, наче посилаючи різдвяні привітання.

Пройшло десь півгодини, і дівчата збігли сходами вниз, щоб подякувати матері за подарунки. Проте Мармі вдома не було. Мег звернулася до Ханни:

– А де мама?

– Тільки Бог знає, дитино. Якась нещасна людина просила милостиню, і ваша мама одразу вийшла, щоб запитати, що їй потрібно. Ніколи, мабуть, на світі не було жінки, щоб так само любила роздавати направо й наліво воду, одяг та борошно.

Власне, Ханна жила в їхній сім’ї так довго, що в ній бачили більше друга, ніж служницю.

– Гадаю, вона повернеться найближчим часом. Тож поки приготуємо сніданок і все інше, – сказала Мег, дивлячись на подарунки для матері, зібрані в кошик та сховані під диваном, – коли прийде час, вони дістануть їх. Потім Мег згадала: – Емі, стривай-но, а де ж твій флакончик з парфумами для Мармі?

– Вона щойно забрала його. Мабуть, щоб прикрасити якоюсь стрічкою, – відгукнулася Джо, яка вдягнула нові капці для Мармі, щоб трохи їх розносити і, пританцьовуючи, ходила по кімнаті.

– Мої хустинки виглядають дуже мило, чи не так? Ханна випрала та попрасувала їх, – сказала Бет, з гордістю оглядаючи свій подарунок з дещо криво вишитими літерами, які одначе вартували дівчині неабияких зусиль.

– Блаженна дитино! Замість «М. Марч», вона вишила «Мама». Боже, як смішно! – розсміялася Джо, взявши одну хустинку.

– А хіба щось не так? Я гадала, краще зробити так, бо ініціали Мег – це теж «М. Марч», а я не хочу, щоб хтось використовував це, крім Мармі, – стривожено мовила Бет.

– Все гаразд, моя дорога. Це дуже гарна та мудра ідея – так ніхто не зможе помилитися. Я певна, твій подарунок дуже сподобається їй. Я знаю, – сказала Мег. Вона намагалась заспокоїти Бет чарівною посмішкою. А за Джо їй було прикро.

– Там мама! Швидко ховайте кошика! – скрикнула Джо, щойно почувся скрип дверей вітальні.

Однак двері відчинила Емі. Вона здивовано подивилася на сестер, які в свою чергу вирячилися на неї.

– Де ти була? Що ти ховаєш за спиною? – запитала Мег, завваживши, що Емі вдягнена у капелюх та плащ. Ця ледача дівчина кудись ходила так рано. Дивно!

– Не смійтеся з мене! Я просто хотіла розповісти вам усе, коли прийде час. А нині ходила до крамнички, щоб замінити маленький флакон для Мармі на великий. Що ж, на це пішли усі мої гроші, але я не хочу бути егоїстичною!

Промовляючи ці слова, Емі дістала красивий великий флакон парфумів. Вона виглядала так серйозно і одночасно скромно, подолавши у собі звичний для себе егоїзм. Мег пишалася сестрою. Вона обійняла її, а Джо поплескала по плечу зі словами «славний хлопчина». Бет, у свою чергу, підбігла до вікна і вибрала найкрасивішу троянду зі всіх, що росли в горщиках на підвіконні. Вона мала прикрасити обгортку флакона.

– Знаєте, я соромилася свого подарунка, особливо після читання й нашої розмови зранку… Сьогодні було так добре, і я вирішила збігати у крамничку – тут, за рогом нашої вулиці. Я була так рада, що встигла вчасно… Тепер мій подарунок значно кращий, ніж був.

Вхідні двері заскрипіли вдруге, і кошик був негайно захований під диван, а дівчата посідали до столу в очікуванні сніданку.

– Щасливого Різдва, Мармі! Бажаємо тобі багато радості й щастя! Й дякуємо за наші книжки. Ми вже потроху почали їх читати, а загалом вирішили починати з цього кожен ранок! – враз залунав хор дівчат.

– З Різдвом, мої маленькі! Я тішуся, що ви вже почали читання і, сподіваюся, продовжите його. Але перед тим, як ми сядемо до столу, хочу дещо сказати. Неподалік від нашого будинку лежить бідна жінка з новонародженою дитиною. Шестеро інших дітей туляться в одному ліжку, щоб не заклякнути від холоду, бо кімната не опалюється. У них не вистачає їжі, і найстарший хлопчик прийшов сказати мені, що голод та холод вкрай виснажив їх. Тому я хочу запитати вас, чи згодилися б ви віддати їм ваш різдвяний сніданок?

Дівчата були голодні, адже чекали майже годину. Однак їхнє мовчання тривало лише хвилину, а потім Джо вигукнула:

– Я дуже рада, що ти сказала нам це перед тим, як ми почали снідати!

– Чи можу я піти й допомогти перенести речі для нещасної малечі? – запитала Бет.

– Я візьму тістечка та кекси, – додала Емі, героїчно відмовившись від солодощів, які вона любила найбільше.

Мег вже вкладала до кошика гречані крупи й складала хліб в одну велику тарілку.

– Я знала, що ви це зробите, – сказала пані Марч, задоволено усміхаючись, – я пропоную піти всім разом, а коли повернемося, то влаштуємо собі сніданок з хліба й молока. А там і до обіду недалеко, щось приготуємо.

Незабаром всі були готові, й процесія рушила. На щастя, час був дуже ранній, і вони пройшли вулицями майже непоміченими, бо для сторонніх ця хода виглядала досить кумедно.

