© О. Кононенко, переклад українською, 2019

© О. Гугалова-Мєшкова, художнє оформлення, 2019

© Видавництво «Фоліо», марка серії, 2017

Лист LXXXIV

Сенека вітає Луцилія!

(1) Ті поїздки, що проганяють мою в’ялість, корисні, на мою думку, і для здоров’я, і для занять. Чому вони корисні для здоров’я, ти бачиш сам: якщо пристрасть до наук робить мене лінивим і заважає турбуватися про тіло, то так я роблю вправи хоч за чужий рахунок. А чому вони корисні для занять, я тобі поясню. Бо я не припиняю читати, а це, як на мене, необхідно – по-перше, для того, щоб не задовольнятися самим собою, по-друге, щоб, знаючи досліджене іншими, судити про знайдене і думати про те, що ще треба знайти. Читання живить розум і дає втомленому заняттями відпочити за іншим заняттям.

(2) Не можна тільки писати чи тільки читати: одне з цих занять пригнічує і відбирає сили (я маю на увазі перо), друге розсіює і розслабляє. Треба в свою чергу переходити від одного до другого і одне другим міряти, щоб зібране за читанням наше перо перетворювало в щось суттєве.

(3) Ми, так би мовити, повинні наслідувати бджіл, які подорожують у пошуках медоносних квітів, а потім складають принесене в стільники, де воно і перетворюється на мед, і, як сказано у нашого Вергілія,

 
   збирають текучий
Мед і стільники свої наповнюють солодким нектаром
 

(4) Про бджіл точно не відомо, чи то сік, який вони вибирають з квітів, є готовий мед, чи то вони надають зібраному солодкість якимись домішками і властивістю свого дихання. Дехто вважає, що їхнє уміння – не робити мед, а збирати його, і кажуть, що у індусів мед знаходять в листі тростини, де він народжується або як роса, завдяки тамтешньому клімату, або як солодкий і густий сік самої тростини, і що в наших травах є та ж сила, тільки не така явна і примітна, а народжені для цього живі істоти вишукують і накопичують такий сік. Інші думають, що зібране бджолами з найніжніших трав і квітів перетворюється на нову речовину завдяки особливим приправам і змішуванню, не без якогось, так би мовити, бродила, яке і зливає різне воєдино.

(5) Але, щоб мені не відволікатися від нашого предмету, скажу, що і ми повинні наслідувати бджіл: вичитане з різних книг розділяти, тому що окремо все зберігається краще, а потім, з усім старанням і усіма здатностями розуму, злити різні проби і досягти єдиного смаку, так що, навіть якщо буде видно, звідки щось взяте, воно має виглядати іншим, ніж там, звідки було взяте. Бо те ж саме в нашому тілі робить без нашого старання сама природа. (6) З’їдена страва лише обтяжує шлунок, доки залишається, якою була, і плаває в ньому твердими шматками; тільки коли змінюється, перетворюється вона на силу і в кров. Нехай те ж саме буде і з усім, що живить наш розум: не можна, щоб почерпнуте залишалось недоторканим і тому чужим.

(7) Його треба перетравити, інакше це буде страва для пам’яті, а не для розуму. Будемо відданими тому, з чим згодні, засвоїмо його так, щоб з множини виникло одне, як з окремих чисел виходить одне, коли меншу розрізнену кількість обійме один підрахунок. Те ж саме нехай зробить і наша душа: все, що помогло їй, нехай вона приховає і показує лиш те, чого сама досягла в результаті.

(8) А якщо і з’явиться в тебе схожість з ким-небудь, кого захоплення підняло в твоїх очах, я хочу, щоб ти наслідував його, як син, а не як портрет: бо портрет мертвий. «Що ж, не можна буде зрозуміти, чиї промови ти наслідуєш, чиї докази, чи думки?» – Я думаю, інколи і не зрозумієш цього – тоді, коли великий розум надає свій чекан всьому, що побажав взяти від будь-якого зразка, і приведе все до одного. (9) Хіба ти не бачив, як багато голосів у хорі? І всі вони зливаються в єдиний звук. Є в хорі голоси високі, є низькі, є середні, супроводжують їх флейти, – але окремі голоси приховані, явно чути голос всіх.

(10) Я говорю про хор, який був відомий старим філософам. Під час наших змагань більше співаків, ніж колись бувало глядачів у театрі; всі проходи заповнені рядами співаючих, лави оточені трубачами, з підмостків звучать флейти і органи всіх родів, і з різноголосся виникає злагодженість. Те ж саме хочу я бачити і в нашій душі: нехай вона вмістить багато мистецтв, багато настанов, багато прикладів з різних століть, але нехай все це буде узгодженим.