Кімната бідної родини, до якої вони нарешті дісталися, справила на них гнітюче враження: обдерта та холодна, без шибок у вікнах, про чисту постільну білизну навіть не йшлося. Мати сімейства лежала хвора, було чутно плач немовляти, а на іншому ліжку під сірою старою ковдрою тремтіла купка блідих, голодних дітей.

Боже, як дивилися на дівчат ці великі очі, як посміхалися посинілі губи, коли ті виставили на стіл кошики, повні різдвяної їжі.

– О, майн гот! Добрі ангели зійшли до нас з неба! – мовила бідна жінка. Від радості нещасна плакала.

– Смішні ангели в каптурах і рукавицях, – сказала Джо, насмішивши всіх присутніх.

Через кілька хвилин справді здалося, що добрий дух попрацював тут. Ханна принесла хмиз, розпалила вогонь, а розбиті шибки заклала старими капелюхами та своїм плащем. Пані Марч приготувала породіллі гарячий чай, яким вона запивала принесену кашу. Вона намагалася підбадьорити нещасну, поки сповивала новонароджену дитину – так ніжно, ніби та була її власною. Дівчата тим часом накрили стіл, посадили дітей біля вогню та годували їх, як зграйку голодних птахів. Вони сміялися, розмовляли, намагаючись зрозуміти смішну ламану англійську.

– Das ist gut! Die Engel-kinder!^[3] – кричали бідні діти. Нещасні жадібно їли, намагаючись бути якнайближче до вогню, щоб зігрітись.

Раніше дівчат ніколи не називали ангельськими дітьми. Можна здогадатися, що це було дуже приємно, особливо для Джо, яку з народження нагородили прізвиськом «Санчо». Це був дуже смачний сніданок, хоч добрі феї й не скуштували його. А коли вони пішли, залишивши після себе тепло й порядок, то в усьому місті не було щасливіших за цих чотирьох веселих, голодних дівчаток, які віддали свою трапезу ближнім, залишивши на власному різдвяному столі лише хліб та молоко.

– Гадаю, що це і є любов до ближнього. Любов, що пересилює егоїзм, – сказала Мег, коли дівчата діставали свої подарунки для Мармі, яка в цей час була нагорі, складаючи одяг для бідної родини Гуммель.

Це були не найкращі й не найбагатші подарунки в історії сімейства Марч, однак саме в цих маленьких пакунках, складених на столі, жила найвища любов. Поряд з ними поставили високу вазу з червоними трояндами та білими хризантемами, красу яких відтіняли молоді зелені пагони. Квіти надавали святковому столу – нехай і скромному – витонченої елегантності.

– Вона йде! Готуйся, Бет! Відчини двері, Емі! Тричі «Слава!» на честь Мармі! – вигукнула Джо, підстрибуючи на місці, поки Мег пішла назустріч матері, щоб відвести її на почесне місце.

Бет зіграла свій веселий марш, Емі відчинила двері, а Мег урочисто взяла матір під руку. Пані Марч здивувалася, широко розкривши від подиву очі. Вона усміхалася та раділа, розглядаючи подарунки та читаючи слова, написані для неї дівчатками. Капці відразу опинилися на ногах жінки, а носова хусточка, зрошена запашними парфумами – у її кишені. Одна з червоних троянд наче брошка прикрасила сукню Мармі, а красиві рукавички ідеально облягали руки.

У цей день було багато сміху, поцілунків і теплих слів. Все це творило атмосферу любові і злагоди. Саме тому домашні святкування такі приємні. Це солодкий час, що назавжди закарбовується в пам’яті.

Решту дня дівчата присвятили підготовці до різдвяного вечора. Сестри Марч були ще занадто юними, щоб часто відвідувати театр, та, на жаль, недостатньо багаті, щоб дозволити собі великі витрати на домашні вистави. Проте, винахідливості, з якою вони підходили до цієї справи, можна тільки позаздрити, а мати намагалася знаходити для дочок усе, що їм було потрібно. Дещо з цього домашнього реквізиту було настільки хитромудре, що справді могло здивувати: гітари з картону, «антикварні» світильники, виготовлені зі старого посуду для соусу та вершків і покриті сріблястою фольгою, розкішні шати зі списаної через свій вік білизни, прикрашені блискучими цятками… Дівчата збирали бляшанки з-під фабричного маринаду, щоб зробити з них рицарські обладунки. У справу йшло все, в тому числі консервні банки, старі горщики. Велика кімната невпізнанно змінювалася, щоб перетворитися на сцену з декораціями та глядацьку залу.

Жоден джентльмен не допускався до цього дійства, тому Джо сама грала всі чоловічі ролі. Вони були їй до душі – про це свідчило те величезне задоволення, з яким вона надягала червонувато-коричневі шкіряні чоботи, що їх їй дав друг, котрий знав даму, яка знала одного актора… Чоботи, стара шпага та трохи дірявий піджак, у якому колись якийсь художник писав свої картини, були головними скарбами Джо. Вона пускала їх у справу щоразу, коли з’являлася така можливість.

Акторів не вистачало, тому двом старшим сестрам довелося взяти на себе по кілька ролей. Тож, поза сумнівом, вони заслужили на винагороду вже за те, що заучували різнопланові тексти своїх героїв, а також збивалися з ніг від поспіху, швидко змінюючи костюми. Крім того, вони мали роботу й за сценою. Тож не факт, що інші люди використали святковий час продуктивніше, ніж наші сестри.