(11) Ти запитаєш, як цього можна досягти? – Постійною увагою, – не вчиняючи нічого інакше, як за порадою розуму. Якщо ти захочеш його послухатися, він тобі скаже: «Негайно облиш все, за чим гоняться; облиш багатства – вони або небезпечні для власника, або обтяжливі. Облиш насолоди, і тілесні, і духовні, – вони зніжують і розслабляють. Облиш пошук почестей – це річ спесива, пуста і непостійна, їй немає кінця, вона завжди в тривозі, чи не видно кого попереду, чи немає кого за плечима, завжди мучиться заздрістю, і при тому подвійною. Бачиш, яка нещасна людина, якщо навіть той, кому заздрять, заздрить теж.

(12) Чи бачиш ти ці будинки вельмож, ці пороги, біля яких шумно сваряться ті, що прийшли на поклон? Ти натерпишся образ, щоб увійти, а ще більше – коли увійдеш. Іди повз сходи багатіїв і піднесених насипами перехожих: там ти будеш стояти не тільки над кручею, а й на слизькому місці. Краще спрямуй крок сюди, до мудрості: прагни до її спокою, до її достатку!

(13) У справах людських до всього, що на перший погляд підноситься тільки над зовсім вже низьким, ведуть круті і важкі підступи. Нерівною дорогою здираються до вершини почестей. А якщо ти побажаєш зійти на цю висоту, до якої не піднятися фортуні, ти побачиш все, що шанується як найвище, біля своїх ніг, хоч підйом твій буде пологим.

Бувай здоровий.

Лист LXXXV

Сенека вітає Луцилія!

(1) Я тебе щадив і до цього часу задовольнявся малим: пропускаючи все заплутане, давав тобі тільки спробувати докази, які наші подають у підтвердження того, що однієї доброчинності досить, щоб зробити життя вповні щасливим. А тепер ти велиш мені викласти всі умовиводи, скільки їх є, – і наші, і придумані з тим, щоб виставити нас на сміх; та якщо я захочу це зробити, вийде не лист, а книга. Я багато разів запевняв тебе, що не знаходжу в доказах цього роду ніякого задоволення. Соромно виходити на битву в ім’я богів і людей, озброївшись шилом.

(2) «Розумна людина невибаглива; невибагливий стійкий; стійкий безтурботний; безтурботний не знає смутку; хто не знає смутку, той блаженний; значить, розумний блаженний, а розумності досить для блаженного життя».

(3) Ось що заперечують на цей умовивід деякі періпатетики. Безтурботний, і стійкий, і той, хто не знає смутку – все це треба тлумачити так: «безтурботним» зветься не той, хто ніколи не хвилюється, а той, хто хвилюється рідко і стримано; і «той, хто не знає смутку», за їхніми словами, – це той, хто смутку не піддається, хто грішить цією вадою не часто і не дуже сильно, бо людська природа відмовила нам в тому, щоб чиясь душа була недоступною для смутку, а мудреця скорбота не перемагає, не зачіпає, і таке інше в цьому роді, у відповідності до свого вчення.

(4) Вони не прибирають пристрасті, а зменшують їх. Як мало, проте, визнаємо ми за мудрим, якщо він сильніший від найслабших, радісніший від найскорботніших, стриманіший від розгнузданих, виший від найнижчих! Що буде, якщо хто-небудь стане захоплено хвалити власну вправність, дивлячись на кривих і калік?

 
В полі летіла вона по верхів’ях злаків високих,
Не приминаючи ногою стебла і ломких колосків,|
Мчала й по морю, шлях по хвилях прокладаючи вправно,
Не встигаючи стопи змочити в солоній пучині.
 

Ось що таке швидкість, якщо оцінити її саму по собі! Раптом ти назвеш здоровим того, у кого невеликий жар? Не дуже сильна хвороба – це вже не здоров’я!

(5) Вони говорять, що «мудрець зветься безтурботним так само, як називають “безкісточковими” не ті фініки, де зовсім немає твердих зерен, а ті, де вони не такі тверді». Але це неправда. На мою думку, людина добра – не та, в якій менше зла, а та, в якій його немає. Річ не в тому, щоб вади були малими, а в тому, щоб їх не було, а інакше, якщо будуть хоч якісь, вони виростуть і обплутають людину. Зріле і велике більмо засліплює око, але і невелике затьмарює його.

(6) Якщо ти припустиш у мудреця пристрасті, розум з ними не зрівняється, і його змиє наче потоком; особливо ж якщо ти залишиш мудрому не одну пристрасть, щоб він з нею боровся, а всі їх. Цілим натовпом пристрасті, нехай і помірні, сильніші, ніж одна, навіть і шалена.

(7) Людина жадібна до грошей, але не занадто, честолюбна, але помірно, гнівлива, але відхідлива, непостійна, але не кидається туди-сюди, похітлива, але не до запаморочення. Ні, краще тому, ким одна пристрасть володіє цілком, ніж такому, хто одержимий всіма потроху.

(8) І потім, не так важливо, наскільки пристрасть сильна: вона, якою б не була, підкорятися не уміє і напучуванню не піддається. Як не слухається доказів жодна тварина, ні дика, ні домашня і лагідна (сама їхня природа глуха до умовлянь), так не слухаються, не дослухаються до них пристрасті, якими б не були вони нікчемними. Тигри і леви ніколи не позбудуться люті, хоч інколи їх приборкують; та коли менше всього чекаєш, приборкана кровожерність прокидається, так і вади не приручаються по-справжньому.

(9) Далі, якщо розум в чому й допомагає, так тільки в тому, що не дає пристрасті виникнути; а коли вона виникає наперекір йому, вона наперекір йому і укоріниться, бо легше не допустити її народження, ніж витримати її натиск.

Отож «помірність» ця обманна і марна, і думати про неї треба так само, як про заклики не дуже сильно божеволіти, не дуже сильно хворіти. (10) Управляти можна тільки доброчинністю, а не душевними недугами – їх легше викорінити, ніж приборкати. Чи є сумнів у тому, що застарілі і стійкі вади людського духу, які ми називаємо хворобами: скупість, жорстокість, розпутство, невірність обов’язку не можна стримати? Отже, не можна стримати і пристрасті, від яких прямий шлях до вад.

(11) Далі, якщо ти даси хоч трохи волs скорботі, страху, жадібності та іншим дурним пориванням, вони вийдуть з-під твоєї влади. Чому? Та тому що предмети, які їх збуджують, поза нами. Вони і ростуть залежно від того, великими чи малими є причини, що їх викликають. Тим сильнішим буде страх, чим виявиться більшим чи ближчим те, що лякає; тим гострішим буде бажання, чим багатшою буде нагорода, надія на яку його розпалює.

(12) Якщо ж нам не підвладне існування в душі пристрастей, то сила їхня – й поготів: якщо ти даси їм виникнути, вони будуть рости разом зі своїми причинами і якими тільки зможуть стати, такими і будуть. Додай і те, що вони, як би не були знищені, завжди набирають силу: бо все, що нам на погибель, не має міри. Хвороба легка спочатку, коли підкрадається, а потім хворе тіло гине і від найменшого напливу жару.

(13) Хто настільки безумний, щоб повірити, буцімто в нашій владі відхід тих речей, чиє начало нам не підвладне? Звідки мені взяти сили покінчити з тим, щ я не в змозі був не допустити? Між тим перегородити доступ легше, ніж задушити, допустивши.

(14) А деякі говорять про таку відмінність: «Якщо людина стримана і розумна, то дух її за своїм звичним станом і властивостями спокійний, але часом навпаки не спокійний. У звичайному своєму стані дух її не схильний ні до хвилювань, ні до скорботи, ні до страху, але є багато зовнішніх причин, які здатні його хвилювати».

(15) Ось що приміром вони хочуть сказати: людина хоч і не гнівлива, та інколи буває у гніві; хоч і не боязка, та інколи боїться; тобто вада остраху їй чужа, та відчуття боязні знайоме. Якщо погодитись з цим, то острах, з’являючись все частіше, перейде у ваду, і гнів, допущений в душу, змінить стан цієї душі, що раніше не знала гніву.

(16) І далі: хто не зневажає зовнішні причини і чогось боїться, той, коли треба буде хоробро йти на вогонь і клинки заради вітчизни, законів і свободи, буде зволікати і піде серцю наперекір. А в мудрому такого лицемірства бути не може.

(17) Окрім того, я вважаю, треба ось на що звернути увагу: не треба змішувати дві речі, які слід доводити окремо. Що тільки чесне є благом, – це один умовивід; а що для блаженного життя досить доброчинності – інше. Якщо тільки чесне є благом, то всі погодяться, що для блаженного життя досить доброчинності; і навпаки – ніхто не визнає, що тільки чесне є благом, якщо доброчинність одна лише робить нас блаженними.

(18) Ксенократ і Спевсіпп вважають, що блаженним можна стати і завдяки одній доброчинності, а ось чесне не є єдиним благом. І Епікур вважає, що той, хто володіє доброчинністю – блаженний, але самої доброчинності не досить для блаженного життя, тому що блаженними робить насолода, що насолода витікає з доброчинності, а не вона сама. – Безглузда відмінність! Бо ж він сам стверджує, що немає доброчинності без насолоди. А якщо вона завжди і нерозривно з нею пов’язана, значить, досить і її однієї: бо насолода, без якої доброчинності не буває, завжди при ній, навіть коли вона одна.

(19) Безглуздим є і твердження, ніби блаженним можна стати і через одну лише доброчинність, але вищого блаженства нею не досягнути. Я не розумію, як це можливо. Блаженне життя містить в собі довершене благо, неперевершене нічим, а якщо це так, то й блаженство довершене. Якщо немає нічого більшого й кращого, ніж життя богів, а блаженне життя божественне, значить, йому нікуди вже прагнути в висоту.